Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книга жизни TXT) 📗
— Я не йду, — спокійно сказав Ноткер Вейрах. — Бо якщо Зульц іде, значить, справа слизька і смердюча.
Знову здійнявся гармидер, посипалися прокльони. Екхарда Зульца, який уже наполовину видобув корд, силоміць посадили на місце.
— А мені, — сказав, коли все заспокоїлося, Ясько Кульгавий з Лубни, — якщо куди і йти, то краще в Пруссію. З поляками на хрестоносців. Або навпаки. Залежно від того, хто більше заплатить.
Якийсь час усі балакали і перекрикували один одного, врешті-решт кучерявий Порай втихомирив товариство жестами.
— Я в цей хрестовий похід не вирушу, — заявив він у тиші. — Бо не дамся єпископам і попам узяти себе на повідок. Не дозволю, щоб мене як собаку на когось нацьковували. Що це за хрестовий похід? На кого? Чехи — не сарацини. У бій дароносицю із собою несуть. А те, що їм не подобається Рим, папа Одо Колонна, Бранда Кастільйоне, наш єпископ Конрад та інші прелати? Я не дивуюся. Мені вони теж не подобаються.
— Брешеш ти, Якубовський! — заволав Екхард фон Зульц. — Чехи — єретики! Єретицьке вчення сповідують! Церкви палять! Дияволу поклоняються!
— Голі ходять!
— І хочуть, — крикнув патер Гіацинт, — щоб жінки у всіх спільні були! Хочуть…
— Я покажу вам, — голосно перервав Порай, — чого хочуть чехи. А ви, значить, подумайте, з ким ви тут — і проти кого йти треба.
На поданий знак підійшов немолодий голіард у червоному рогатому каптурі і кабаті з вирізаною зубчиками баскою. Голіард витягнув з-за пазухи згорнений пергамент.
— Нехай знають усі добрі християни, — прочитав він голосно і виразно, — що Чеське Королівство незмінно триває і з Божою поміччю триватиме, на смерть і життя, при записаних нижче артикулах. По-перше: щоб у Чеському Королівстві вільно і безпечно проповідувалося слово Боже, і щоб священики проповідували його без перешкод…
— Що це таке? — заволав фон Зульц. — Звідки ти це маєш, музико?
— Нехай собі, — скривився Ноткер фон Вейрах. — Звідки має, звідти має. Читай, хлопе.
— По-друге: щоби Плоть і Кров Господа Христа роздавали в обох видах, хліба й вина, усім вірним… По-третє: щоб у священиків відібрали і скасували їхню світську владу над земним багатством і благами, щоб заради спасіння свого повернулися вони до законів Письма і життя, яке вів Христос зі своїми апостолами. По-четверте: щоб усі гріхи смертні й інші злочини проти закону Божого карати та осудити…
— Єретицьке писання! Та його тільки слухати — і то гріх! Чи ви кари Божої не боїтеся?
— Прикрий пельку, патер!
— Тихо! Хай читає!
— …серед священиків: симонію, єретицтво, стягування грошей за хрещення, за миропомазання, за сповідь, за причастя, за святий єлей, за свячену воду, за служби і молитви за померлих, за пости, за дзвони, за плебанії, за посади і прелатство, за сан, за відпущення гріхів…
— А що? — взявся в боки Якубовський. — Неправда, може?
— Далі: єресі, що з цього виникають, і ганебні для церкви Христової перелюбство, прокляте плодження синів і дочок, содомію та інші розпусти, гнів, свари, розбрати, обмови, знущання з простого народу, грабування його, стягування оплат, данин і пожертв. Кожен праведний син своєї матері, Святої Церкви, повинен це все відкинути, зректися, ненавидіти, як диявола, і гидувати цим…
Подальше читання порушив загальний шарварок і гармидер, під час якого, як помітив Рейневан, голіард тихцем зник разом зі своїм пергаментом. Раубрітери волали, лихословили, штовхалися, кидалися один на одного, ба, вже почали бряжчати клинки в піхвах.
Самсон Медок штовхнув Рейневана в бік.
— Здається мені, — пробурмотів він, — тобі варто було би глянути у вікно. Чимшвидше.
Рейневан поглянув. І заціпенів.
На кромолінський майдан в'їжджали кроком троє вершників.
