Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Але він не знав того. І козаки ще того не знали…
Шагінові свояки Осман і Рефік сиділи перед гетьманом Михайлом Дорошенком.
Осман був маленьким, кругловидим, косооким. Рефік був теж малим, але лицем і тілом хоровитий, худий. Щоки були жовті, очі — мов притрушені попелом. Недавня поразка за Дунаєм, а потім утеча від Кантеміра, добирання на Запоріжжя — все це відбилося на Рефікові тяжко. У нього болів шлз’нок, щось там гризло йому, наче він проковтнув щура і той намагається виборсатися, прогризти всі загорожі і вискочити на волю. Від того, що Рефік дослухався до свого болю, він здавався глибоко замисленим і розумним. Та врешті він і не був дурним — був би дурним, не зумів би зіпхнути на голову самого Шагіна—Герая свою меншу сестру. Красуня — це так, але ж красунь у Криму — як цвіту! Недаремно ж про кримських татарів у всьому світі мовлять, що це чи не найкрасивіші люди з усіх тюрків…
Осман дивився на козацького проводиря хитро, його очі, мов намащені жиром, бігали туди—сюди, вони все бачили, але їх погляду ніяк було впіймати, цей погляд випорскував з рук, мов риба. Рефік не спускав з гетьмана очей, але їх погляд був якийсь відсутній, самозаглибле—ний.
Голос у Дорошенка був цілком відповідний його зростові та статурі. Він говорив важко, слова клав пудові, і голос був — мов з глибини найглибшого колодязя.
— Нам відомо, панове посланці любленого нами Шагіна—Герая, в якому становищі ви всі опинилися, — не—поспішливо казав він.
Тлумач (а в його ролі виступав Яремко Ціпурина) так само непоспішливо, але дзвінким юнацьким голосом перекладав на татарську мову слова гетьмана.
Пан Михайло замислився на хвилину. Брови зійшлися на переніссі, наче дивна птаха ось—ось мала злетіти у вись, але в останню мить передумала.
— Дуже тяжке становище у вас, панове… Наш великий і щирий друг Шагін—Герай, якщо говорити мовою військових людей, розгромлений до ноги. Півтисячі вершників при нім — це не сила… Щоправда, літ десь отак за шістдесят тому у війську молдавського господаря Йона Воде Лютого служило тисяча двісті козаків під командуванням полковника Свірговського. Хоробрий Йон сказав, що дванадцять сотень козаків воювало, як дванадцять тисяч найхоробріших вояків… Можливо, що й п’ять сотень джигітів нашого великого друга Шагіна—Герая здатні воювати, як п’ять тисяч…
Осман з готовністю закивав головою, а Рефік сидів зіщулившись — він розумів мову урусів і чекав, що Дорошенко скаже: «Я поки що не бачив, щоб п’ять сотень охоронців—мухафизларів билися, як п’ять тисяч левів, — я бачив, що вони втікали, мов п’ятдесят тисяч сайгаків!» Як тоді реагувати? Підвестися, сказати, що це образа?.. Але ж Шагін сказав: «Терпіть будь—які образи, але козаків на поміч приведіть! Інакше вам голови постинаю вже не я, а мій найлютіший ворог — мерзотний Кантемір!» І Рефік готовий схилити свою поки що живу голову перед будь—якою образою, яка злетить з вуст Дорошенка.
Але образа з вуст гетьмана не злетіла, вона мов застряла десь у його пишних чорних вусах, вона тільки змигнула іскоркою в його карих очах. Дорошенко зажурено покивав головою і сказав:
— Зрештою, що таке п’ять сотень чи навіть п’ять тисяч воїнів—мухафизів супроти двадцятип’ятитисячної орди Кантеміра? А вона ж росте. І в міру того як звістка про поразку славетного Шагіна котитиметься по Криму, ця орда збільшуватиметься з кожним днем!..
— Ми чимось прогнівили Аллаха, — мовив Рефік, — тому він і не дав нам перемоги у битві за Дунаєм. Але ми віримо, що Аллах з нами, що він нам допоможе. Він і вам, шановні панове козаки, пішле щастя, якщо ви станете в оборону Криму від супостата, вірного блюдолиза Османської імперії — мерзотного Кантеміра. Ми уповаємо на ласку Аллаха!
— У нас є приказка: на Бога надійся, а сам не плошай!
Яремко переклав цю приказку так:
— Славний гетьман, що радиться зі своїми людьми, вважає, що, надіючись на Аллаха, треба й самим битися. От тоді Аллах і допоможе.
— Немає нам чим битися, — коротко відповів Рефік і подивився просто у вічі Дорошенкові. Рефік навіть не постеріг, що мовив це мовою урусів. Очі його зблиснули, хоч раніше здавалися присипаними попелом…
Яремко тут же переклав Рефекові слова — для Османа.
