Грішниця - Печорна Олена (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Лариса мудро всміхнулась:
– З першими почуттями зазвичай тільки так і буває.
Ніна зітхнула:
– Буває. Потім було не до сміху. Пам’ятаю, як директор школи тихо зайшов на урок і так само тихо попросив, щоб я вийшла. Там, у шкільному коридорі, я й дізналася, що маму збив п’яний водій, збив й утік, навіть не зупинившись. У реанімації лежала ніби не вона, якась чужа, незнайома жінка – вся в трубочках та крапельницях. Лікарі боролися за її життя довгих два тижні, чотирнадцять днів повної невагомості. Батько весь час ходив по колу, скільки він їх зробив? Точно, що декілька тисяч. Саме тоді Вітя прийшов до лікарні й просто сів поруч. Так почалася наша історія.
Почуття зашкалювали, ми не могли бути не разом, бо тоді здавалося, що життя проходить повз і його треба хапати за руку, щоб втриматися. Мамі покращало, вона поступово приходила до тями, хоча повного одужання ніхто з лікарів не гарантував, навпаки… Однак ми вірили, вірила й вона, бо надто страшно вже виглядав інвалідний візок у кутку палати. На все був потрібен час, багато часу й повна підтримка близьких. Коли маму забрали додому, за нею потрібно було доглядати, тому я перейшла на індивідуальне навчання. Було дуже важко, як фізично, так і морально. Тільки пізно увечері, коли матір засинала, у вікно тихесенько стукав Вітя і я виходила в його обійми, де могла бути слабкою, могла плакати та сумніватися, могла бути собою. Не дивно, що тоді він став найближчою людиною у Всесвіті, адже мама якось відсторонилася. Їй ставало краще, однак вона була ніби не з нами. Це важко пояснити словами. Зараз я починаю розуміти: вона відчула, що з батьком коїться щось не те, і боялася бути для нього не більше, ніж тягарем, який хочуть, але не можуть скинути.
Він зміг. Одного разу акуратно зібрав речі й вийшов, так само акуратно зачинивши за собою двері. Не було ні пояснень, ні розмов, жодного «пробач» чи «прощавай». Я дивилася на матір, у якої в спині стирчав ніж. Ця втеча настільки болісно вдарила по її вірі в себе, що вона просто припинила боротись. Лежала байдужа й тиха – ніби овоч. Лише раз заплакала, коли сусідка, тітка Тоня, прийшла, щоб проклинати батька. Він нібито зійшовся з якоюсь жінкою в місті, здоровою, повноцінною жінкою, а в мами лишився її інвалідний візок.
Я жила із самою оболонкою людини, яку по інерції називала мамою. Якби не Вітя, то можна було б збожеволіти. Він допомагав, чим міг. Допомагав по господарству, у хаті, а ще весь час повторював, що я заслуговую на більше, на справжнє щастя, й обіцяв його мені. Я ж знала, що він ніколи не говорить того, чого не може зробити.
Уперше ми розлучилися надовго, коли Вітя поїхав на навчання. Одразу ж почав підробляти, спав по чотири години на добу й із неймовірною впертістю прагнув стати на ноги. Я теж влаштувалася позмінно в нашу крамницю, адже про навчання й говорити не доводилося. У мене на руках була немічна мама. Іноді вночі прокидалася в повній тиші й думала, що потрапила в коло, з якого вже не вирватись. Жила одним – зустрічами з Вітею, вони ж нагадували спалахи на сонці – такі ж яскраві й такі ж короткі. Його мама вже потай називала мене невісткою й збирала гроші на весілля. Після закінчення навчання Вітя віддався роботі повністю й настільки успішно, що якийсь із його інженерних винаходів навіть запатентували, тому молодому перспективному спеціалісту виділили окреме житло. Двокімнатна квартира в непоганому районі міста. Вітя примчав до мене з оберемком троянд і непереборним бажанням нарешті вирвати звідси.
Ніна заплющила очі, а по щоках поповзли солоні доріжки.
– Я була щаслива, абсолютно, навіть сама не вірила в таке щастя. Почала збирати речі, свої та мамині, коли та, ніби прокинувшись, почала ридати, обіймаючи стіну біля ліжка так сильно, що килим не втримався й впав прямо на неї.
– Я не зможу звідси поїхати. Тут має бути моя могила, і тут я маю померти.
Жінка розплющила очі й видихнула.
– Що ми не робили, як не вмовляли, не допомагало нічого. Вона ніби прикипіла до цього місця – і не вирвати, хіба зрубати. «Я не буду там ЖИТИ. Скоріше руки на себе накладу, але серед чужих стін помирати не буду. Залиште мене тут».
