Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (версия книг .txt) 📗

Причини тому різні. Треба рахуватися і з тим, що колядницькі та волочінницькі ватаги одідичили репертуар «веселих людей», де були величання для всякого стану людей, від князів до селян, і в колядницькій практиці мотиви тих різних категорій помішались і покомбінувались на різні способи. Треба пам’ятати і те осідання на дно вищих українських верств, котре я вже підчеркував, як одну з причин демократизації чи плебеїзації української культури. Як «боярин», колись член найвищої верстви, зійшов в переходових віках нашої історії на воєннослужебного кріпака, — так термін селянина «кметь» (з латинського comes, королівський чи княжий муж, рівнозначний німецькому графові, франц. comte) колись означав і у нас княжого мужа, боярина. Отже, між селянство входили й інфільтрувались також елементи дружинні, колишні боярські, і з ними осідали певні образи, певні групи ідей в селянськім житті.

Але поруч сих і інших причин історичного характеру треба все-таки мати на увазі передусім ту першу психологічну спружину — накликання багатства, щастя, честі якомога найбільшої. Величальники (колядники, волочобники і т. д.) приходять «дім веселити» (через те він наперед уже зветься веселим — «ід цему двору ід веселому»). Вони «веселять» його, малюючи в гіперболічних рисах багатства, радості, щастя. Роблячи се, трудно зістатись в межах скромних — замість пари волів реальних, котрою, скажім, оре господар дійсно, представити, що його «плужок оре четверничкою, дай Бог на рік шестірничкою». Величальник, як ми бачили, розширяє рамці гіперболи сміло і вводить в сей двір, що може собі тільки уявити світле, блискуче, «веселе». Коли селянський парубок в весільнім обряді стає князем, а його дружина — боярами, то і в величаннях колядкових чи волочільних його наділяють різними прерогативами боярського княжого господарства. Коли можна порівняти його з сонцем, з місяцем, а його родину з зорями або порахувати їх свояками 1, — то що вже тут говорити про перенесення і включення в реальну обстанову його «веселого двору» різних подробиць двора боярського чи княжого?

1 Парубок, котрого величають колядки, каже:

В мене батенько ясен місяченько,

В мене матінка ясна зіронька,

В мене братенько ясне соненько.

В мене сестронька ясна звіздонька.

Вар.: братенько буйний вітронько (Гн., 18).

В порівнянні з дистанцією до сонця і зір се ж таки зникаючо малі перелети! Тим більше, що господарська основа та сама. Господарство княже чи боярське кінець кінцем було тим же господарством селянським в розширених розмірах, зв’язувалося з ним різними переходовими типами, і так само домашнє життя і відносини не були так віддалені від себе.

Основна ідея — що величальник не вагається поставити сей дім, котрий він хоче веселити, в центрі вселенної, як я вже висловивсь, і привести йому на службу її стихії. Вона розбилась, в теперішнім репертуарі, на ряд окремих образів, які значно затемнились і стратили зв’язок між собою. Та вона стане перед нами досить ясно, коли ми переглянемо сі образи, вибираючи старші варіанти, які вестимуть нас до тої основної ідеї:

А в пана, в пана, в пана Івана

Стояла яблуня посеред двора.

На тій яблуні золотая кора.

Золотая кора — то його жена,

А що почечка — його долечка,

А що вітечки — його діточки,

А що сучечки — його синочки 1.

Тут нам інтересно, що ся золота яблуня стоїть посеред господаревого двору — так, як «зелений явір» в іншій співанці:

В нашого брата обгороджено,

Обгороджено, красно ометено,

Серед подвір’я зелений явір,

Під тим явором чорнії бобри,

На осередку ярії пчоли,

А на вершечку сиві соколи —

Чорнії бобри на шуби добрі,

Ярії пчоли меду на столи,

Сиві соколи Богу на хвалу.

Сиві соколи попали тут не на місце. Ми зараз побачимо їх властиве значення. Зелений явір, що росте на подвір’ї господаря і містить в собі «три користі» для його пожитку (а виростає, судячи з одного варіанта райського древа, з зерна, принесеного пташкою, що стереже раю 2), являється відміною «райського дерева» — дерева життя, котре безпосередньо живить родину господаря:

1 Варіант, видимо, попсований у Малинки, ч. 112, я його дещо справляю.

