Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
Ленґдон поглянув на Сієнну, яка занепокоєно придивлялася до лікаря Ферріса. Чоловік страждав від сильного болю, йому важко дихалося, наче кожен віддих був вкрай болючим.
«Сподіваюсь, вона не помилилася стосовно його захворювання», — подумав він, дивлячись на шкірний висип і уявляючи, скільки мікробів та вірусів мандрують у тісному салоні авта. У лікаря Ферріса навіть пальці набрякли й почервоніли. Ленґдон викинув тривогу з голови й дивився у вікно.
Під’їжджаючи до вокзалу, вони проминули «Гранд-готель Бальоні», де часто проводилися мистецькі конференції, у яких Ленґдон брав участь щороку. Поглянувши на готель, професор збагнув, що невдовзі зробить те, чого досі ніколи не робив.
«Я покидаю Флоренцію, не побувавши біля “Давида”». Мовчки попросивши пробачення в Мікеланджело, Ленґдон повернув свій погляд до станції, яка лежала попереду, а свої думки — до Венеції.
РОЗДІЛ 61
Ленґдон вирушає до Женеви?»
Доктор Елізабет Сінскі почувалася зле, запаморочення посилювалося, бо її гойдало на задньому кріслі мікроавтобуса, який, вирвавшись із Флоренції, мчав тепер до приватного летовища на околиці міста.
«А до чого тут Женева? Це якесь безглуздя», — подумала доктор Сінскі.
Єдиною важливою обставиною було те, що в Женеві розташовувалася штаб-квартира Всесвітньої організації охорони здоров’я. «Невже Ленґдон зібрався мене там шукати?» Це також не мало сенсу, бо він, безперечно, знав, що Елізабет (лнскі перебуває у Флоренції.
Раптом її вразила інша думка.
«О Господи... Невже Цобріст спрямував удар на Женеву?»
Цобріст був людиною, схильною до символізму, і намір інищити штаб-квартиру ВООЗ мав — треба визнати — пев- пу елегантність, зважаючи на тривалу боротьбу науковця :і цією організацією. Але якщо схиблений генетик вибрав Женеву як майбутнє вогнище поширення чуми, то це невдалий вибір. Порівняно з іншими великими містами Женева була географічно ізольована, до того ж о цій порі року там було ще вельми холодно. Більшість епідемій чуми спалахували в перенаселених теплих середовищах. Женева розташовувалася на висоті понад тисяча футів над рівнем моря, тому була малопридатним місцем для розпалювання епідемії. «Хоч яку б сильну ненависть не відчував до мене Цобріст».
Отже, питання залишалося нерозв’язаним. Чому Ленґдон вирішив податися до Женеви? Химерний вибір американським професором пункту призначення став іще одним рядком у списку його непоясненних вчинків, які почалися вчора ввечері. І, попри зусилля, Сінскі не знаходила для цих вчинків хоч якихось раціональних пояснень.
«На чиєму ж він боці?»
Так, Елізабет Сінскі знала його лише кілька днів, але вона зазвичай добре розбиралася в людях, тому відмовлялася повірити, що такого чоловіка, як Роберт Ленґдон, можна спокусити грошима. «Однак учора ввечері він перервав контакт. А тепер бігає туди-сюди, наче якийсь агент-оперативник, що відбився від рук. Невже його вдалося переконати, що вчинки Цобріста можна виправдати з якоїсь схибленої точки зору?»
Від цієї думки в неї кров у жилах похолола.
«Ні, — запевнила вона себе. — Я надто добре знаю його репутацію: він вище цього».
Уперше Елізабет Сінскі зустрілася з Робертом Ленґдо- ном чотири дні тому в салоні транспортного літака С-130, який випотрошили й переробили під координаційний центр ВООЗ.
Коли літак приземлився на летовищі Генском-Філд за приблизно п’ятнадцять хвилин їзди до Кембриджа в штаті Массачусетс, було кілька хвилин на восьму. Сінскі не знала, чого чекати від уславленого науковця, із яким зв’язалася по телефону, але була приємно здивована, коли Ленґдон упевнено піднявся по трапу в хвіст літака й невимушено з нею привітався.
— Ви, наскільки я розумію, доктор Сінскі? — Ленґдон міцно потис їй руку.
— Професоре, для мене велика честь познайомитися з вами.
— Та це для мене велика честь. Спасибі вам за все, що робите для людства.
