Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— Авжеж ні. Яка нам із неї користь?
— Але їй може бути з нами добре, — проказав раптом Метью.
— Метью Катберте, ця дитина тебе вочевидь приворожила! Я ж бачу, що ти хочеш її лишити.
— Вона дуже цікава дівчинка, — правив своєї Метью. — Якби ти чула, що вона розказувала, доки ми їхали зі станції.
— О так, поговорити вона завжди охоча. Я одразу це помітила. І це, між іншим, не робить їй честі. Погана та дитина, що не вміє припнути язика. Не потрібна мені дівчинка із сиротинцю, а якби й була потрібна, то вже, певна річ, не ця. Вона якась химерна. Ні, її треба якомога швидше відправити назад, туди, звідки вона прибула.
— Я можу найняти собі в поміч хлопчину-француза, — запропонував Метью. — А вона помагатиме тобі.
— Не треба мені допомоги, — відрізала Марілла. — Я не хочу, щоб вона тут лишалася.
— Добре, добре, звісно, як скажеш, Марілло, — промовив Метью, підводячись і відкладаючи люльку вбік. — Я йду спати.
І він пішов. Марілла, перемивши посуд, теж подалася спати з рішуче насупленими бровами. А тим часом у кімнатці на піддашші самотня дитина, якій так бракувало в житті любові й друзів, плакала, аж поки заснула.
Розділ 4
РАНОК У ЗЕЛЕНИХ ДАХАХ
Коли Енн прокинулася й сіла на ліжку, здивовано втупившись у вікно, крізь яке до кімнати линуло яскраве сонячне світло й за яким у блакитному небі пропливали пухнасті хмарки, надворі був уже білий день.
Якусь мить дівчинка не могла пригадати, де вона. Спершу відчула приємне хвилювання, та вже згодом у душі воскресли жахливі спогади. Вона була в Зелених Дахах, непотрібна й небажана, бо вона — не хлопець!
Але тепер настав справжній ранок, а за вікном квітла вишня. Тож Енн миттю вистрибнула з ліжка й підскочила до підвіконня. Штовхнула віконну раму — вона піддалася неохоче, зі скрипом, наче її давно вже ніхто не відчиняв — утім, це була правда, — а тоді застрягла нерухомо, так, що й потреби її притримувати більше жодної не було.
Енн стала навколішки, вдивляючись у червневий ранок; очі її аж сяяли від щастя. О, хіба ж тут не гарно? Хіба ж це не прекрасне місце? От якби не довелося нікуди звідси їхати. Вона могла б уявити, як лишається тут на все життя. Простору для уяви їй тепер було достатньо.
Крислата вишня стояла так близько до стіни, що аж торкалася її гілками; за рясним буйним цвітом на них не видно було жодного листка. По обидва боки будинку росли сади — яблуневий і вишневий, теж оповиті квітковими шалями, із трави подекуди вибризкували жовтим кольором кульбаби. Трохи далі видніли багряно-квітучі кущі бузку, і їхній п’янкий солодкий аромат долинав до вікон разом із вітерцем.
А за садом пролягало зелене поле конюшини, що спускалося аж до долини, де жебонів струмок; і над підліском, який вабив відпочинком серед заростей папороті, моху та лісового різнотрав’я, росли стрункі білі берези. Далі височів пагорб, зелений і пухнастий від ялиць та сосон; поміж деревами маячів сірий дах того самого будиночка, що його бачила дівчинка із протилежного берега Озера Осяйних Вод.
Ліворуч стояли величенькі клуні й стодоли, а за ними зелені поля простягались аж до блакитного моря, що вилискувало під сонцем.
Енн, яка так обожнювала красу, вдивлялася в усе це, ніби всотуючи очима. Вона, бідолашка, встигла у своєму недовгому житті побачити чимало похмурих і незатишних місцин, тому такої краси, як тут, навіть уявити собі не могла.
Так вона й стояла навколішках, не помічаючи нічого, окрім цієї дивовижної краси, аж ось із заціпеніння її вивела рука, що лягла дівчинці на плече. Мала мрійниця навіть незчулася, як увійшла Марілла.
— Час одягатися, — коротко кинула вона.
Марілла гадки не мала, як розмовляти з дитиною — це й робило її, навіть попри власне бажання, різкою й непривітною.
Енн підвелася й глибоко зітхнула.
— Правда ж, це пречудово? — спитала дівчинка, вказуючи рукою на дивовижний світ за вікном.
