Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги полностью .TXT) 📗
Згадалося раптом. Це ж він був якось торік у цьому поліському селі. Так, саме тут. Зібрався великий мітинг. Бо ж приїхав Президент. І всі поспішали тоді викласти перед ним свої болі. І думалося, що він усе може і всім прийде на поміч. Якесь мале дівча подало йому записку. Світлою кіскою майнуло і зникло у натовпі. У записці Президент прочитав: «Нам з мамою дуже зле. Бо тато не повернувся з Тюмені, мама працює на фермі, а бабуся вже давно не встає з ліжка». Рукою дівчинки явно хтось водив, певне, ота вродлива молодиця в натовпі. Тож дівчинка писала наче й за неї, і за себе. Як з’ясувалося потім, у цьому далекому селі постійно, двічі на день, вимикали світло, і дівчинка скаржилася, що вони сидять удома при каганцеві, роблячи домашні завдання, а хвора бабуся геть сама.
З Міненерго надійшло пояснення, що в тім селі не гірше, аніж в інших, мовляв, ніхто не винний, падає частота струму, зупиняються енергоблоки на АЕС, немає солярки на теплових станціях. Одне слово, біда для всіх, і нічого не вдієш.
Порадившись з помічником, Президент вирішив, що якась часина на вечерю в них ще зосталася. Тільки за умови: підуть до Горбенків, дружина буде рада з ними познайомитися. Хутчіше, бо час ріже!
Горбенко, високий, зсутулений, на Президентові слова відреагував з ввічливою гідністю. Мовляв, уміємо шанувати начальство, але й собі ціну знаємо. Коли машина Президента під’їхала до Андрійового будиночка, головлікар молодече вибіг на ґанок і чимдуж загрюкав у двері. Вмить у вікнах засяяло світло. Вийшла в пуховій шалі дружина, сплеснула руками: отакі гості!
— Вечерю готуй, Славуню! — мовив на всю оселю Горбенко.— А ви, товаришу Президент, і ви, шановна пані...
— Схаменися, Андрію, який я тобі «товаришу»! — розвів руки Президент, стоячи посеред заставленої книжковими шафами кімнати.— Забув, як ми обмінювалися шпаргалками на екзаменах з математики?
— Та що ви, товаришу Президент, в математиці ви були генієм! А я більше кролями бавився у віварії та гербарії готував,— відверто тішився спогадом головний лікар.
Тепер господареві кортіло перейти до проблем пекучіших. Де ще матимеш таку нагоду, щоб оце в твоєму домі сидів за столом та сам Президент держави! Господи! Коли ж і не погомоніти про діла насущні... І Горбенко, наливаючи гостеві та його дружині чарки, з впертістю сільського вола тягнув свого воза. Повів мову про те, що селяни ніяк не визначаться в проблемах власності на землю, сільські барони, оті самі голови колгоспів, геть втратили сором, розбудовуються шалено, п’ють кров із сільського трударя, а тому й неорані й не засіяні цілі поля, цілі гони, і пальне стало розмінною монетою в руках комерсантів.
— А головне — все прикривають ім’ям Президента України,— з болем вигукнув Горбенко.— Вашим ім’ям, товаришу дорогий мій!
— Ой, і впертий ти шанувальник! Не хочеш мене за свого мати,— печально зітхнув Президент.
— Інакше не можу. Ви для мене не просто давній однокашник і приятель. Ви — народ, якого правди сила... Пам’ятаєте слова поета? Павла Григоровича Тичини?
— Якого, між іншим, і лаяли, і скубли, і возносили, щоб потім зовсім розтоптати,— подала голос дружина Президента, яка із шкільних літ кохалася в українській поезії.
— Він для мене Бог, мій Тичина! — закивав головою захмелілий Горбенко.— Бо за правду стояв. Тільки трудна вона була і для нього, і для нас. Так от, товаришу... простіть, невже вам не доповідають, що вашим ім’ям дехто прикриває свої сумнівні діла? Скажіть, знаєте чи ні? — Горбенко схопив гостя за лікоть, притягнув до себе.— Скажіть чесно, знаєте чи ні?
— Я багато чого знаю, Андрію Павловичу,— ухильно мовив Президент.
— Ну, то робіть щось! Вживайте найкрутіших заходів!
— Найкрутіших, кажеш? — задумливо похитав головою Президент.— Ні, любий, найкрутіші заходи — то не від розуму. І не від сили. Цим тільки загубимо нашу святу справу. Уже були ГУЛАГи, була кров невинних мільйонів, голодомори, катівні НКВС. Тут я несхитний, Андрію. Не тягни мене туди!
