Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
Охоронець, скориставшись слушним моментом, гукнув:
— Назад, Турго!
Чорний песик, спонукуваний штурханами і сердитими окриками, побіг вузеньким проходом поміж списами до клітки. За ним, опустивши голову, потрюхикав і Турго.
Залізні грати з гуркотом упали вниз.
— Ти вже не пам'ятаєш мене? — знову спитав Марко.
Сніг став рідшати. Марко пройшов через високі ворота в Тайду — резиденцію імператора. Вартові привітали його. Біля дзвіниці, розташованої в центрі, він побачив старого чоловіка в гостроверхому, жовтому капелюсі. Чоловік стояв, згорбившись, перед майстернею канатника і тримав на мотузку бурого ведмедя.
Марко мимоволі уповільнив крок і провів рукою по лобі. Що йому нагадує цей гостроверхий капелюх з стареньким пером, це засмагле, зморшкувате обличчя, отой ведмідь з сумними очима?.. Немало фокусників проживало в Камбалі. Їх було тут тисячі — з усіх кінців світу. Марко вже хотів було рушити далі. І враз старий помітив багато вдягненого пана. Покірно зігнувши спину, він наблизився до Марко.
— Дайте що-небудь, милостивий пане. Не для мене. Я хочу купити їжі своєму Геркулесові. А то він здохне.
Його голос постарів, зробився хрипким. Ведмідь мав стомлений вигляд і весь дрижав.
Сніг перестав. На землі чітко відбились сліди прохожих. Ремісники й торговці відчиняли свої крамнички. Загін солдатів вийшов з дзвіниці і попрямував вулицею.
— Дайте що-небудь, благородний пане.
Дві дворняжки, підібгавши хвости, скрадалися навколо ведмедя.
Де лишилося дитинство? Ще вчора воно ніби маячило десь у повитій туманом далині. Все, що він робив і про що думав, стосувалось тільки сьогоднішнього дня. Адже він став улюбленцем імператора Китаю. Його мрії здійснились.
А тепер ось перед ним стояв старий циган з ведмедем і благально тримав перед собою дерев'яну тарілку так, начебто він примандрував сюди безконечними шляхами з єдиною метою: нагадати багато зодягненому панові про чорняву дівчину, котра сиділа біля моря на кам'яних східцях вілли і наслухалася до дзвінкого голосу Джованні, що линув над лагуною. «Де ж дівся Піпіно?» подумав Марко. Напевно, це не він, не той циган. Адже з ним немає Піпіно.
— Хто ти такий, старий? — спитав Марко.
Циган насторожився, почувши знайому італійську мову. Він підняв голову з орлиним носом і глянув на багато зодягненого пана. З його обличчя одразу ж зник вираз покірливості. Відчувши, що може добре заробити, він схопив свій бубон і вдарив у нього. Де він бачив цього пана? Та даремно він напружував свою пам'ять, у якій закарбувались тисячі переживань і зустрічей.
— О, я вас знаю, благородний пане! — вигукнув він, _ Хто ж може вас не знати? Навіть діти вимовляють ваше ім'я з пошаною. Ви — сама доброта. Поглянь-но, Геркулес. Це той пан, що кинув нам на тарілку срібні діргеми.
Марко засміявся, відкрив гаманця і дав старому золотий дукат.
— Де ти залишив свого Піпіно? — спитав він.
Старий захоплено розглядав золоту монету. Ось вона лежить у нього на коричневій долоні, жовтий, блискучий шматочок металу, багатство, на яке можна досхочу наїдатися цілих чотирнадцять днів.
— О Геркулес! — простогнав він. — Дякую, пане! Мільйон разів дякую! Ви попадете в рай. Поглянь, Геркулес. До нас з'явився ангел. О, якби це могла бачити наша Зусінка! Але хто ж ви такий, пане? Вибачте, що я питаю вас. Моя Зусінка була гарна, як квітка. У мене її вкрали в Багдаді лихі люди. Ви хочете знати, де Піпіно? Піпіно вмер. Вірна була тваринка, його завжди заїдали блохи. Я йому своїми руками викопав маленьку могилу. Тепер я постарів, благородний пане… Дякую вам!
Радість від того, що він чотирнадцять днів буде наїдений, затуманила голову циганові. Він лякливо оглянувся на всі боки і притулив міцно затиснуту в кулак монету до грудей. Може, великодушний чужинець передумає і відніме в нього гроші? За довгі роки жебрацького життя він добре взнав такі жорстокі жарти.
