Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Отаман почував — він клює йому серце.

Вітер доносив від струмка лоскітливий запах диму та кулешу, але віяв він не тільки з балки, а й ще звідкілясь — із далекого далеку — й доносив запах іншого кулешу, чимось схожого й не схожого на цей. Смачний, круто заварений був той куліш, що його варили на кризі Березанського лиману. Там стояли зимівлею турецькі галери: в позанавігаційну пору вони правили за тюрму. Дерев’яні черева галер були наповнені кайданниками, котрих приковували не до лав, а до одного велетенського ланцюга, що звивався вздовж борту галери. Кайданники спали в сіні, страшенно мерзли, їх морили голодом, і вони мерли наче мухи. Той куліш був для них першим справжнім обідом за кілька місяців. Одначе до того кулешу теж спочатку потрібно було дійти. Козаки залишили коней в кущах біля лиману, а самі добувалися по кризі. Від моря вже наступала весна, вдень пригрівало сонце, сніг на кількасот кроків од берега підтанув, і в кожному їхньому сліду хлюпала вода. Іноді вона перехлюпувала й через халяву в чобіт. Вони вирушили перед світанком, над лиманом висів вологий густий туман, що осідав на одежі, на обличчі, на бровах, і Сірко пам’ятає, — бач, не забулося, — як звезькував його мокрою долонею. Був він тоді молодим козаком, молодим і зеленим, як барвінок, відчайдушним і безжурним, як степовий вітер. Мчав попереду інших сайгачим скоком і накликав на своє серце найдужчого з ворогів. Сторожа почула їх кроків за сто, але нічого не могла вдіяти: козаки змели її вмить, Сірко встиг потяти тільки одного турка, який обороняв вузенькі, спущені на лід сходи. І така тоді змагала Сірка відвага, й такий у серці бринів жаль до кайданників, така великодушність вихлюпувала з серця, що він бив молотом по ланцюгові, а сам плакав, як дитина. Й ридали галерники, й лепетали та вигукували всіма мовами, й молилися кожен своєму богові і богові богів — безмежній спочутливості й великодушшю визволителів, й тоді козаки розпалювали з дощок, відірваних із галер, вогнища й варили куліш. Бо без тої страви кайданники не були спроможні піти з ними, а вони всі хотіли йти з козаками далі, до Очакова, щоб помститись своїм лютим ворогам. То був банкет єднання і спільної наснаги на грядущу битву, бачив справедливість у тому, що визволеним на тому банкеті присвічували велетенські смолоскипи, якими стали жахливі катівні — турецькі галери. Вони пили молоде турецьке вино й не п’яніли. Жоден із визволених не втік у лози, хоч їх ніхто не стеріг, жоден не поспішав повертатися додому, й жоден не помишляв про подальше життя серед катів своїх — турків. Були, здається, одностайні у своєму гніві, в дружбі, в жаданні помсти.

З думою, із світлим спомином Сірко зійшов з могили й побрів поміж бранцями, іноді зупинявся, розпитував у того чи в того про життя в неволі. Всі вони уже знали його. Осторонь інших сиділа смаглява черкешенка в дорогій одежі — кажуть, жінка чи наложниця хана. Вона збила ноги, отаман наказав підібрати для неї взувачку, знайшли чоловічі ремінні постоли, вона виглядала в них, як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не сумувала — усміхалася.

А може, подумав, посміхалася зі страху, щоб задобрити його? Вони, недавні бранці, не всі щирі. Знову ловив скрадливі й навіть приховано ворожі погляди. Серед радості, щастя стрічалася байдужість, а часом зловорожість.

Молодий, зарослий до самих очей чорною бородою парубійко сидів по — татарськи, підібгавши босі ноги, неподалік од води, розминав у руках онучі, що взялися коржем.

Сірко підійшов до нього. Забачивши отамана, той підхопився, вклонився — не по — татарському, а таки по — козацькому, але очима втік у степ — ген через струмок, на той бік балки. Й Сірко не впізнав його. В далекій — далекій глибині, як тонкий промінець на дні глибоченної копанки, змигнув неясний спомин і згас… А Марко стояв і вростав у землю, у вічний степ… По кісточки, по коліна, по пояс. Зараз Сірко пригадає, як приходив він до нього і скрадливо розповідав, що двоє козаків Кисляківського куреня недишкретно щось про нього казали. Отаман тоді прогнав його… Або пригадає, як приходив до Лавріна. Якось сиділи на долівці й лаштували набої до полювання. Сірко підсів до них, і довго розмовляли… Ні, не впізнав його отаман. Може, коли б заглянув у вічі, то й упізнав би. Але очі Марко ховав.

— Ти козак чи татарин, чоловіче? — запитав Сірко. — А може, тум? [17]

— З Ладижина я, підсусідок козака Чересленка.