— А я б розмахнувся і вдарив! О, як би я вдарив! — аж застогнав господар, й обличчя його збіліло.— Бо наш народ так розбестився, що його тільки крутою силою можна привести до порядку. Знаєте, що люди кажуть по хатах? При клятих каганцях? Сталіна б нам на півроку! Щоб залізною мітлою вимів усю погань! Щоб злодюг вішати на майданах!.. Ви не думайте, що я теж такої думки. Просто не можу собі втямити, що нам далі діяти. Дім наш розруйнований, дикі коні по дворищах гуляють, а ми все розводимо демократію! — Горбенко взяв пляшку, налив собі повен гранчак.— Тобі не наливаю, Президенте,— сікнув на «ти», ніби зробивши перший крок до зближення.— А не наливаю тому, що ми всі чекаємо від твого польоту за океан великих справ. Там ще тобі доведеться приймати й приймати на груди!
— З цим я вмію боротися,— лагідно усміхнувся Президент. І обняв дружину.— Ось мій помічник, на неї можу цілком покластися. Бо якщо казати відверто, лечу я, Андрійку, на важку розмову.
— За борги наші будуть здирати шкуру?
— І про те нагадають. Але головне інше. Стратегія Європейського Союзу щодо України. Ведуть з нами досить непевну гру. Запрошують до себе і не впускають у свій дім. Величають начебто і водночас позиркують так якось... Ну, та годі про те. Знаю, ти маєш досить свого клопоту.
— Біду маю! — насупився господар.— У мене санітарки беруть росчот, тікають від хворих. Самі ми. лікарі, беремося за швабру. Без дотацій живемо, без ліків. Хоч я ладен усе власними руками розгрібати, аби мої хворі не лежали голодними і не плакали в холодних палатах.
Раптом деренчливо озвався з тумбочки телефон. Дзвонили з лікарні. Там когось готували до операції. Операція мала бути непростою. Тож йому, Андрію Горбенку, головному медикові цих земель, належало бути в операційній. І він стиха мовив у трубку:
— У мене високий гість, самі знаєте. Прошу, зробіть усе як годиться. Підіть до Клав дії Степанівни, погукайте її, щоб вона мені проасистувала. Гаразд... на вас покладаюся... І чекаю...
Президент збагнув, що ситуація ставала критичною. Треба було кінчати трапезу.
— У тебе операція, Андрійку. Буду рушати.
— О ні, у мене е ще майже година! — мало не образився господар.— Прошу вас... прошу тебе, Президент!..— Він схопив гостя за руку.— Не їдь ще! Благаю тебе! Все життя буду пам’ятати. Онукам перекажу.— Його карбоване зморшками довгасте лице запашіло вогнем. — Друже, уяви собі, що ми знову пацани отієї третьої школи, я веду тебе у двір, я показую тобі сховану в кишені цигарку і пробую запалити її. Але ти вириваєш її з моїх вуст і топчеш ногами. Пам’ятаєш, як ти тоді топтав її? Ще й кулаком мені пригрозив: мовляв, Ганна Остапівна, математичка, сваритиметься, не треба! Ти був завжди такий строгий, такий підтягнутий.
— Мені набридло бути строгим і підтягнутим,— сухо сказав Президент.— І взагалі від спогадів у мене серце болить.
— Хочеш, поїдемо влітку в наше село? — подав досить фантастичну ідею господар.
— Поїдемо,— одразу ж погодився Президент.— Тільки по-простому. Без охорони, без помічників!
— Е ні, без охорони і помічників не можна. Дуже трудне життя стало. Та й сволоти всякої розвелося.— Господар схилив голову.— Багато смерті... Скрізь убивають... Як в американському телевізорі. Що людина, що пес приблудний. Не знаю, що з народом поробилося. Коли у мене на операційному столі гине хворий, я потім три ночі не сплю. А сьогодні за три тисячі баксів тебе можуть серед білого дня...
— Ти ж хотів ще більше жорстокості,— ніби з докором кинув Президент.— А я, Андрійку, мрію про той час, коли не те, що смертна кара, а й саме поняття кримінал стане у нас дивиною.
— От ми з тобою й геть заплуталися, Президенте,— винувато усміхнувся головний лікар.— Убивати, не убивати. Тоді скажи мені: як же повернути нам святість? Просту людяну терпимість? Що з народом робити? Прости, що нагадую тобі. Президенте. Ми ж колись, українці, славилися добром, хат не замикали. Як нам жити?
Президент важко опустив голову.
