Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
Валка зупинилась. Захлипали діти, заголосили жінки. Чоловіки в безсилій люті стискували кулаки. У вогні гинуло їхнє добро, надбане важкою працею. Тепер у них ніде не було теплого притулку серед цього холодного безмежного пустельного світу.
– Гайда! Гайда! – загукали татари. – Йдіть, брудні свині!
Валка рушила знову.
Дід Онопрій зі своїми саньми опинився майже попереду. Він важко брьохався разом з чоловіками непротоптаною цілиною, цьвохкав батогом на сірих волів. Жінки сиділи на санях, а Яцько йшов позаду, спідлоба бликаючи на вершників, що вартували валку та на чорне рідколісся, за яким – він знав – починаються глибокі яруги.
Там, де ліс зовсім близько підійшов до дороги, хлопець раптом рвонувся вбік і шпарко, мов заєць, помчав геть від валки.
– Стривай! Куди ти? Уб'ють башибузуки! – гукнув дід Онопрій.
Та Яцько тільки махнув рукою і ще дужче зачеберяв ногами до темних заростей грабини.
– Стій! Стій! – почувся позаду голос Многогрішного. Кілька вершників повернули за втікачем. Одиноко просвистіла стріла. Та Яцько шуснув у ліс і запетляв поміж кущами глоду, ліщини, безлистої бузини… Вершники спішились і погналися за ним.
Валка зупинилась. Не всі знали, що трапилося попереду, і тому зчинився крик. Одні думали, що несподівано напали козаки і ведуть з татарами бій, інші гадали, що, навпаки, татари вирішили нікуди хуторян не вести, а порішити всіх тут.
Цей крик ще більше підстьобнув Яцька, він вихором вирвався з лісу, перебіг поляну і опинився над стрімким схилом засніженого яру. Місцевість хлопцеві була добре знайома. Не раз і не два восени він бігав сюди з хутірськими шибайголовами ласувати гіркувато-кислою, примерзлою на першому морозі калиною, а тому, чуючи позаду лемент багатьох голосів і тупіт ніг, без роздуму шугонув з кручі вниз і по майже прямовисній стіні покотився в білу безодню глибочезного яру.
Переслідувачі добігли до урвища і зупинились. Це були молоді, кривоногі від безконечної їзди на конях татарчуки. На їхніх широких, вилицюватих, обвітрено-бронзових обличчях, коли вони глянули вниз, відбився жах. Там, у глибині, збиваючи за собою білу куряву з тонко просіяного вітерцем снігу, котився темний клубок.
– Шайтан! – прошепотів котрийсь із них. – Один шайтан може зважитися на подібне!
Сніги випали останніми днями такі глибокі, що низькорослі татарські коні поринали в заметах, як у холодних хвилях. Вони швидко вибивалися із сил і, змокрілі, зупинялися й пожадливо хапали гарячими губами сипучий сніг.
Юрій Хмельницький лютував від того, що все не так складалося, як хотілося. Коли він, заручившись згодою великого візира Кара-Мустафи, перейшов з кількома тисячами кримських та буд-жацьких татар замерзлий Дніпро, то гадав, що швидко здобуде Лубни і Миргород, а потім рушить далі на північ – до Лохвиці, Ромен і Гадяча. Звідти вже було недалеко і до гетьманської столиці – Батурина… Він сподівався також, що лівобережні козаки зразу ж відсахнуться від Івана Самойловича і пристануть до нього, а населення вітатиме його хлібом-сіллю.
Та не так сталось, як гадалось. Спочатку затримали просування його війська буремні хуртовини й глибокі сніги, а потім – невеличкі козацькі фортеці у Яблуневому та Лукім'ї. Лівобережні козаки стійко оборонялися й гадки не мали здаватися чи переходити на його бік. Обложивши з кримчаками Яблуневе, гетьман наказав нещадно розправлятися з населенням – усіх людей виводити за Дніпро, а оселі спалювати.
Те ж саме робив над Сулою полковник Яненченко. Він мав намір прорватися на Миргородщину, але застряв під Лукім'ям. Кілька разів посилав разом з мурзою Кучуком буджацьких ординців на приступ. Лучники закидали фортецю стрілами, сеймени палили з яничарок, лізли по драбинах на вали, та лукімці облили вали водою, і нападники скочувалися по гладенькому, мов скло, льоду донизу.
Кілька днів провів він під цією фортецею, але взяти не зміг. А коли з півночі показалися передові загони Лубенського полку, Яненченко відступив і став на полі між Лукім'ям та Оржицею.
З-за Сули на допомогу лубенцям прибули кінні сотні Миргородського полку, і полковники Ілляшенко та Новицький, не гаючись, стали готувати своє військо до битви.
