Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович (лучшие книги txt) 📗
— Хо-ме-е-е!.. Хо-ме-е-е!..
й ще наснилось, як вийшла з хати Мартоха й мовила:
— Ото ще хазяїн! Чи не чуєш, як вона тебе кличе, голодна? Та нагодуй!
— Зараз нагодую,— мовив уголос, просинаючись і зводячись у ліжку.
На диво, Мартоха вже сиділа поряд у ліжку. Обізвалась — і своїми словами приткнула мене так, мов вужа вилами:
— Чуєш, Хомонько, наче мекає...
Ми нашорошили вуха, прислухаючись. Анітелень, анічичирк! Але ж і справді зовсім недавно мекало, мовби чорт із нього лико дер. Гаразд, мені могло приверзтись, але ж не Мартосі, яка, видать, не спала. Посхоплювались ми з Мартохою як ошпарені і гайда на обійстя — десь же воно тут голодне мекало мало не людським голосом: «Хоме-ме- е-е-е!..» Чи само добилось до нашого двору, нюхом чуючи, що тут і шворінь для нього вже готовий; а чи Одарка Дармограїха потай від людей привела та й залишила.
Поницявши біля хати й поза хатою, біля хліва й поза хлівом і не надибавши телиці, понадувались ми з жінкою, мов міхи циганські, а я кажу зозла:
— Якби не спала сном праведника, то наша телиця вже досі б у дворі стояла!
А Мартоха на мене очима так блимнула, наче сірко в пасльоні:
— Я спала? Та я за цілу ніч очей не стулила! Все ждала, поки розвидниться, щоб до Одарки йти. А воно й досі темно.
Ніч і справді ще була чорна, як оті ворота, які колись у давнину декому дьогтем вимазували. Лише з-поза хмар одна-друга зірочка приглядалась до нас дитячими оченятами.
— Знаєш,— озивається жінка,— таки рушати пора, бо мій терпець може увірватись... А що, як Одарка до зорі гайне аж в область, щоб усі магазини оббігати?.. Не можна оце нам, Хомонько, сидіти, як вороні в сливах, треба йти.
Мартоху мов вітром здуло з двору, а на душі моїй так, як ото буває, коли соловей у лісі реве, а ведмідь щебече. Не можу ніде себе приткнути — ні в сінях, ні в хаті, не годен ніде себе посадити — ні на лежанці, ні на ослоні. Еге ж, матимемо ту телицю тоді, як свиня на небо гляне! А може б, мали, якби вчора не злякались ошуканства Одарки Дармограїха якби я цю нічку провів не в своїй, а в її хаті? Ох, якби знаття, де впадеш, то куль соломи підстелив би. І коли вже наші з Мартохою страждання урвуться? Ну чому так на світі ведеться, що є чим думати, та нема об чім? Краще було б навпаки: було б об чім думати — та не було б чим думати!
Та що б там я сам про себе й думав, та що б там і люди про кашу сімейку казали, а моя Мартоха має ума ке трохи, та й я, Хома, теж не без ума!
Знову почало верзтись: сонечко в два дуби над землею підбилось, роса на деревах і на траві блищить самоцвітами, пташки виграють у дудочки та сопілочки, а по вулиці прямісінько до нашої хати Мартоха йде й на налигачі телицю веде. І не скажеш про них, що телиця та Мартоха така пара— як миша з волом, зовсім ні, вони така парочка — як баран та ярочка. В Мартохи моєї очі світять радістю, що, здається, годна вона весь світ спалити на попіл. А вуста в неї так від утіхи тремтять, що, либонь, весь світ зараз довкоа почне труситись — і розтруситься, поруйнується. Біля Мартохи телиця ступає — на лобі латка біленька ніжним світлом палає, двома молодесенькими качанчиками ріжки повитинались, на них сонячне проміння видзвонює, очі в телички й справді лукаві та розумні, як у колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави, коли чоловік у чайній п’є пиво з раками, а боки в телиці червоні, лисніють, як надуте зсередини вітром полотнище, і ніжки її так весело ступають по землі — ну, так іще ходять у вчительки Ганни Ксаверівни пальці по клавішах фортепіано, коли вона грає в клубі для художньої самодіяльності.
І такий мені цей сон солодкий, що боюсь прокинутись, бо тоді вже не побачу телички на налигачі в руках у моєї Мартохи. Нехай, думаю, верзеться, поки верзеться, бо потім може не приверзтись, а так мені ця картина вподобалась, як вовкові весільна пісня!
— Чого роззявив рота—відчиняй ворота!—сниться мені Мартошин голос.
А я, на свою мишачу бідницю, прокидатись, ой, як не хочу, бо телиці ж не стане!
— Одчиняй ворота — і затули рота! — знову кричить Мартоха, наче вогню вхопила.
Хочу розплющити очі, а вони не розплющуються, бо вже розплющені. Затуляю рота, відчиняю ворота — лишенько, невже не верзеться, невже Одарка Дармограїха, яку і в кориті води не впіймаєш, і справді розщедрилась на телицю? А ми ж бо гадали, що вона смаленого дуба плете!