Ленґдон виявився високим чоловіком із приємною 30- внішністю міського мешканця та низьким голосом. Сінскі збагнула, що в той момент на ньому був його викладацький одяг: твідовий піджак, брюки кольору хакі та туфлі-мокасини,
і це було цілком зрозуміло, бо Ленґдона фактично висмикнули з університету без будь-якого попередження. Окрім того, він був значно молодшим і фізично міцнішим на вигляд, «ніж вона собі уявляла. Це лише зайвий раз нагадало Еліза- бет про її власний вік. «Я йому майже в матері годжуся».
Вона втомлено всміхнулася Ленґдону.
— Дякую, що прийшли, професоре.
Ленґдон кивнув на похмурого помічника, якого Сінскі послала по нього.
— Ваш приятель фактично не залишив мені часу на роздуми.
— От і добре. Саме за це я плачу йому гроші.
— Гарний амулет, — зауважив Ленґдон, роздивляючись її прикрасу. — Лазурит?
Сінскі кивнула й поглянула на свій амулет із синього каменю, зроблений у вигляді відомого символу змії, обвитої довкола вертикального жезла.
— Це сучасний символ медицини. Ви, безперечно, знаєте, що він називається кадуцей.
Ленґдон раптом різко підняв голову, наче хотів щось сказати.
Вона почекала.
— Я слухаю.
Та, вочевидь, Ленґдон, здолавши інстинктивний імпульс,
після нетривалого роздуму вирішив змінити тему. Він ввіч- ливо всміхнувся й спитав:
— Отже, чому я тут?
Елізабет обвела жестом імпровізовану конференц-зону довкола стола з іржостійкої сталі.
Сідайте, будь ласка. Я хочу дещо вам показати.
Ленґдон легкою ходою підійшов до стола, і Елізабет по- мітила, що професор начебто був заінтригований перспек- тивою взяти участь у таємних зборах, але ставився до цього- абсолютно спокійно. «Переді мною чоловік, якому ком- фортно у власній шкірі». І їй подумалося, а чи буде його по- ведінка так само невимушеною, коли він дізнається, наві- що його сюди запросили.
Елізабет всадовила Ленґдона, а потім без будь-якої пе- редмови показала йому предмет, який її група конфіскува- ла з банківського сейфа у Флоренції менш ніж дванадцять годин тому.
Ленґдон довго роздивлявся маленький різьблений цилінд-1 рик, а потім коротко описав те, що вона вже й так знала. Цей! предмет — давня циліндрична печатка, за допомогою якої] можна робити відбитки. На циліндрі виднілося моторошне! зображення триголового сатани з єдиним словом: «Saligia».
— Saligia, — сказав Ленґдон, — це латинський термін, ко- трий означає...
— Сім смертних гріхів, — продовжила Елізабет. — Так, про це ми вже дізналися.
— Добре... — мовив Ленґдон здивованим голосом. - А чи є якась причина, чому вам захотілося показати мені цю печатку?
— Узагалі-то, є. — Сінскі взяла циліндр і сильно потру- сила його. Усередині зацокотіла кулька-активатор.
Ленґдон спантеличено поглянув на неї, та не встиг нічо- го спитати, як кінчик циліндра засвітився, і Елізабет напра- вила його на гладеньку ізоляційну поверхню на стіні пере- робленого літака.
Ленґдон стиха присвиснув і наблизився до спроектова- ного зображення.
Боттічеллі, «Мапа пекла», — мовив він. — Написана під враженням від Дантового «Пекла». Хоча смію вислови- ти здогадку, що ви про це також дізналися.
Елізабет кивнула. Вона зі своєю командою вже знайшла в Інгернеті цю картину, автором якої, на її подив, виявився Боттічеллі — художник, більше відомий яскравими й ідеалістичними полотнами «Весна» та «Народження Венери». Сінскі подобалися обидва ці твори, незважаючи на те що їхньою темою була родючість та народження життя, які зайвий раз нагадували їй про власну трагічну нездатність зачати ди- гину — єдину печаль у її загалом успішному й надзвичайно продуктивному житті.
— Я сподівалася, — сказала Елізабет, — що ви розкажете мені про символізм, прихований у цьому полотні.
Уперше за весь вечір на обличчі Ленґдона з’явився роздратований вираз.
— І для цього ви мене сюди покликали? А мені ж начебто сказали, що це надзвичайно важлива й термінова справа.
— А ви таки розкажіть мені про символізм.