Я плакала, благала, молила, а потім здалась. Спочатку ми вирішили почекати. Недовго. Доки вона звикне до думки про переїзд. І чекали – місяць, два, три, півроку, рік. Ще через рік звикли до того, що живемо в очікуванні, і навіть не замислювались, що життя не відкладеш на потім. Треба жити, а не чекати на життя. Мама Віті хотіла онуків, хотіла знати, що син доглянутий, ситий, щасливий. Це нормально, я не засуджую тітку Ліду. Так і має бути. Поступово вона почала вмовляти сина одружитися, створити сім’ю, час від часу, ніби ненароком, потім частіше та переконливіше. Вітя відмовлявся, потім просто мовчав. А коли одного разу випадково, без будь-якого натяку, щось розповів про Світлану, колегу по роботі, все й вирішилося. Тітка Ліда сама собі обрала невістку.
Вітя приходив до мене, змучений і мовчазний. Він навіть напередодні весілля готовий був усе перекреслити й довго стояв навколішках переді мною. Його погляд… так дивляться люди, коли їх катують, а катом була я. Пройшло вже два роки. За час шлюбу ми бачилися лише тричі. Це страшно, легше, коли не бачиш, а бачити хочеш, хочеш торкнутися до обличчя, відчути його дотик, заховатись у міцних обіймах – як колись. Однак, як колись, уже не буде. Найстрашніше, що він любить, продовжує любити, часто приходить у сни, як, напевно, і я в його. Мама старіє, роки йдуть, а я ховаю себе заживо, ставлю великий важкий хрест.
Лариса мовчала. А що можна говорити, коли навпроти інша людина – як на долоні, душевно оголена? Вони ще довго сиділи в повній тиші. Лише годинник на стіні й тихий шурхіт снігу за вікном.
– Дякую, що вислухали. Розказала, і ніби дихати стало легше. Нехай щаслива буде дівчинка – по-справжньому.
Вхідні двері рипнули, Марія Степанівна з рум’янцем на щоках розігнала появою всі тіні й тишу.
– О! А в нас гості. Що, дівчата, посиденьки справляємо?
– Та ось, Ніна зайшла, розважила трохи.
Та зашарілася й ніяково заховала погляд.
– Погана з мене розважальниця.
– Які ж ви ще молоді-зелені, дівчатка. Давай-но мого домашнього винця вип’ємо, малинового. За маленьку Ніну. Вітя дзвонив, сказав, що дочку Ніною назвав.
Добре прокидатися вранці в теплому м’якому ліжку, коли під ковдрою ховаються ще рештки нічних сновидінь. Напевно, саме в таких ліжках дітям сняться радісні та яскраві сни, у яких вони літають. Не знаю. Того ранку, прокинувшись, я думала, що вперше провела ніч спокійно, жодного разу не прокинувшись від п’яного хропіння батька чи сонної лайки матері. Десь у сусідній кімнаті було чути, як Мишко щось розповідав Світланці, скоріше навіть демонстрував свою колекцію іграшок. Останнє забавляло маленьку, і вона сміялась отим першим дитячим сміхом, на який неможливо не посміхнутись у відповідь. Скрипнули двері, у них з’явилася вся в сонячних зайчиках тітка Люда.
– Доброго ранку, хороша моя. Зізнавайся, хто наснився кралечці? Бо дівчатам на новому місці приходять у сни наречені.
Я розгублено закліпала очима. Мені наснилася довга черга, в якій чомусь стояли самі чоловіки, а я ніяк не могла збагнути, за чим же вони стоять.
– Ох ти ж, моя розумнице, очевидно, претендентів на твої руку й серце вистачатиме. Ну все, зайчику. Вмиватися та до столу.
На столі в тарілках парувала каша. Миски були великі, з рожевими квіточками по краях. У мене й зараз вони перед очима. Квіти настільки личили будинку й самій господині, що здавалися єдиним цілим.
– Ларисо, це вже третя порція каші. Вистачить, а то потім буде зле.
Я проковтнула останню ложку й підняла очі від пустої тарілки. Я справді не могла зупинитися сама. Постійні недоїдання й голод не відпускають так просто, від них важко позбавитись одразу. Тим паче, що переді мною була справжня молочно-рисова каша. Густа, солодка-солодка, з великими жовтими плямами розтопленого вершкового масла. Потім ми пили чай, такий же солодкий і смачний, з великих чашок, на яких рожевіли ті самі квіточки. Я дивилася на Мишка, задоволену Світлану, що примостилася на руках у господині, і відчувала якимось шостим чуттям, що саме так і має виглядати справжня сім’я. Не вистачало, правда, господаря, однак дядько Микола їздив у далекі рейси і вдома бував рідко.