Завела Мартоха телицю на подвір’я, прив'язала у затінку під вербою й розказує:
— Які ж ми, Хомонько, лихі, що так недобре про Одарку Дармограїху думали! Думали, що вона туману напускає, в живії очі бреше, як отой піп у церкві, аби тебе обманом запопасти. Не вірили їй, аж мало хрести не їли. А вона ж ніяк дочекатись не могла, коли вже прийдуть по її телицю, теж уночі не спала, теж мишей ловила. Та вона зустріла мене з дорогою душею і провела з дорогою душею. Телицю віддала, а в додачу до телиці, Хомонько, ось іще циганських голок цілий десяток вділила, не пожаліла, та ось іще гудзиків десяток біленьких, може, колись блузку пошию, та ще наперсток, щоб голкою пучки не колоти.
Телиця голівкою веселою крутить, а моя Мартоха стоїть біля телиці — і така вже щаслива: справді, щастя, як трясця, кого попаде, того й трясе.
— А чи ти, Мартохо,— виливаю на неї дзбан холодної води,— не продешевила часом? Чи не вийде так, що поживились, мов сірко паскою?
— Хомонько,— відповідає,— може, за цим разом і продешевила, то за другим разом знатиму твою справжню ціну, свого не вступлю. Та й циганські голки на дорозі не валяються.— І лукаво натякає: — Та й хто відає, чи ще хтось поласився б на тебе...
— Хіба що,— відказую,— коли циганські голки в такому дефіциті.
Пішов я в леваду, вжав серпом трави півмішечка, поклав перед телицею — їсть. А ми поставали біля нашої Зірочки— так уже назвали за латочку на лобі — і налюбуватись не можемо. Либонь, так і Мартоху свою не любив, коли була дівкою, хоч, може, й була вона тоді незгірша від цієї телички. А на душі — барабани б’ють, сурми сурмлять, дудки дуднять, радіо гуде!
— Заживемо тепер, Мартохо,— кажу й жмурюсь від щастя.— Свою корову матимемо, а біля корови й ми носа втремо будь-кому.
— Як то заживемо? — зизом глянула Мартоха.
— Уже не вдвох, як досі, а втрьох із теличкою.
— А чи ти не забув, що позичений? Якраз телицю за тебе й маємо. Повинен іти до Одарки сам, якщо не хочеш, щоб прийшла забирати. Та ще й дурну славу розпустить!
— Але ж теличка славна,— гладжу між вухами, а вона слухає і пашу їсть, лиш зрідка поглядає розумними очима колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави.
— В гості навідуватимешся до телички, коли така славна,— радить моя жінка.
— А може,— кажу улесливо, з гречаним медком у голосі,— тепер можна й не йти до Одарки? Теличка ж бо в нас, а що нам іще треба?
— Хома ти невірний! — скрикнула Мартоха.— Та що про мене в Яблунівці плескатимуть? Ой, не дивись на мене, мов кіт на каганець, не дивись! Попечемось біля Одарки Дармограїхи, як отой дід пампушкою попікся! Якихось півроку побудеш позиченим у Одарки, повернешся додому. Тоді ти матимеш телицю й Мартоху, а я матиму Хому й телицю. А ота пройда Одарка Дармограїха не матиме ні телиці, ні Хоми, втямив? То тепер скажи, хто мудріший, хто зостанеться у виграші, а хто в програші?
А й справді, як поглянеш, то моя Мартоха— кругом мудра, з такою краще загубити, ніж знайти, але ж немарно, мабуть, говорять, що й на мудрому дідько на Лису гору їздить!
IX. МЕНІ РОБИТИ — МОВ П’ЯНОМУ З ГОРИ КОТИТИСЬ
Пишатися самим собою не з руки, але чому б ото не поміркувати: за які цноти і чесноти Одарка Дармограїха випросила мене як тимчасову позичку в моєї жінки Мартохи? Вже розказував про свою вроду, знаєте, що на грибок маслючок схожий, отой, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов. Звісно, є й гірші від мене, такі, яких сотворив бог, а потім сім день іще сміявся зі свого сотворіння, що таке чудернацьке диво вчудив! А чи візьміть нашого ж таки, яблунівського, Федора Горбатюка, листоношу сільського. Він і справді горбатий, одземкуватий, з очима-павучками, що заплутались у своєму ж таки павутинні, яким усе руде обличчя засновано,— про таких кажуть, що вони гарні тільки тоді, коли обличчям до стіни лежать, та ще спину й ноги накривають десятьма ряднами. А фуражир Ілько Дзюнька (плечі — мов коромисло, груди — мов двадцятивідерна діжка, ноги — мов рубані з граніту стовпи) має, на жаль, фізію таку, що ні людям показать, ні самому подивитись: видать, Ілька Дзюньку біс із-за рогу вдарив решетом, та й ударив так завзято, що велике лице його стало теж схоже на решето з собачої шкіри, геть подзьобане, геть повісповане, а в кожній подзьобинці-віспинці темніє руденька цяточка, наче то й зовсім не цяточка, а мурашка гніздечко собі знайшла. І як тільки жінка живе з ним? А живе! І навіть двох хлопців настарались, здорові такі хлопці, як бугаї, але вони теж тричі рябенькі, теж, видать, перепало їм від біса, що із-за рогу орудує решетом.