— Ходімо, Геркулес, — прошепотів він і сіпнув за мотузок. Безперестанку кланяючись, тягнучи за собою ведмедя, він відійшов кілька кроків, а потім кинувся бігти, затиснувши в кулаці золоту монету.
Марко замислено дивився йому вслід.
— Прощай, старий!
Доля циганської дівчинки пройшла через усі його дитячі мрії і посилила його потяг до далеких мандрівок.
Гостроверхий, жовтий капелюх погойдувався в такт дрібним крокам старого. Марко бачив, як він загубився у людському вирі, потім з'явився вже в другому місці, аж доки, нарешті, зовсім не зник з поля його зору.
Коли багато років тому Марко залишав Венецію, то був твердо переконаний, що одного чудового дня він, немов казковий принц, урятує Зусінку від жорстоких людей. Він швидко побіг за циганом на подив усіх ремісників, торговців і прохожих.
— Стривай, старий!
Ферко притиснувся до ведмедя. Він вирішив, що багатий пан хоче забрати в нього золотий дукат. У відчаї він ударив у бубон і закричав:
— Танцюй, Геркулесе! Милостивий пан хоче, щоб ти танцював. Прошу вас, не забирайте в мене дукат…
Прохожі почали спинятися, зацікавлені дивною сценою.
— Мовчи, старий, — роздратовано мовив Марко. — Невже ти не впізнав мене?
Та як старий міг пригадати молодого Поло? Тоді Марко був струнким п'ятнадцятилітнім хлопцем, тепер перед циганом стояв високий чоловік з м'якою кучерявою бородою, що обрамляла розумне обличчя.
— Ви — Ферко, циган. Пам'ятаєте: ми шукали свою подругу Джіаніну на Аквілейській дорозі…
Старий забув свій страх. Він випростався і урочисто сказав:
— Милостивий пане, я знав, що зустріну вас. Ох, Геркулес, який же маленький світ! От тільки свою Зусінку ми ніде не зустріли…
Старий говорив, але Марко не чув його: він думав про минуле. Знову згадував Венецію, розшуки Джіаніни, зустріч з старим Ферко на Аквілейській дорозі. Врешті думки його з далекого дитинства вернулися до живої дійсності. Він вийняв гаманець і поклав старому на дерев'яну тарілку ще два золотих дукати.
— Прощай, старий! Вітай Венецію, якщо коли-небудь побачиш її!
— Два золотих дукати! — прошепотів старий. І вголос гукнув услід щедрому панові: — Завтра ж я вирушаю до Венеції! Можете покластися на мої слова! Хай бог віддячить вам за ваші добрі діла! — Знявши з голови капелюха, він розмахував ним, аж доки Марко не зник з його очей.
Небо переливалося блакиттю. Сніг на головній вулиці перетворився під незчисленними чоботами, солом'яними сандалями, валянками й копитами в кашу, бо по ній безперервною низкою тягнулися візки, віслюки, коні, верблюди й пішоходи.
Саїд, який невідступно слідкував за Марко, вийшов з-за дерева. Останнім часом він погладшав. Товсті щоки надавали його обличчю з випнутими губами і широким, спадистим лобом виразу поблажливої доброти. Навіть Матео не впізнав би в ньому свого колишнього худого лопського знайомого з вовчим обличчям.
Раптом потік возів, людей і навантажених тварин спинився. Погоничі натягнули поводи, опустили батоги. Чорні шкіряні ремені тоненькими зміями лягли на сніг. Стих людський гомін. Ремісники повиходили з своїх майстерень і поставали на краю вулиці, торговці залишили свої прилавки і стали вздовж вулиці. Навіть злодії засунули руки — на цей раз у свої власні кишені — і стали вздовж вулиці.
Гнітюча мовчанка… Потік життя ніби потрапив під шар криги.
Хитаючись, вони йшли повз вози. Очі у них згасли і десь глибоко сховались у западинах. Жінки й чоловіки з двома кривавими знаками на запалих щоках, що навіки затаврували їх, як злочинців.
Попереду йшов Ванг. Саїд не впізнав би коваля, якби поруч з ним не йшов пекар, обережно підтримуючи його під руку. На виснаженому тілі, що нагадувало кістяк мерця, теліпалось лахміття.
— О боже праведний! — заплакала якась жінка. Двоє дітей розгублено чіплялися за її спідницю.
Саїд заховався за спинами перехожих. Раптом він підняв голову.