— Ну, велике дерево, — відповіла Марілла, — і квітне добряче, але вишні від того кращими не стають — усі якісь дрібні й червиві.
— Ні, я ж хіба тільки про нього кажу? Тобто дерево дуже гарне, воно, здається, аж сяє, і квітне так, наче це головна його справа, але я кажу про все-все-все. Про сади, струмок, і про ліс, про весь великий-великий і прекрасний світ. Хіба в такі ранки, як сьогодні, ви не відчуваєте, що дуже любите його? Я чую сміх струмка, як він біжить сюди до нас. Ви ніколи не помічали, які вони веселі, ці струмки? Завжди. Навіть узимку я чую, як вони сміються під кригою. Я так тішуся, що побіля Зелених Дахів теж є струмок. Ви, може, подумаєте — чи їй не однаково, коли вона скоро поїде звідси? — але мені таки не байдуже. Я завжди буду згадувати цей струмок, навіть якщо ніколи більше його не побачу. А якби тут не було струмка, мені би спокою не давало оте неприємне відчуття, що він мусить бути. Сьогодні я вже не в безодні розпуки. Я взагалі вранці ніколи не впадаю в розпуку. Правда ж, це чудово, що на світі існують ранки? Але мені дуже сумно. Я так собі уявляла, що ви чекаєте на мене, і що я довго-довго тут житиму, усе життя. І так мені було добре, поки я уявляла. Але найгірше, коли уявляєш такі картини — це те, що вони дуже скоро зникають, і тоді стає боляче.
— Вбирайся, спускайся додолу й покинь ці свої химери, — відказала на те Марілла, щойно спромоглася вставити слово. — Сніданок уже чекає. Вмийся й зачеши волосся. Вікно лиши відчиненим, а постіль розвісь на бильцях, нехай провітриться. І мерщій, не барись, будь ласка.
Енн вочевидь уміла діяти швидко, якщо в тому була потреба, адже за десять хвилин уже спустилася — охайно вбрана, умита, із заплетеними косами й чистим сумлінням — вона ж бо виконала все, що наказала Марілла. Хоча насправді геть забула розвісити постіль.
— Я просто вмираю з голоду, — заявила дівчинка, умощуючись на стільці, призначеному Маріллою. — Світ уже не здається такою жахнючою пусткою, як учора ввечері. Я так тішуся, що сьогодні настав сонячний ранок. Але дощові ранки я теж люблю. Усі ранки гарні, правда? Коли ти ще не знаєш, що станеться вдень, і маєш стільки простору для уяви. Але добре, що сьогодні немає дощу, бо коли сонце — тоді набагато легше не журитися й долати життєві незгоди. А я відчуваю, що мені чимало доведеться здолати. Коли читаєш про різні трагедії й уявляєш, як сама героїчно їх переборюєш, то воно все так доладно, а коли справді доводиться щось переборювати, то вже стає зовсім не так легко, правда?
— Заради Бога, припни язичка, — сказала Марілла. — Як на дівчинку, ти занадто балакуча.
Енн принишкла, і мовчала так сумлінно й пильно, що Маріллу це добряче роздратувало, немовби така тривала мовчанка не була чимось звичайним. Метью теж слова не промовив, утім, для нього це було якраз звичайним, тож сніданок проминув у тиші.
І що довше він тривав, то неуважнішою ставала Енн: їла вона машинально, невидющим поглядом втупившись у небо за вікном. Тепер Марілла дратувалася ще більше: її не полишало неспокійне відчуття, що хоч тілом це дивне дівча й було з ними за столом, та душа її на крилах фантазії полетіла далеко-далеко й блукала десь аж понад хмарами. А кому була потрібна така дитина?
Проте Метью прагнув її залишити, хай як це було незбагненно! Марілла відчувала, що йому цього хотілося так само, як учора ввечері, і хотітиметься й далі. Така вже була в нього вдача: коли він чогось прагнув, то мовчки, проте навдивовижу вперто стояв на своєму. І була ця мовчазна впертість у десять разів сильніша, ніж якби він почав говорити про своє бажання.
Коли сніданок було закінчено, Енн отямилася від замрії й зголосилася помити посуд.
— Ти вмієш мити посуд як слід? — недовірливо спитала Марілла.
— У мене це непогано виходить. Хоча краще я вмію глядіти дітей, бо маю чималий досвід. Так шкода, що у вас тут немає дітей, яких можна було би побавити.
— Ні, більше дітей, ніж уже є, мені тут не потрібно. І з тобою клопоту не бракує. Я гадки не маю, що нам робити. Метью такий чудило.