Османові очі перестали бігати. Він перелякано позирнув одним оком на Рефіка, сказав щось про велику Аллахову мудрість, яка дозволяє мати надію навіть тоді, коли надії нема. Але тут знову втрутився Рефік і додав — уже своєю мовою:
— Нам немає чим битися зараз. Але якщо ви допоможете, якщо ми вистоїмо перші тижні, то тоді ми знайдемо воїнів. До нас прийдуть татари зі степу, прийдуть з берега, прийдуть з яйли… Але для цього нам треба протриматися кілька тижнів, великий гетьмане!
— Я не великий гетьман, Рефіку, — промовив Михайло… — Наш козацький реєстр польська корона зменшила до краю. Страшно подумати, але зараз під моєю рукою — після отих осоружних Куруківських угод — усього чотири тисячі козаків…
— Це — сорок сотень, тобто сорок тисяч, — намагався підлестити Осман.
— Це — дуже мало, лукавий мій Османе. Ти сам знаєш, як це мало!..
«Що можуть вдіяти чотири тисячі козаків проти двадцяти п’яти тисяч воїнів Кантеміра, воїнів, які знають смак перемоги, воїнів, яких на кожному кроці у Криму тепер підстерігатиме удача, бо завше не таланить тільки переможеним, а не переможцям!.. Власне, порівняння чисел — це справа не така вже й проста. Все залежить від того, як і за яких обставин протистоятимуть оті числа. Триста спартанських воїнів під орудою царя Леоніда, як оповідав мені колись Клюсик, зупинили велетенську перську армію і врятували Грецію. А в перській армії було, напевне ж, не двадцять п’ять тисяч вояків, а ще більше. Якщо їх було, скажімо, тридцять тисяч, то на одного воїна царя Леоніда припадало сто персів. І вони перемогли…»
— Про що задумався, Яремку? — запитав Михайло Дорошенко.
— Про різне… Про царя Леоніда і трьохсот спартанців…
— Я теж подумав про них.
— Перекласти посланцям Шагін—Герая?
— Переклади. Те, що подумав, те й скажи.
Рефік та Осман вислухали розповідь Яремка з належною увагою, але видно було по них, що вони не вірять у повторення подвигу Леоніда з трьомастами спартанцями на кримських степових просторах.
— Чотири тисячі вояків… Навіть не повні, — промовив сам до себе гетьман. — А щось діяти треба.
— Так, треба діяти, — повторив Рефік.
— Так—так—так, — стиснувши дві великі руки в один здоровецький кулак, мовив гетьман.
— Треба швидко вирішувати, найясніший гетьмане, — нагадав Рефік.
— Я — не найясніший. — Це — царі та хани найясніші. А я — простий козак. Мені не треба, щоб мене називали найяснішим. Я хочу, щоб у моїй голові була яснота…
— Ви надто скромні, хоробрий гетьмане, — запетляв зизими очицями Осман. — Чи ж не пам’ятаємо ми всі, як жорстоко побили ви нерозумних наших земляків біля Білої Церкви?! У вас завше яснота в голові.
— Великий наш проводир Шагін—Герай, — втрутився Рефік, — наказав нам погоджуватися з усіма вашими побажаннями й вимогами, — аби лиш ви погодилися вступити зі своїм переможним військом до Криму і врятувати його. Шагін—Герай обіцяє найкоштовніші подарунки, але найбільший його подарунок — це вічна дружба з хоробрими запорозькими козаками… Ви бачите, хоробрий гетьмане, що ми сьогодні забули про нашу традиційну хитрість. Ідеться про історичну долю нашого народу: чи буде він вічним вашим другом, чи стане заклятим ворогом під яничарськими знаменами кольору щойно пролитої дитячої крові…
— Ми обговоримо це питання на раді, — коротко сказав Дорошенко…
Рада всіх козаків, що були на той час на Січі, зібралася по обіді. Били—били тулумбаси, майоріли знамена, козаки голосно обговорювали новину, яка вже була відома, щойно тільки татари переступили поріг гетьманського куреня.
Ситуація в Криму була козакам добре відома. Всі вони чудово знали, що там уже кілька літ точиться боротьба між двома силами: протурецькою та самостійницькою. Протурецькі сили очолює Кантемір—мурза, який мріє зробити Крим провінцією Османської імперії. Інші сили, які борються за Крим незалежний і дружній до північних сусідів, очолюють брати—хани Шагін—Герай та Магомет—Герай. Шагін—Герай просить допомогти… А у козаків зараз нікчемно малі сили. Та ще й польський король категорично забороняє без дозволу йти в походи. Може, він дозволив би зараз такий похід, але ж треба посилати тоді до нього послів від Січі! А доки ті посли прибудуть туди, потім назад, то вже йти в похід буде пізно — Шагін і хан Магомет будуть розгромлені.
