Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (список книг TXT) 📗
– Ні, я все-таки тут, я присутній! – зрадів Харитонов, спостерігаючи з пристані за собою, тим, який ішов до трапа.
Він старався якомога краще роздивитися Дусю. Здавалося, вона зовсім не змінилася з дня її арешту – така ж молода і струнка. А на руках – ні, не може цього бути! – Харитонов широко розкрив очі, яким зараз не міг повірити, – на руках у неї лежало сповите немовля.
– Мій син! – видихнув мандрівець, і голова в нього пішла обертом.
І раптом ВІН САМ, той Харитонов, що вже піднімався по трапу, обернувся і побачив його. Але не здивувався, може, він знав, може, він чекав побачити його там, на пристані, осторонь від руху. Обернувся і, піднісши над головою праву руку, помахав!
Мандрівець, що стояв на пристані, зрадів, усміхнувся. Замахав обома руками. Все намагався якомога краще роздивитися себе і свою дружину, що знову знайшлась, але сльози застилали погляд.
– Люди! – крикнув голос Одного з Двох. – Не затримуйте! Прибираємо трап!
Але той Харитонов усе ще стояв на трапі й махав рукою, поки раптом його рука не сховалася за спиною і не витягнула звідти щось тонке, непомітне.
– Що це? – замислився мандрівець, який стояв на пристані. – Що він хоче показати мені? – І мандрівець витер сльози рукавом гімнастерки.
«Що ж це?!» – гарячково думав мандрівець, і раптом зрозумів він усе і ще раз подивився на СЕБЕ, того, що стояв на трапі, побачив, як із кожним помахом руки сіпається лямка речового мішка.
– Шнур! – прошепотів Харитонов. – У нього є шнур! Значить…
Щастя, таке неймовірне і несподіване, увірвалося в душу мандрівця, і він щось закричав СОБІ, тому, що стояв на трапі. Закричав, але сам не розібрав своїх слів.
А ТОЙ Харитонов уже піднімався, підтримуючи дружину, і через хвилину зникли вони з очей. Трап піднявся, протяжний гудок зазвучав над пристанню. Коли він затих, настала тиша. Пристань спорожніла. Ні людей, ні машин на ній не було. Тільки білі стражники всі стояли ланцюгом, відрізуючи площу від вулиці, що виходила до моря.
«Атомохід Ной» повільно відпливав од кам'яного майданчика, і не було видно на його палубах людей.
Під ногами щось плескалося. Харитонов кинув швидкий погляд униз і остовпів: він стояв по кісточки у воді й усюди, куди він дивився, була вода. І білі стражники, не рухаючись, стояли й не звертали на воду ніякої уваги.
Корабель поступово віддалявся, але все одно його величезне тіло затуляло велику частину морського горизонту.
А вода піднімалася все вище. І Харитонов, який стояв на пристані, відчув, як вона дійшла до колін і не зупинилася на цьому.
«Повінь, – подумав мандрівець. – Треба йти в місто, вгору по вулиці. Онде, через якихось двісті метрів, чорніє здиблена посередині бруківка».
І мандрівець пішов. Наблизився до ланцюга, спробував одсунути одного з військових, але той стояв нерухомо й непохитно.
Вода вже піднімалася вище.
Схопившись руками за плечі військового, Харитонов спробував підстрибнути, щоб перелізти через цей живий ланцюг, як через огорожу. Але сил не вистачило, і вода не дуже-то відпускала ноги.
Він іще раз підстрибнув, і знову нічого не вийшло.
А води вже було по пояс; чорний булижник бруківки повільно віддалявся, зникаючи під натиском повені.
Харитонов у відчаї озирнувся на атомохід, який відпливав. Корабель був уже далеко, і раптом мандрівець помітив на верхній палубі якийсь рух, і червоний прапор, що розвівався поряд із величезною трубою, раптом повільно сповз униз і зник.
Від здивування Харитонов розкрив рот і ледве не захлинувся. Вода дісталася вже рота, й доводилося задирати голову вгору, щоб дихати.
Він обернувся до військових і помітив, що багато хто з них уже зник під водою. Набравши якомога більше повітря, він відштовхнувся ногами від каменю пристані й поплив до будинків, що піднімалися з води, залишаючи позаду себе море, корабель і військових, які залишилися стояти на смерть у ланцюзі. Він плив уже по вулиці, і здавалося йому, що видно попереду булижник, по якому можна буде втекти від повені. Але вода наздоганяла його, і вже двоповерхові будинки виглядали з-під неї тільки димарями.
І набридло Харитонову пливти.
«Куди я? – подумав він. – Навіщо? Я вже не тут, я там, на кораблі, з дружиною й дитиною».
І розвернувшись, поплив він назад, у бік корабля, що наближався до горизонту.
А над водою сходило сонце. І кричали чайки.
І Євдокія, погодувавши немовля, кидала їм корм – м'якуш хліба зі свого денного чотирьохсотграмового пайка.
1985—1989
