Чигиринські походи. 1677–1678 - Сорока Юрій В. (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Увечері 25 серпня розпочався новий масований обстріл, який тривав до післяобідньої пори наступного дня. Одночасно турки все ж спромоглися встановити міни під однією з башт. Коли припинився обстріл і турки почали готуватися до підриву камуфлету, польські жовніри, які були здивовані раптовою тишею і перевтомлені, всупереч наказам офіцерів попадали на землю і поснули. Потужній вибух та постріл гармати з турецького табору стали сигналом до атаки на замок, де на місці висадженої башти утворився великий пролом. Однак цього разу Старий Замок все ж відстояли. Коли припинили сипатися на голову уламки підірваної вежі, до пролому кинувся Володиєвський з кількома десятками жовнірів; пролом муру було поспішно завалено уламками каменю і дерев'яними колодами, тож яничарів, котрі кинулись на штурм, в черговий раз зустрів вогонь мушкетів та гаківниць. Бій тривав до вечора, тож, зрозумівши, що про перемогу говорити поки зарано, турки продовжили бомбардувати Старий Замок та ще в трьох місцях пробили мур закладеними під нього мінами. Зі свого боку поляки протягом ночі копали на замковому подвір'ї вал, який мав правити їм за наступну лінію оборони.
На тлі вищеописаних подій надзвичайно прикрим виглядав той факт, що, незважаючи на прагнення гарнізону фортеці втримати її за будь — яку ціну, допомога від короля все ще не надходила. Тож не варто дивуватися, що становище Кам'янця — Подільського і його околиць ставало чимдалі гіршим. І якщо жовніри досі виконували свої обов'язки, то міщани, на яких теж лежав обов'язок захищати місто, такої дисциплінованості не виявляли. Як свідчать джерела, представники міщанства постійно зверталися до Потоцького із запитаннями про перспективи оборони і можливої здачі в полон на прийнятних умовах. На військовій нараді, яка відбулася 27 серпня в найбільшому з кам'янець — подільських костьолів, у черговий раз заговорили про здачу міста. Цього разу його висловив біскуп Тржебіцький. І хоч у відповідь на заклик біскупа частина командирів гарнізону висловилася за продовження оборони, більшість представників шляхти й міщанства була згодна з біскупом. Лише капітуляція врятує фортецю від руйнування, а людей від загибелі, говорили вони і, скоріш за все, мали рацію.
Тож, мусимо погодитися, поява білого прапора, який замайорів над фортецею одразу після закінчення наради, була цілком логічною. Згодом припинилась і стрілянина з обох боків, яка ось уже понад два тижні відбирала спокій у кам'янець — подільських обивателів. До міста вирушили турецькі парламентери, а до османського табору відбула на переговори польська делегація. Незважаючи на інструкції, які мали посли Потоцького, довгого переговорного процесу вести їм не дали. Упевнений у власній позиції Ахмед Кюпрілі запропонував їм без обговорення прийняти підготований турками текст угоди, у якій гарнізону і мешканцям Кам'янця — Подільського було обіцяно зберегти життя, надати вільний вихід з міста разом із сім'ями та речами, утриматися від утисків тих, хто залишиться, а також забезпечити недоторканність святинь. Під загрозою покарання угоду, яку великий візир трактував як виявлену султаном Магометом IV милість, потрібно було прийняти до вечора цього ж дня. Розуміючи, що після підняття білого прапора іншого виходу у них просто немає, делегати Потоцького погодилися з умовами турків і поставили під актом капітуляції свої підписи. Місто почало готуватися до приходу турків. З останніх, найбільш яскравих епізодів цієї трагічної оборони Кам'янця — Подільського, можемо назвати несподіваний вибух, який пролунав увечері 27 серпня. Як згодом з'ясувалося, вибухнув підірваний командиром фортечної артилерії Кетлінгом пороховий погріб у Старому Замку. Цей вибух, який уже нічого не вирішував і був скоріше останнім жестом приречених, призвів до значних руйнацій та людських втрат. У числі інших від вибуху загинув і герой оборони Кам'янця — Подільського Єжи Володиєвський.
Наступного, 28 серпня відбувся акт символічної передачі ключів від міста представникам турецького султана. Також було визначено день виходу з міста бажаючих — 30 серпня. Для евакуації майна тих, хто бажав покинути місто, турки погодилися дати триста возів. Після урочистих приготувань 2 вересня 1672 року султан Магомет IV нарешті в'їхав до Кам'янця — Подільського через Руську браму, зодягнений у парадні обладунки, сидячи верхи на коні, як і належить справжньому завойовнику. Після молитви в щойно пересвяченому на мечеть Кафедральному костьолі султан призначив колишнього очаківського бейлербея Галіль — пашу губернатором кам'янецької фортеці й новоутвореного вілаєту, надавши в його розпорядження трьохтисячний загін піхоти та кавалерії, а також велику кількість яничарів. Одна з найбільш потужних фортець Речі Посполитої на 27 років перетворилася на форпост Османської імперії в Україні.