Віттіх, Морольд і Вольфгер Стерчі.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Рейневан мав підстави соромитися і сердитися, бо піддався паніці. Коли він побачив, як у Кромолін в'їжджають Стерчі, його охопив безглуздий, дурний страх, і цей страх безглуздо і по-дурному ним покерував. Сором побільшувало те, що він повністю це усвідомлював. Замість того, щоб тверезо оцінити ситуацію і повестися осмислено та розумно, він відреагував, як наляканий і загнаний звір. Вискочив з вікна ванькира і кинувся навтьоки. Між шопами і бурдеями, в бік густого верболозу над рікою, що обіцяв, як йому здавалося, безпечний і темний прихисток.
Врятувало Рейневана його власне щастя і нежить, який уже кілька днів мучив Стефана Роткірха.
Річ у тім, що Стерчі добре спланували лови. Вони в'їхали в Кромолін утрьох. Решта ж троє, себто Роткірх, Дітер Гакст і Пугач фон Кнобельсдорф, прибули в поселення раніше і непомітно перекрили найімовірніші шляхи втечі. Рейневан неодмінно налетів би просто на Роткірха, який зачаївся за сараєм, якби не те, що застуджений Роткірх чхнув, і то так потужно, що його наляканий кінь ударив копитом об дошку. Рейневан, хоча паніка скувала йому мозок і він майже повністю втратив владу над ногами, вчасно зупинився, повернувся, промчав біля бурдею, повз купу гною, навкарачки проліз попід плотом і сховався за сухим чагарником. Він так дрижав, що йому здавалося, ніби весь чагарник шарудить, немовби його шарпає сильний вітер.
— Тс-с! Тс-с!
Поруч, за плотом, стояв хлопчик років, може, шести, у фільцевій шапці та перев'язаній перевеслом сорочці, що сягала до середини брудних литок.
— Тс-с! До сирниці, паницу… До сирниці… Тамки!
Рейневан глянув у вказаному напрямку. На віддалену на якийсь кидок каменем дерев'яну конструкцію, чотирикутну, покриту гостроверхим ґонтовим дахом буду, що здіймалася майже на три сажні над землею на чотирьох солідних стовпах. Названа сирницею буда більше нагадувала велику голуб'ятню. А найбільше — пастку без виходу.
— До сирниці, — поквапив хлопчик. — Свидко… Тамки ховайте сі…
— Туди?
— Йо! Ми всі завзди тамки ховаєм сі.
Рейневан не став продовжувати дискусію, тим більше що зовсім неподалік хтось свиснув, а гучне чхання і тупіт копит сповістили про наближення застудженого Роткірха. На щастя, Роткірх, повернувши між бурдеї, в'їхав просто в загорожу з гусьми, а гуси здійняли дике ґелґотання, яке заглушило все довкола. Рейневан зрозумів: зараз або ніколи. Зігнувшись у три погибелі, він бігцем дременув краєм чагарнику, підбіг до сирниці. І аж похолов. Драбини не було, а щоб видряпатися по гладесеньких дубових стовпах, годі було й думати.
Проклинаючи подумки свою дурість, він уже збирався втікати далі, коли почув тихе шикання, а згори, з чорного отвору, зісковзнув, немов змія, вузлуватий шнур. Рейневан ухопився за мотузку руками і ногами — і миттю опинився нагорі, в темному, задушливому і просякнутому смородом старого сиру нутрі. Спустив мотузку і допоміг йому залізти не хто інший, як голіард у червоному кабаті та рогатому каптурі. Той самий, котрий щойно читав у корчмі гуситську лібелу.
— Тс-с, — цитькнув він, приклавши палець до губів. — Тихо, пане!
— А чи тут…
— Безпечно? Так. Ми завжди тут ховаємося.
Рейневан, можливо, і спробував би з'ясувати, чому в такому разі тих, хто настільки регулярно тут ховається, регулярно ніхто не знаходить, але не було часу. Зовсім поруч із сирницею проїхав Роткірх. Чхнув — і рушив далі, не удостоївши споруди на стовпах навіть погляду.
— Ви, — озвався із пітьми голіард, — Рейнмар з Беляви. Брат Петера. Убитого в Бальбінові.
— Саме так, — підтвердив, помовчавши, Рейневан. — А ти сховався тут, тому що боїшся Інквізиції.
— Саме так, — підтвердив, помовчавши, голіард. — Те, що я читав у корчмі… Артикули…
— Я знаю, які це були артикули. Але оці, які приїхали, — це не інквізитори.
