В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна (серия книг .txt) 📗
Вона мусить іти, щось не дає їй спокою. Не піде — занедужає з туги, суму... Чує, що хора з того, мусить іти… чого їй сидіти?
Піде.
— За Раду хоче, щоб побив добре? — питає сухо Іваниха Дубиха і проникає циганку, яка мовчки слухає, очима.
— Та нехай, не боюся. А не найду, не стріну нікого, вернуся. Окрім вас, пані (так звала Іваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нікого в світі.
— А дитину як лишаєш? — питає Іваниха і вказує на малу Тетянку, що таки вештається і собі поважно між обома жінками, мов розуміє, що її пістунка відходить чи не назавше від неї.
— Ой! — зойкнула Мавра, розридавшись вголос. — Ой, не обтяжайте ще гірше бідне серце Маврине.
Одначе успокоївшись по недовгім часі, ішла. Люди, бачачи її на відході з торбами, переповненими якимсь зіллям та лахміттям, сміялися вслід за нею.
— А он, — ругалися, — Мавра йде вже знов у світ. Іде шукати цигана-пару, її одної замало в селі. У вдовиці обгорнув її сум.
Вона від'їдалася гіркими прокльонами, сиплючи при тім іскрами погорди з чудових своїх чорних і сумних очей, і йшла.
Вертаючи по кількох місяцях, а іноді і по році, по таких мандрівках нараз під Чабаницю, втомлена і розчарована, ридала неповздержно з утіхи, побачивши підрослу під її неприсутність Тетянку, яка тішилася нею більше, якби самою матір'ю. А Іванисі Дубисі падала знов до ніг, як при відході, і, цілуючи її коліна, молила:
— Прийміть мене знов до Тетянки, славна господине! Мені було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набідилася лише між чужими, набралася лайок, упокорень, ругань і знов повернула, не подибавши нікого. Ні батька-матері, ні про дитину не чула, ні про своїх людей не розвідалася, ні про самого Раду — лише стільки, що межи чужими людьми чудотворним зіллям торгувала... і то тут, то там поворожила... і от гостинця вам та душечці своїй принесла. — При тих словах ставила які-небудь звичайні лакітки, які любила сама пристрасно їсти, перед поважну Іваниху Дубиху і її малу доньку.
В кілька років по послідній мандрівці в світ, саме як Тетянці йшло на дванадцятий рік, станула Мавра одного разу перед Іваниху Дубиху з просьбою дозволити їй відокремитися від неї і замешкати деінде.
Іваниха Дубиха зчудувалася.
— Ви добрі для мене, мамцю-господине, — поясняла. — Ви і ваша голубка дорога, але сільські люди... вже надто допікають, глузують тут в вашім млині з мене. — І з тими словами розплакалася на добре.
— Як-то глузують? — спитала Іваниха, знаючи добре, що з бідної нещасливої глузували іноді селяни, особливо чужі в млині.
— Та як же, не знаєте, мабуть, і самі? — відказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з неї голосно, причім набирала відваги опиратися іноді навіть і самій Іванисі Дубисі. — Все, котрий зайде, — мовляла, — на ваше обійстя, поглузує з мене. «А ще довго будеш, — кажуть примівками, — муку в млині молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?» Побий їх сила божа, — закляла. — Або знов, що найгірше жаль, бо се вже за вас і за мою доньку. «Обсипуєш ти добре, — питають, — хату Дубихи циганським зіллям, щоб багачі навідувалися до її доньки вже відтепер? Вона вже нівроку, ади — підростає». А другий каже: «Та де, — каже, — підсипує. Якби сього вміла, сама й собі б наворожила, аби приїхав чорний з шатра, бодай на старій мітлі, і засватав, бо ади, вже посивіла, дарма що очима світить, як чорний кіт з-під печі».
— От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разів від людей — і чим рік, то все більше. Не годна вже більше... А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе в вашій хаті, що вашу Тетянку вибавила й дозирає. Нехай я уступлюся з хати, вони самі замовкнуть.
Іваниха розсердилася. Вона не довіряла цілком циганці, про яку знала, що в неї був хитрий розум і язик на місці і вона відтинала кождому, хто посмів її прикрим словом подразнити, гірше, як оса.
— Я тобі не вірю, Мавро, — говорила, бажаючи тим способом вивідатися правдиву причину постанови пістунки своєї дитини. — Не вірю я, Мавро. В тебе інша причина, що хочеш нас покинути. Мене і мою дитину. Ліпше скажи правду і не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами під час твоїх мандрівок і хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так?