2 Сей образ роз’ясняв Потебня, Объясненія, І, с. 121 і II, с. 212; там же, с. 223, його репліка против виводу сього дерева з християнських джерел. Нижче ми ще повернемося до сього образу.

Ой долів, долів, долів луженьки,

Ой течуть ними бистрі річеньки.

Ой плине ж, плине райськеє древце,

Райскее древце з трьома вершеньки:

В однім вершеньку сив соколонько,

В другім вершеньку сива кунонька,

В третім вершеньку сив ластовлята.

Ой не є ж тото сив соколонько,

Але є ж тото господаренько.

Ой не є ж тото сива кунонька,

Але є ж тото бай-газдинонька.

Ой не є ж тото сив ластовлята,

Але є ж тото е їх дитята

(Гн., 115).

Але се ж дерево, очевидно, те одвічне дерево, про котре говорить інша колядка:

Коли не било з нащада світа,

Тогди не било неба ні землі,

Ано лем било синеє море.

А серед моря зелений явір.

На явороньку три голубоньки,

Три голубоньки радоньку радять,

Радоньку радять, як світ сновати:

То спустимося на дно до моря,

Та дістанемо дрібного піску —

Дрібний пісочок посіємо ми,

Та нам ся стане чорна землиця.

Та дістанемо золотий камінь —

Золотий камінь посіємо ми,

Та нам ся стане ясне небонько.

Ясне небонько, світле соненько.

Світле соненько, ясен місячик,

Ясен місячик, ясна зірниця,

Ясна зірниця, дрібні звіздочки

(Гн., 112).

В іншій колядці сі предвічні голуби приносять тим же способом з моря «три користі»:

Юж ся впустили в глибоке море,

В глибокеє море на самое дно,

Винесли нам (вни) три пожитоньки.

Перший пожиток — возимо жито —

Возимо жито людям на хлібець.

Другий пожиток — яру пшениченьку,

Яру пшениченьку на проскіроньку.

Третій пожиток — зелену траву,

Зелену траву для худобоньки (Гн., 113).

Ми можемо собі тепер уявити, як се предвічне дерево, від котрого веде свій початок земля, небо і всі світила, і всі головні пожитки людські, заплило кінець кінцем на нинішній двір господаря, тримаючи на собі й леліючи його родину. Сею асоціацією образів, тепер уже розділених і не пов’язаних між собою, пояснюється, яким чином зайшли сі космогонічні мотиви між величальні пісні.

Після сього для нас не буде ніскільки несподіванкою, коли інша, дуже популярна і розповсюджена по всій Україні пісня покаже нам в домі господаря, в святочній гостині, сонце, місяць, дощ, — бо ж, як ми тепер знаємо, вони мають з ним спільне походження, спільне дерево генеалогічне — предвічне райське дерево життя:

Ой у нашого господаренця —

Біг йому дав, не завидуйте,

милоє браття, Біг йому дав —

Господаренця, на ім’я N. N.,

Подвіренько му красно вметено,

На тім подвіреньку світлонька стоїть,

А в тій світлоньці тисові столи,

А по тих столах тонкі обруси,

На тих обрусах все колачеве,

Все колачеве житні, пшеничні,

Коло колачів жовтії чаші,

Жовтії чаші з дзеленим вином,

З дзеленим вином, з солодким медом,

З солодким медом, з вареним 1 пивом.

1 Первісно, очевидно, — «вороним».

За столом сидять три товариші:

Перший товариш ясен місячик,

Другий товариш світлоє сонце,

Третій товариш сам Біг небесний.

Перед ними стоїть господаречко,

Господаречко на ім’я N. N.,

Ой стоїть, стоїть, шапочку держить,

Шапочку держить, низько ся кланєть:

«Ой я вас прошу, три товариші,

Ой я вас прошу, на що ми Біг дав,

Ой я вас прошу, їжте та пийте!»

Вихвалює ся перший товариш,

Перший товариш — ясний місячик:

«Ой як я зійду з вечера пізно,

Ой я освічу гори-долини,

Гори-долини господаренька!»

Вихвалює ся другий товариш.

Другий товариш — світлоє сонце: