Я, робот - Азимов Айзек (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
— Я… можу… допомогти… вам.
— Щиро вдячна вам, містере робот. Ви не бачили Роббі?
— Хто… такий… Роббі?
— Він робот, містере робот. — Вона звелася навшпиньки. — Приблизно ось такий на зріст, містере робот, трішечки вищий і дуже хороший. Знаєте, у нього є голова. У вас немає, а в нього є, містере робот.
Робот не встигав за нею.
— Робот?
— Так, містере робот. Такий, як і ви, тільки він не вміє розмовляти і дуже схожий на справжню людину.
— Такий… робот… як… я?
— Так, містере робот.
Єдиною відповіддю робота було якесь дивне шипіння, що час від часу переривалося недоладними звуками. Зробити сміливе узагальнення — уявити, що він існує не як окремий об’єкт, а як частина певної групи — було йому не під силу. Вірний своєму призначенню, він усе-таки спробував осягнути це — і півдюжини котушок перегоріло. Загули аварійні сигнали.
(П’ятнадцятирічна дівчина, що досі тут сиділа, вже вийшла. Вона назбирала достатньо матеріалів для дослідження: “Практичні аспекти роботів”. Це було перше з багатьох досліджень Сьюзен Келвін на цю тему.)
Глорія стояла і нетерпляче чекала на відповідь робота. I тут вона почула позад себе вигук: “Ось вона!” — й упізнала материн голос.
— Що ти тут робиш, нещастя моє?! — кричала місіс Вестон, у якої тривога відразу ж змінилася гнівом. — Ти знаєш, що мама з татом мало не на смерть перелякалися? Чого ти втекла?
До кімнати увірвався інженер-розпорядник і схопився за голову. Потім почав допитуватись, хто з присутніх зіпсував робота.
— Ви що, читати не вмієте! — репетував він. — Сюди заборонено входити без екскурсовода.
Глорія намагалася перекричати шум:
— Мамочко, я тільки зайшла глянути на робота, який уміє говорити. Я думала, що він знає, де Роббі. Адже ж вони обидва — роботи.
I знову згадавши про Роббі, вона залилася гіркими слізьми.
— Я хочу знайти Роббі, мамочко! Я мушу його знайти!
Місіс Вестон ледь стримала сльози.
— О господи! — сказала вона. — Ходімо додому, Джордже. Я більше не можу.
Увечері Джордж Вестон на кілька годин зник з дому. А наступного ранку він підійшов до дружини з підозріло самовдоволеним виглядом.
— Послухай-но, Грейс.
— Ти про що? — спитала вона похмуро.
— Про Глорію.
— Гадаю, ти не збираєшся знову купити того робота?
— Ні, звичайно.
— Тоді кажи. Бо все, що я зробила, здається, нічого не дало.
— Гаразд. Ось що мені спало на думку. Річ у тім, що Глорія думає про Роббі як про людину, а не як про машину. I тому не може його забути. А якби ми зуміли переконати її, що Роббі — це всього-на-всього купа металу у вигляді сталевих листів і мідного дроту, оживлених електрикою, вона б більше не тужила за ним. Це психологічний підхід, якщо ти мене розумієш.
— I як ти збираєшся її переконати?
— Дуже просто. Як ти думаєш, де я був учора ввечері? Я вмовив Робертсона з “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен” показати нам завтра всі його володіння. Ми підемо туди втрьох, і тоді Глорія на власні очі переконається, що робот — не жива істота.
В очах місіс Вестон заблищали вогники захоплення.
— А чому б і ні, Джордже, непогана думка! Джордж Вестон гордо випростався.
— А в мене поганих не буває, — сказав він.
Містер Стразерс був сумлінний керуючий і від природи дуже балакучий. Завдяки поєднанню цих якостей кожен крок їхньої екскурсії супроводжувався детальними, — може, аж надміру детальними, — поясненнями. Проте місіс Вестон слухала уважно. Кілька разів вона навіть просила його повторити пояснення дохідливіше, щоб було зрозуміло для Глорії. Під впливом такої високої оцінки його красномовності містер Стразерс ставав ще добродушнішим і ще балакучішим. Але Джордж Вестон нетерпеливився дедалі більше.
— Вибачте мені, Стразерсе, — урвав він на середині лекцію про фотоелементи. — А чи є у вас на заводі цех, де працюють самі роботи?
