Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Цікавість розривала нас навпіл. Ми ходили з опущеними очима, щоб Вчителі й Вихователі, а тим паче пані Директорка, не викрили злочину підслуховування.
Але, як я вже казала, їм було не до нас.
Ми помітили, що в цей день замість двох — вранішньої і вечірньої — в кабінеті пані Директорки збиралися аж чотири наради.
На вечерю нам дали вишневий пиріг, котрий зазвичай пекли лише на вихідні…
Я ледь дочекалася ночі, щоб докладніше розпитати Ліл про почуте.
Спочатку Ліл мовчала, адже вже пошкодувала про свою нестриманість.
Ми поклялися мовчати. І Ліл розповіла таке.
Після сніданку, хвилини за дві до того, як ми почали шикуватися в шеренги, щоб іти до шкільної будівлі, вона нестримно захотіла до туалету і…
— Ну, про це можеш без подробиць! — увірвала її нетерпляча Рів.
Так от, захотівши до туалету, Ліл виявила, що наша вбиральня якраз зачинена на п’ятихвилинну санітарну обробку, і спустилася поверхом нижче, туди, де розташовувався кабінет пані Директорки.
Швиденько зробивши свою справу, Ліл, щоб не порушити тиші коридору, почала прокрадатися вниз і…
— Ти навмисне тягнеш час? — ще раз суворо увірвала її Рів. …і тут помітила, що двері кабінету прочинені! І звідти долинають голоси.
Ліл злякалася і причаїлася в еркері коридору за скульптурою Венери Мілоської, адже не хотіла, щоб її упіймали не на своєму поверсі та ще й під кабінетом. І почула жахливу історію…
Точніше, уривки жахливої історії і вигуки всього викладацького складу.
Ліл зрозуміла: Тур загинула від руки чоловіка, Алекса.
— Алекса? Чому? — хором запитали ми.
— Ну… — завагалася Ліл. — Пані Директорка говорила надто тихо, але я почула, що…
Ліл перехрестилася і переляканими очима блимнула на нас.
Ми скупчилися в темряві дортуару біля широкого підвіконня: Мія та Іта трусились чи то від холоду, чи від хвилювання, Рів всілася по-турецькому, Озу і я стояли, спершись ліктями на коліна Ліл (щоб вона часом не втекла!) — і нетерпляче чекали на відповідь. — …почула страшне: Тур… закохалася… в іншого…
В стріта! — на одному диханні вимовила Ліл і ледь не знепритомніла.
Наш стан також був близьким до цього.
— В іншого?!
— Стріта?!
— Ти це точно почула?!
— Нібито… Щоправда, пані Директорка сказала щось про «версію». Вона… Вона… — Ліл напружилась, пригадуючи. — Вона сказала: «Дотримуємось цієї версії!» і стукнула по столі чимось важким… Я злякалася і побігла вниз…
Зависла нестерпна пауза.
— Як Тур могла? Фу! — нарешті сказала Мія.
— Ганьба… — вимовила Іта.
— От вам і Флобер у реальності! — криво посміхнулася Рів.
Ліл скинула зі своїх колін наші руки, пішла до свого ліжка, лягла і накрилася з головою ковдрою.
Ми теж мовчки розбрелися по своїх місцях.
Але навряд чи хтось із нас заснув тієї ночі…
Дорогий щоденнику…
Тепер ти знаєш все.
Сподіваюсь, ти не згориш від сорому, хоча мої щоки ще палають, щойно згадую цей день і цю ніч.
Так, я не заснула. Я думала.
Як таке могло статися? Як?
У моїй уяві весь час виникало видіння того балу, на якому Тур кружляла по залі, мов квітка в озері, те ландо, в якому вона їхала повз наші вишикувані ряди і кидала в натовп квіти. Її щасливе обличчя. Рука Алекса на її плечі.
Як вона могла зрадити це все? І перш за все наш ліцей, довіру вчителів, споконвічні традиції ЛСД, зрештою — наші мрії і сподівання?! Якщо її покарано, то це справедливо.
З іншого боку, солодкава, до спазмів у шлунку, думка не давала мені спокою: як можна було закохатися в чужого, в стріта? Звідки вона його взяла? Невже це можливо?
Навіщо?!!
