Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Олекса завагався. Отець Кралевич це бачив і наполягав:
— Ходім, ходім до церкви… Ходім зараз же, зараз…
— Таже ніч… пізно…
— Нічого, нічого. Я одімкну церкву сам… я все сам… Але ж ти розумієш, як се треба для душі, для вічного душевного спокою. І твого, і мого, сину мій дорогий, любий…
І брав Олексу за рукав і тяг… Олекса дав себе вести. Здивованих сторожів отець Кралевич одіслав пріч. Заскрипів великий старий замок.
Знайомим запахом ладану, воску, трав різних війнуло на Олексу і відразу принизило, зробило малим. Покоління цілі сих олексів згинали коліна, входячи до свого храму, — зігнулися коліна і в Олекси Довбуша.
Отець Кралевич побіг до вівтаря, засвітив свічечку.
— Я би для тебе паникадило ціле засвітив, але… сам розумієш.
Дивне вражіння робив храм серед ночі при світлі оцієї одним-єдиної свічечки… Тісна гуцульська церквочка здавалася тепер величезною із отими своїми заповненими тьмою кутами. Свічечка виривала з тьми тільки невеликий шматочок простороні, а зверху, і з боків, і знизу навіть насувалася холодна непрозора тьма. І в цій тьмі ворушаться дві постаті двох фанатиків, завмерлих душею від надзвичайності чину. А сторожі заглядають нишком — що се затяв їх ксьондз. Чи не збожеволів часом, бо щось дуже суятиться.
Отець Кралевич справді якось нервово суятився. Пішов знову у вівтар, облачився, приготовив причастя. Може, там не все було по канону, може, не мали часу ці свіжовиготовлені дари перетворитися в істинне тіло і в істинну кров Христа, але те, що бракувало з канону, отець Кралевич заповняв гарячністю почуття.
Почалася сповідь. Отець Кралевич став таким поважним, всемогутнім жерцем, а Олекса, як колись іще малою дитиною, відчув робкість. Зухвалий начальник опришків щез, зостався тільки маленький смертний чоловічок перед безсмертною великою вічністю.
— Чим-єсь Бога образив, — почулися знайомі слова, що давно-давно колись приводили в трепіт, — і затремтів Олекса й тепер.
Бо давно так легко було сповідатись і такі смішні гріхи були тоді. Які там можуть бути гріхи у пастуха на полонині. А от тепер, коли сповідається не пастух, а опришок; коли гріхи вже не наївні, дитячі, а справдешні, великі і тяжкі; коли сумління обтяжилося рядом убивств, а на руках незриму печать вкрила людська кров, — о, цей піп не дурно затіяв сповідь… Він знав, як тяжко буде Олексі сповідатися. Але най буде. Почав, то треба кінчати.
І в притишеному шепоті почав проходити опришок навусть нового свого життя. Картини, одна жахливіше другої, почали проходити перед священиком — і він трусився, як у пропасниці.
…почулися в церковці передсмертні крики людей… благання, що виривалися з окривавлених уст… сльози беззахисних дітей… І не було стілько в окремості, а от як прийшлося підсумувати… О-о-о-ой. На важку ти дорогу ступив, Олексо…
На один непомітний момент піднялася на серці злоба. «На господа це ти кишки мені вивертаєш, попе проклєтий. Чому докопуєшся до дрібниць, які я сам для себе хотів би поховати навіки й не воскрешати ніколи… Не хочу більше… Я сам за себе відповідатиму і на земному, і на небесному суді».
Але щось сковувало опришка. Не витягав схиленої під епітрахіль голови, не випростувався в увесь свій могутній зріст, а далі й далі шепотів покаянні слова, викладав усе, що вважав за свої гріхи.
І чим ближче підходив до кінця, тим страшніше ставало. Як смів такий великий грішник ввійти до божого храму й приступити до священного таїнства сповіді. От зараз почуються вогненні слова.
— «Ізиді із храму мого, грішник безконечний. Немає тобі місця тут, немає тобі місця на землі, а йди ти в огонь вічний, уготований діяволу і ангелам його».
Що тоді вдіяти? І попа цього задавити, чи як?
І нараз — не вірив вухам своїм — піп зняв епітрахіль, сам став на коліна — і слова дивної, натхненної молитви полилися з уст.