— Що? А-а, є! Звичайно! — Він усміхнувся до місіс Вестон. — До певної міри, зачароване коло: роботи виготовляють нових роботів. Звичайно, ми широко не впроваджуємо цього в практику. По-перше, нам цього не дозволили б профспілки. Одначе незначну кількість роботів виробляють роботи — просто як науковий експеримент. Бачите, — він зняв пенсне і для більшої переконливості постукав ним по долоні, — профспілки не розуміють одного, а я це кажу як людина, що завжди симпатизувала профспілковому рухові, — вони не розуміють, що прихід роботів пов’язаний з деякими проблемами лише попервах, а в майбутньому неодмінно…
— Так, Стразерсе, — обережно перебив Вестон, — а як щодо того цеху, про який ви говорили? Ми не могли б зайти? Гадаю, це було б дуже цікаво.
— А чого ж, можна. — Містер Стразерс гарячково наліпив пенсне і збентежено кашлянув. — Сюди, будь ласка.
Супроводжуючи Вестонів довгим коридором, а потім сходами вниз, Стразерс був порівняно небагатослівний. Та коли вони опинилися у великій, яскраво освітленій кімнаті, наповненій брязкотом металу, шлюзи відкрилися й потік пояснень заструменів із новою силою.
— От ми й прийшли! — сказав він гордо. — Подивіться, самі лише роботи! Тільки п’ять чоловік обслуговують їх, і то вони не в цій кімнаті. За п’ять років, відтоді як ми почали цей експеримент, не сталося жодної аварії. Звичайно, тут монтують порівняно простих роботів, проте…
Для Глорії пояснення керуючого було лише заколисливим бурмотінням. Цей обхід здавався їй досить-таки нудним і непотрібним, хоча довкола було багато роботів. Річ у тім, що жоден з них навіть віддалено не нагадував Роббі, і тому вона дивилася на них з неприхованою зневагою.
Глорія помітила, що в кімнаті зовсім не було людей. Її погляд упав на шість чи сім роботів, що працювали за круглим столом посеред кімнати. Від несподіванки її очі розширилися. Кімната була простора, і хоч Глорія і не була впевнена, але один з роботів був схожий… схожий… Так, це він!
— Роббі!
Її вигук пронизав повітря, й один з роботів за столом здригнувся і випустив з рук інструмент. Глорія нетямилася від радощів. Перш ніж батьки зупинили її, вона пробралася через загороду, зістрибнула на підлогу, що була на кілька футів нижче, і, розмахуючи руками, кинулася до свого Роббі, аж волосся розвівалося. I тут троє до смерті переляканих дорослих, що так і вклякли на своїх місцях, помітили те, чого не могла бачити схвильована дівчинка. Величезний автоматичний трактор, важко гуркочучи, сліпо насувався на Глорію.
За мить Вестон оговтався, але мить та зарадити не могла. Глорію годі було наздогнати. Вестон відчайдушно перемахнув через поруччя, але то була безнадійна спроба. Містер Стразерс несамовито замахав руками, сигналізуючи наглядачам, щоб ті зупинили трактор. Але наглядачі були люди, і їм потрібен був час, щоб виконати команду.
Тільки Роббі діяв швидко і безпомильно.
З усієї сили своїх металевих ніг він кинувся назустріч своїй маленькій господині. Далі все відбувалося блискавично: одним порухом руки, анітрохи не збавляючи швидкості, Роббі підхопив Глорію, аж їй перехопило дух.
Приголомшений Вестон швидше відчув, ніж побачив, як повз нього промчав й одразу ж зупинився Роббі. Трактор перетнув те місце, де щойно була Глорія, всього на півсекунди пізніше за Роббі. Він проїхав ще трохи й зі скреготом зупинився.
Випручавшись із материних обіймів, Глорія радісно обернулася до Роббі. Як на неї, то зовсім нічого не сталося, хіба що вона знайшла свого друга.
Проте вираз полегшення на обличчі місіс
Вестон нараз змінився темною підозрою. Вона метнула погляд на свого чоловіка. Попри схвильованість і розкуйовджене волосся, вигляд у неї був доволі-таки суворий.
— Це ти підстроїв?
Джордж Вестон витер хустиною спітніле чоло. Його рука тремтіла, а губи лише скривились у жалісній посмішці. Місіс Вестон наступала далі:
— Роббі не був пристосований до інженерної чи конструкторської роботи. Його не могли тут використовувати. Ти зумисне так підстроїв, щоб його посадили тут і щоб Глорія могла знайти його. Це все ти підстроїв!