Сірко не повірив тим словам. Чи тому, що вчорашній невільник не дивився йому в очі, чи через те, що Січ вела з Бахчисараєм довгі перетрактації, аби викупити козаків, які попали в полон під Ладижином, й таки нічого не домоглася — увесь узятий в Ладижині ясир поганини продали в рабство в Персію. Звичайно, можна було спробувати дознати в цього чоловіка, хто він, але нащо? Небавом доля розшеретує їх сама. Він ще не знав, як — то розшеретує їх доля, сподівався, що якось воно складеться. Ця думка вперше змигнула в його голові біля шанців, коли ховали порубаних у бою запорожців. Тоді до могили не підійшло чимало визволених із неволі. Її погасила інша думка, інший біль — про те, що вороги не залишать у спокої могили. Везти ж полеглих із собою в таку спеку було неможливо. Так і залишили їх на чужині, в таборі за шанцями, присипаних солоною землею, а поверх землі — накошеним шаблями кермеком. Але після того, як догнав у степу валку визволених, як побачив подеколи скрадливі позирки назад, на Крим, ця думка вернулася. Вона була важка, як та земля, що її навалили на груди порубаним побратимам, гнітила його неясним передчуттям та неясним рішенцем. Зроджувалася в грудях скарга на долю і на своїх земляків, що так легко горнулися до чужого берега, так легко переймали чужі звичаї і пісні.

Чужиною переймаються ті, в кого душа як барабан: хто по ньому вдарить, тому й честь прогуркоче, ті, в кого немає в душі нічого святого, хто самі суть — патолоч, пужина, сміття. А воно ж засмічує й чисті береги, чисті ниви. В Євангелії сказано: колись зійдуться водне усі народи, всі наріччя. Може, й буде таке. Але чому має першим зникнути його нарід, вливши свої сили в інших? Несправедливо це і проти Божого закону. Він на цій землі одвіку й розпочинався з себе, а не від когось. У горлі стояло прокляття, але кому його кинути — не знав.

Дивився на чоловіків та жінок, що прудили сорочки, шепотілися чи просто спали, й те почуття, з яким зустрів їх після кривавого бою над Сивашем, тануло. Тепер майже кожен погляд здавався підступним, кожне слово — скрадливим. Він не міг приймати їх у серце через те, що серед них були такі, яким очужіла рідна земля. Розумів: то — несправедливо, але серце було зле, воно мало свою волю — лиху. І зводилась у голові страшна думка: він не може, не має права привести їх на Україну. Не може поселити зловорожців серед своїх людей, не може висіяти власною рукою серед пшениці кукіль. То що ж робити? Пустити їх, нехай ідуть у Крим, а потім вертаються з ятаганами? Якщо й не самі прийдуть, то їхні діти…

Отаманів гнів, його біль і розпука злютувалися в запитання, з яким і звернувся до чоловіка, що видавав себе за ладижинця:

— Там тобі було добре чи погано?

Маркові пересмикнулися губи, і Сірко, не в змозі перемогти неприязнь до нього, сказав:

— Тільки не бреши. Немає для чого.

Стояли в спекоті, на краю балки, обоє закіптюжені, серед сухих, стоптаних трав, один прямий і суворий, другий знічений і обмерлий.

Десь поруч було гніздо шершнів, великі, туго перетягнуті в стані, вони з іржавим гудінням зривалися з трави й пролітали поміж кошовим і Марком. Циганкуватий дядько, що за кілька кроків від них струшував з сорочки воші, метляючи нею по кущеві полину, враз підскочив на місці й, махаючи сорочкою в повітрі, побіг з горба до річки.

— Не знаю… — одказав Ногаєць, згоряючи в страхові: чого це до нього причепився кошовий отаман, що хоче від нього й чи бува таки не впізнав? Звичайно, не впізнав, інакше б розмовляв з ним якщо не шаблею, то нагайкою. Марко гриз себе каяттям, що не сховався в Бахчисараї біля монастиря святої Софії, що дався погнати в степи. Тепер йому не минути лиха. Не одкрутитись од розпитувань, вивідувань, розпізнання. Весь цей час він ховався в натовпі, намагався триматися подалі від запорожців. І ось зненацька зіткнувся з самим отаманом. Отака його нещаслива, проклята доля, котить ним, як бур’яниною, та все в чиїсь багаття. Але ніякі інші думки не бралися Маркові до голови, страх знову заполонив його всього од кінчиків вух до п’ят. І знову стояв на герці з долею за власне життя, й сподівався вистояти. Його не впізнає ніхто. Борода — до самих очей, на голові — чорна куделя. Одяг — татарський. Немов у відповідь на Маркові думки, впало нове Сіркове запитання:

вернуться

17

Тум — народжений в неволі від невільників — християн (тур.).

Перейти на страницу:

Мушкетик Юрий Михайлович читать все книги автора по порядку

Мушкетик Юрий Михайлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Яса. Том 2 отзывы

Отзывы читателей о книге Яса. Том 2, автор: Мушкетик Юрий Михайлович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*