Облога Кам'янця — Подільського, про яку йдеться в межах цієї книжки, цікава стрімкістю, з якою турецькі війська захопили фортецю, що її до них, як уже було сказано, брали штурмом лише раз, а після них цього вже не зміг здійснити ніхто. Тож на тлі цієї розповіді можемо лише уявити, яка загроза нависла у 1677–1678 роках над Чигирином — колискою української гетьманської влади. Адже попри всю вигідність свого розташування, Чигирину було далеко в плані надійності укріплень до Кам'янця — Подільського, що його, згадаємо слова сераскирів Османа II, «укріпив сам Бог». Проте, на відміну від Кам'янця — Подільського, Чигирин витримав перший великий похід османської армади і встояв, діставшись в руки завойовникам лише під час другого походу повністю зруйнованим, але нескореним.
Після блискучої, з точки зору фортифікації і ведення облог, анексії Кам'янця — Подільського турецька армія продовжила рух на захід, і дуже скоро яничарські бюлюки і татарські орди наблизилися до центру Руського воєводства Речі Посполитої — Львова. Для короля Михайла Вишневецького настав момент істини. Добре розуміючи, що армія Магомета IV навряд чи затримається біля львівських укріплень довше, аніж затримали її бастіони й стіни Кам'янця, поляки змушені були піти на невигідний для них мирний договір з Османською імперією. І договір, який дістав назву Бучацького трактату, був підписаний 18 жовтня 1672 року в місті Бучач (нині в Тернопільській області). За умовами Бучацького договору Поділля відходило до Туреччини як територіально — адміністративна одиниця під назвою Подільський пашалик, центром якого мав стати багатостраждальний Кам'янець — Подільський. Частина сучасної Тернопільщини між Збручем і Стрипою на південь від лінії Гусятин — Білобожниця — Бучач також відходила до Оттоманської Порти, складаючи Чортківську нахію Подільського пашалику Крім того, Річ Посполита зобов'язувалася заплатити одноразово 80 тисяч злотих контрибуції за зняття облоги зі Львова, а також виплачувати щорічно данину у 22 тисячі злотих. Стосовно Гетьманщини, точніше правобережної її частини, то Бучацький договір можна вважати в цілому позитивним для цих територій. Згідно з домовленостями, Брацлавщина і південна Київщина ввійшли до Української держави на чолі з гетьманом Петром Дорошенком. Польща визнала існування України, а також протекторат Туреччини над нею. Цікавим є також той факт, що в тексті Бучацького трактату вперше офіційно була вжита назва «Українська держава». І хоч, звичайно, Бучацький договір не можна порівняти за своїм значенням з доленосними для України договорами епохи Богдана Хмельницького, навряд чи варто применшувати значення такого трактування статусу України. Попри інше, формулювання, прийняте під час підписання договору в Бучачі, свідчить про ставлення такого потужного гравця, як Османська імперія, до держави, яку всіма силами намагалися не помічати Річ Посполита і Московське царство.
Попри досить сумнівні можливості Речі Посполитої в подальшому веденні війни з Туреччиною, сейм, який відбувся у квітні 1673 року, рішуче відмовився затвердити Бучацький мирний договір, що автоматично призвело до продовження війни. І лише 17 жовтня 1676 року в м. Журавно (сучасна Львівська область) між урядами Османської імперії та Речі Посполитої нарешті був підписаний мирний договір. Він став заключним актом польсько — турецької війни 1672–1676 років за право володіння українськими землями Правобережжя. Журавненський договір утретє за короткий проміжок часу розчленовував українську Гетьманщину. І якщо Андрусівське перемир'я 1667 року та Бучацький трактат 1672 року не встановили остаточної влади якогось із монархів у Правобережній Україні через самостійницьку політику гетьмана Петра Дорошенка, то договір, підписаний у Журавно, мав настанови більш конкретизовані для поділу правобережних земель України. Текст договору містив вісім статей. Згідно з вимогами, викладеними в цих статтях, територіальні суперечки між Річчю Посполитою та Османською імперією завершилися входженням більшої частини Правобережної України до володінь султана. Відтепер влада Польщі поширювалася лише на територію, південно — східна лінія якої обмежувалась юрисдикцією Білоцерківської та Паволоцької фортець. Про належність Правобережжя козацькому гетьману, як це фіксувалося в Бучацькому трактаті, вже не згадувалося. Також зазначалося, що незабаром має бути скликана спільна комісія для визначення кордонів між двома державами. Про гетьманську владу України, як третю із зацікавлених сторін, мову теж ніхто не вів.