А ще розхвилювала коротка нічна розмова з Ліл (наші ліжка розташовані поруч). Наведу її, як запам’ятала:
— Я чула, як ти сказала на літсуді: «Через ЦЕ не вбивають…» Ти мала на увазі Тур чи мадам де Реналь? Ти дійсно вважаєш, що перелюбство — не смертельний злочин для порядної дружини? — запитала Ліл.
— А ти вважаєш, що можна вбити людину? Таку, як Тур?
— А як же Статут? Якщо це правда, то вона порушила Статут!
Вона відвернулась і — я чула! — заплакала в подушку.
Цей день пройшовся по всіх нас, мов тріщина по пустелі.
Спочатку невидимою ниткою прорізав рівну поверхню наших днів. Але я шкірою відчувала: ця «нитка» розшириться, дасть нові тріщини і охопить всю гладінь павутинням ще глибших тріщин.
Щоб цього не сталося, треба все з’ясувати. Але в кого дізнатись, що трапилося? Не підеш же до пані Директорки!
Це означало б донести на Ліл.
Отже, я вирішила мовчати.
Ми всі вирішили більше не згадувати про цей випадок.
Але нитка-тріщина лишилась…
Дорогий щоденнику!
Я стала краще навчатися.
Гадаю, це через те, що почала менше зважати на різні дрібниці, менше балакати, більше уваги приділяла урокам.
Ми всі стали більш серйозними й уникали одна одну. Мабуть, давалося взнаки те, що ми — випускний клас і зовсім скоро переселимось у флігель, де на нас чекають доленосні бали і повторення всього пройденого за дванадцять років.
А це неабиякий обсяг.
До того ж бентежила приємна думка про те, що там, у флігелі, в кожної буде своя окрема кімната! Навіть важко собі уявити: своя і окрема. Це означає, що розкол між нами пошириться. Цікаво, як це переживуть Мія та Іта?..
Наближався час останнього перед канікулами Літнього балу, хоча був лише квітень.
Не пам’ятаю, чи писала про те, що після кожного балу нас збирали в відеосалоні і показували сюжети, зняті в новостворених родинах наших колишніх співучениць.
Пред’явлення такого «домашнього відео» — хвилини на дві-три — входило в умови, які керівництво висувало всім кандидатам.
Ми, курсантки — від малих до дорослих — страшенно любили ці перегляди, готувалися до них, мов до свята. Такі відеосюжети, відзняті аматорською кінокамерою, надихали нас і робили наші очікування прекрасними.
Якраз за два місяці до Літнього балу, про який ми тепер намагалися анічичирк (чесно кажучи, я не була впевнена, що дівчатка цього разу захочуть полізти на дах), у холі ЛСД вивісили оголошення про черговий кінопоказ із відеозвітами, які надіслали наші колишні колежанки.
Я зловила себе на думці, що готуюсь до нього з деяким неприємним відчуттям. Справа полягала в тому, що на цьому перегляді нам мають показати сюжет із Тур!
Але, якщо чутка про її смерть правдива, то про який відеозвіт може йтися?
Як він виглядатиме?
Після підслуханої Ліл розмови в кабінеті пані Директорки минуло кілька тижнів.
Звісно, балачки про смерть Тур вщухли.
Ми робили вигляд, що забули про наші розмови.
Наближався час перегляду.
Рівно сімнадцять дисків — за кількістю вже одружених після попередніх балів випускниць — було надіслано поштою звідусюди.
Сімнадцять! Тобто в це число входила і Тур! Але…
Я не витримала. Увечері перед обожнюваною нами процедурою перегляду я все ж таки завела розмову в дортуарі.
— Ти точно знаєш, що дисків — сімнадцять? — спроквола, ніби «між іншим», запитала я Озу, яку призначили реєструвати і сортувати надіслані диски. І одразу шкірою відчула напруження: всі присутні в дортуарі чудово розуміють, що я мала на увазі.
Ми сиділи на своїх ліжках, стираючи з обличчя обліпихові та вівсяні маски власного виробництва (готувати живильні природні косметичні засоби і користуватися ними — це теж входило до наших обов’язкових знань).
У всіх мимоволі уповільнились рухи — так хотілося почути відповідь Озу.
— Так, звісно, сімнадцять, — відповіла та.
— А… — почала було Мія.
Але Іта випередила її:
— А скільки ж їх має бути? — і, приклавши палець до вуст, кивнула на двері.
Був вечір — десять хвилин до відбою. Якраз той час, коли пані Чергова Вихователька робить три останні проходи коридором і може — на вибір — припасти вухом до будьяких дверей.