Мавра заперечила. Не до своїх людей вона хотіла. Як не віднайшла досі батька-матері, дитини, ба навіть і чоловіка-ворога та інших людей — відтепер не найде, і їй вже байдуже. Вона не до своїх людей хоче, що викинули її, молоду, як звірюку з-поміж себе, знівечили долю, — а спокою вона хоче і відтепер зажити по їхньому звичаю. Ось що.
— Та як се? — зчудувалася знов Іваниха Дубиха, що ніколи не зачувала подібної думки з уст Маври.
— Та ось так, — була відповідь. Тут вона одна лиш циганка на все село, на всю гору Чабаницю, а здається, і поза Чабаницею, на всю околицю. Іванисі Дубисі не треба більше її до Тетянки, бо Тетяна за два, за три роки буде доросла і стане дівочити — отже, їй, Маврі, іншої роботи треба, як годиться справедливій циганці.
— Та якої ж роботи? — спитала знов Іваниха Дубиха. Чи не береться вона сама до роботи, яка їй найбільше по вподобі? Хто коли був годен присилувати її до того, чого не хотіла або не хотіла робити. Лягала проти сонця і вигрівалася, щоб лиш не робити того, що не любила, або дитині казками голову набивала. А зимою лізла на піч, впевняючи всіх, що хора, — то і хто ж коли силував її до чого?
— Се правда, — дала вона відповідь неначе якось болісно. Тут не силувано її нічим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов до своєї рідні, дарма що тут не цигани. Але відтепер хоче вона вже проживати на самоті. Геть сама. Он там, на Чабаниці. Там стоїть порожній бурдей-колиба, над самим яром-пропастю, що в нім проживали іноді за життя самого господаря літом або зимою його чабани. Тепер та полонина, що до неї належав колись бурдей, спродана, а бурдей, ніким не замешканий, все ще належить до Іванихи Дубихи. Ту колибу просить вона від господині для себе і хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить її волю і не прогнівається, то вона скаже їй по правді, що хоче там займатись ворожінням. Там на Чабаниці різне-прерізне чудотворне зілля — лихе і добре — як кому що треба, яким вона вже не одного не раз і тут, за плечима господині, на ноги поставила і добре вчинила. Там буде вона його збирати, сушити, і кому чого треба, давати, спродавати, і так буде жити. Вона знає дуже багато ліків і вміє ворожити так, як мало хто з циганів — бо й цигани не всі розуміються на зіллі і ворожбі або примівках. Але її вчили ще змалечку. Тато й мама. І тим вона і межи панами гроші заробляла... та зносила Раду... бодай би його по всім світі рознесло...
Заживши отак на Чабаниці, над яром, в колибі, вона все буде навідуватися до господині-мамки і Тетянки. Не забуде їх! Їй де вже забути! І при тих словах заплакала. Її тягне тепер до самоти, як давніше до мандрівки. Вона все, що знає з ліків і ворожби, буде там на самоті між людьми подавати. Туди будуть люди до неї заходити, а сюди соромляться. Нехай знають колись люди, хто була Мавра. Мавра — донька славного музики Андронаті, а жінка самого Лукача Раду. Тут, в долах, в Іванихи Дубихи, де до млина навідуються різні люди, вона не має спокою. Та і глузували вони собі з неї, глузували! Але там, знаючи її на Чабаниці в лісі, в затишку над яром, мужик стає перед ворожкою інакше. Там вона пані. Вона кермує силою своєї примівки, там вона його і на ноги поставить, як захоче. І, говорячи оце, розреготалася Мавра до своїх слів дивним якимсь сміхом, болючим, глузуючим і повним потайної погорди — неначе перед нею стояв уже селянин...
Іваниха Дубиха мовчала. Роздумувала над чимсь і застановлялася.
Роздумуючи над словами циганки, то і справді слушність була по стороні Маври. Ніяк було тримати навіки в своїй хаті «пройдисвіта» — як називали її люди, тим більше, що вона займалася ворожбитством, примівками і таким іншим богопротивним ділом... проти якого панотець не раз у церкві виступав. До того ж увійде дедалі і Тетянка в дівочі літа, зачнуть поважні люди навідуватися до її хати... а тут живе в неї циганка-ворожка.