— «Господи вседержителю, отче всього сущого. Ти все знаєш, ти все бачиш, ти прозираєш в душу кождого з нас до найукротших таємниць. Прозри ж ти і в цю просту, відда ну тобі душу — і прости її. Ради тої великої мети, за якою пішов він. Ради грядущого увільнення твого пригнобленого народу. Ради чистоти церкви твоєя, святості обряду, непорушності таїнств. Ти ж бачиш, що не для себе став він на цю страшну дорогу, не для власної пихи і сребролюбства, а пішов у великому натхненню, у великій скорбі за долю малих сих, як і він сам. То невже будеш ти його карати, коли він проступиться чим малим проти заповідей твоїх, що ти давав їх спокійним людям у спокійнім життю, а не йому на його бурхливій дорозі. Ні… Ти, милостивий навіть до великих грішників, не будеш немилостивим до цього согрішившого во ім'я твоє…
І от я, що маю від тебе силу тут в'язати й рішити, — іменем твоїм прощаю і розрішаю тобі, рабе божий Олексо, всі твої і минулі, і будучі гріхи, що совершиш ти їх для блага народу свого. Кров, пролита тобою в обороні своїй, в обороні товаришів твоїх, в обороні всіх бідних і нещасних, — не защитається тобі й не тяжітиме на твоїй совісті.
Але… Чуєш, Олексо. Стережися пролити кров невинну, кров жінки і дитини, бо за неї будеш відповідати гірше всіх, бо тобі багато простилося і багато дозволено. Тож іди в свою Богом указану тобі путь — і будь чистим серед крові, збережи янгольську одежу білосніжну серед буднів твого, життя.
Чуєш, Олексо Довбущуку? Властією, даною мені від Бога, аз, пастир смиренний, прощаю і розрішаю тобі всі гріхи твоя минулі й будучі, які зробиш ти во ім'я нашої святої крові… Ти же, творче і создателю всячеських, Боже, — діло рук наших, ко славі твоїй начинаємих, твоїм благословенієм спішно і справи, і нас від усякого зла ізбави, яко єдин всесилен і человіколюбець…»
Олекса весь тремтів, аж цоркали зуби. Тремтіли й сторожі, що підслухували під дверима. їм було невиносимо страшно. Один із них стрімголов побіг до плебанії, дати знати матушці, другий зостався, хоч мало не вив од страху.
І тільки отець Кралевич був спокійний, у повній свідомості правильності всього того, що він робить. Нема й сліду суятливості. Рухи поважні й повільні, певні себе. Одчинив царські врата, виніс чашу і причащав із неї Олексу.
— Приіміте, ядіте — сіє єсть тіло моє, яже за ви ломи моє во оставленіє гріхов… — Давав запивати.
— Пийте од нея всі,— сія єсть кров моя нового завіту, яже за ви і за многая ізливаємая во оставленіє гріхов.
Скінчив. Одніс чашу.
— Становись на коліна і дєкуй Господа і за великоочищення, і всю благость єго.
Олекса став, але не міг молитися від схвилювання. Отець Кралевич розпростер на одчинених царських вратах і возглашав піднятим напруженим голосом:
— «Благословляй благословлящія тя, Господа, і освящай на тя уповающія — спаси сего раба твоего і благослови начинанія его, уповающего на тя. Через повстання його мир миров твоєму даруй, церквам твоїм освобождения і всім людям твоїм правду і благо. І тебі славу і поклоненіє і благодареніє возсилаєм, отцу і сину і святому духу, нині і присно і во віки віков. Амінь».
І в сей момент з грюкотом розчахнулися церковні двері й до храму влетіла матушка.
— Що ти робиш, — якимось не то визкотом, не то писком крикнула вона. Отець Кралевич звернув до неї якоюсь благостинею осяяне лице і тихо сказав:
— Уже. Уже все.
Хитаючись, як п'яний, вийшов Олекса з церкви. Отець Кралевич пішов у вівтар разоблачитися. Сторожі увійшли до церкви, заглядаючи вперед, мовби першими прибули на місце злочину, де щойно зарізано чоловіка і труп із роззявленим горлом лежить тут десь на землі.
Матушка дрожала, але переступити порогу вівтаря не могла.
Отець Кралевич вийшов уже зовсім спокійний.
— Що ти робив тут? Які закляття ти тут читав?
— Я…закляття… Хіба в храмі божім читаються закляття? Ти, жінко пастиря, схаменися. Що ти говориш?
Матушка, забувши себе, забувши, що тут сторожі крикнула в нервовім параксизмі:
— Я вже не знаю, чия я жінка, — чи пастиря, чи руководителя опришківської банди. Я знаю тільки, що ти летиш у якусь пропасть і мене тягнеш із собою.