Арсен Звенигора з друзями стояв на правому крилі, на узвишші, звідки було видно майже все поле майбутнього бою. Серце його тужно нило від гострої тривоги, рвалося до Дубової Балки. Невідомість гнітила козака. Йому хотілося вітром летіти до рідної оселі. Та між ним і хутором за якоїсь півмилі суцільною стіною темніли татари. Як полетиш?
Друзям були зрозумілі Арсенові страждання, і вони не набридали зі словами співчуття й розради. Роман сам тяжко сумував за Стехою, його великі голубі очі мимоволі поглядали в білу далину, ніби сподівалися побачити там кохану. Спихальський і Гурко, стиснувши зуби, мовчки сиділи на конях, ждучи наказу атакувати ворога.
Яненченко не витримав і перший розпочав бій. Миргородці ще шикувалися лавами, а він своїм правим крилом ударив по них, сподіваючись зім'яти й відкинути до Сули, в болота, де було багато незамерзлих проталин. В разі перемоги йому відкривався шлях на Лубни, Лохвицю і Ромни. Тож варто, міркував він, ризикнути!
Він підвівся на стременах, махнув шаблею над головою. І зразу ж застугоніла під снігом мерзла земля, заколихалися над рядами бунчуки, прокотився полем грізний клич – алла, алла!
В ту ж мить перед козацькі лави виїхав молодцюватий підтягнутий полковник Новицький, теж махнув шаблею.
– За мною, братці! Вперед!
Дві густі лави, як дві морські хвилі, зіткнулися в білому полі. Завирувало, заклекотіло криваве бойовисько.
Татари не змогли відкинути миргородців, і їхній бойовий запал швидко згас. А коли почали частіше падати вбиті й поранені, коли козацьке «слава» зазвучало гучніше й грізніше, в серця ординців закрався страх і вони здригнулися. І не тому, що були менш хоробрі чи мали менше сил. Сили були майже рівні. І хоробрістю не обділив аллах своїх синів, що з дитячих років привчалися сидіти в сідлі й тримати в руках шаблю та лук. Причина була, мабуть, в іншому: вони воювали тільки заради грабунку, здобичі військової. А грабіжники, як відомо, ніколи не відзначаються стійкістю в бою… Козаки ж захищали свій край, свої домівки, своїх жінок і дітей, тому билися до останнього, не шкодуючи життя. І ця приреченість надавала їм сили й завзяття. Нехтуючи смертю, вони не відступили ні на крок.
Побачивши, як здригнулися передні ряди ординців, Яненченко зрозумів: ще хвилина – і його військо покотиться назад. Тоді вже ніяка сила не спинить переполошених татар аж до самого Дніпра. І він іукнув до тих кількох десятків козаків, які служили у Юрія Хмельницького:
– За мною, друзі! Покажемо союзникам, як треба битися!
Він помчав на білому огирі на чолі купки своїх охоронців і врізався в лави лубенців. З-під баского коня летів кім'яхами сніг. Блиснула на сонці крива шаблюка.
Захоплені його відчайдушністю, понукувані мурзою Кучуком, татари повернули знову і посилили натиск на козаків.
Арсен Звенигора здалеку запримітив вершника на білому коні і подумав, що то сам Юрій Хмельницький.
– Романе! Мартине! Обходьте того чорного ворона з боків, а ми з батьком Семеном ударимо йому в лоб! – гукнув він товариству. – Чи не сам гетьман?
– Ні, то не Хмельниченко, – заперечив Гурко. – Побий мене грім, якщо це не Яненченко… їй-богу, Іван Яненченко! З ним я разом учився в київській колегії, а пізніше – схрещував шаблі, коли Самойлович водив лівобережних козаків проти Дорошенка. А тепер він полковник корсунський…
– От його нам якраз і цікаво схопити! Татари враз тоді повернуть назад, – сказав Арсен. – Вперед, друзі!
Він ударив коня під боки і помчав навперейми Яненченкові. За ним – Гурко, Роман і Спихальський. Позаду рушили козаки Лу-кімської сотні.
Арсен на повному ходу зіткнувся з Яненченком і зчепився в рукопашному бою. Полковник був дужий і спритний. Його темне, аж бронзове обличчя хижо ошкірилося: він, мабуть, гадав, що легко виб'є молодого супротивника з сідла. Та з першого ж удару відчув, що перед ним не молодик, а досвідчений і сильний козак. Тому, наносячи Арсенові удар шаблею, він лівою рукою вихопив з-за пояса пістоль і спрямував козакові прямо в груди.
