451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книга регистрации txt) 📗
Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів.
І щодня, виходячи з дому, він знав, що Клариса десь поблизу. Одного разу він бачив, як вона трусила горіхове дерево, вдруге вона сиділа на лужку й в’язала синій светр, разів три чи чотири він знаходив на своєму ґанку букет осінніх квітів, пригорщу каштанів у маленькій торбинці, кілька опалих квітів, дбайливо пришпилених до аркуша білого паперу і прикріплених кнопками до вхідних дверей. Щодня Клариса проводжала його до повороту. Один день був дощовий, другий — погожий, наступного дня дув сильний вітер, потім був лагідний, теплий день, а після того настав жаркий день, ніби вернулося спекотне літо, обличчя Клариси до полудня ледь засмагло.
— Чому мені здається, — запитав одного разу Монтег, коли вони підходили до метро, — ніби я знаю вас дуже давно?
— Бо ви мені подобаєтесь, — відповіла вона, — а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного.
— Коли я з вами, мені здається, що я дуже старий і годжуся вам в батьки.
— Тоді скажіть, чому в вас немає дочки, отакої як я, коли ви так любите дітей?
— Не знаю.
— Ви жартуєте!
— Я хотів сказати… — Він затнувся і похитав головою. — Ну, моя дружина… бачте, вона ніколи не хотіла мати дітей.
Дівчина перестала всміхатися.
— Пробачте. Мені справді здавалося, ніби ви глузуєте з мене. Ото дурна!
— Ні, ні, — заперечив Монтег. — Дуже добре, що ви запитали. Мене давно вже ніхто про це не питав… Добре, що запитали.
— Поговорімо про щось ішло. Ви нюхали коли-небудь листя? Правда, воно пахне корицею? Ось понюхайте.
— Еге, справді схоже на корицю.
Вона дивилась на нього чистими теплими очима.
— Як вас усе диву в!
— Просто я ніколи не мав досить часу, щоб…
— А ви дивились на рекламні щити, про які я казала?
— Так. Звісно, — він мимохіть весело засміявся.
— Ви тепер набагато краще смієтесь.
— Справді?
— Так, невимушеніше.
Він відчув себе якось вільніше і зручніше.
— Чом ви не в школі? День при дні блукаєте…
— За мною в школі не тужать, — відказала дівчина. — Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Все залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми — це розмовляти, як ото ми з вами. — Вона поторохтіла каштанами, які підняла під деревом на подвір’ї. — Або ж розмовляти про те, який дивний світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи й нікому не давати й слова сказати? Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії — примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями — бах! бах! бах! — далі ми ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, в які вливають і з яких шіливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, іцо тільки й залишається — лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх, — є така гра. Втім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене нема друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?
— Ви розмірковуєте так, ніби вам стонадцять років.
— Я часом так і почуваю себе. Я боюся своїх однолітків. Вони вбивають одне одного. Хіба так завше велося? Дядько каже, що ні. Лише минулого року застрелено шість моїх ровесників. Десять загинули в автомобільних катастрофах. Я їх боюсь, а вони через це не люблять мене. Дядько каже, що його дід пам’ятав часи, коли діти не вбивали одне одного. Але це було дуже давно, відтоді все змінилося. Люди колись мали почуття відповідальності, каже дядько. А знаєте, у мене теж є це почуття. Ще з дитинства, коли мене добряче відлупцювали. Я сама ходжу по крамницях, сама прибираю вдома.
— А найбільше, — вела дівчина далі, — я люблю спостерігати за людьми. Буває, цілісінький день їжджу в метро, дивлюся на них, прислухаюсь до їхніх розмов. Мені кортить знати, хто вони, чого хочуть, куди ідуть. Іноді навіть ходжу до парків розваг або катаюся в ракетних автомобілях, які опівночі мчать у передмісті; поліцію це не обходить, аби вони були застраховані. Маєш страховку на десять тисяч — і все гаразд. Інколи я підслуховую розмови в метро чи біля фонтанчиків з питною водою. І знаєте що?
— Що?
— Люди ні про що не говорять.
— Не може бути!
— Та кажу ж вам — ні про що! Одне й те саме — марки автомобілів, моди, плавальні басейни, ще й приказують: “Як шикарно!” Але всі торочать одне й те саме! А в кав’ярні вмикають ящики жартів і слухають ті самі жарти ЧН„вмикають музичну стіну і дивляться, як по ній бігають барвисті візерунки, але все це абстракція, лише гра кольорів. А музеї? Ви бували в них? Теж абстракція. Тепер усе таке. Дядько каже, колись було інакше. Колись давно-давно картини розповідали про щось і навіть показували людей.
— Дядько каже це, дядько каже те! Либонь, ваш дядько незвичайна людина.
— Авжеж. Таки назвичайна. Ну, мені треба йти. До побачення, пане Монтег.
— До побачення…
Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім днів; пожежна станція.
— Монтег, ви иаче пташка злітаєте на цій жердині.
Третій день.
— Монтег, я бачу, ви сьогодні пришили з чорного ходу. Що, знову пес турбує?
— Ні, ні. Четвертий день.
— Монтег, послухайте дивину — мені розповіли сьогодні вранці. Один пожежник у Сіетлі навмисне настроїв на свій хімічний склад механічного пса і випустив його з буди. Що ви скажете про цей спосіб самогубства?
П’ять, шість, сім днів.
А потім Клариса зникла. Спочатку він ніяк не міг збагнути, чим цей день не схожий на інші, а все полягало в тому, що ніде не було видно Клариси. Лужок безлюдний, дерева голі, на вулицях ні душі. І перш ніж він устиг збагнути, що відчуває її відсутність і шукає її, йому, коли він підходив до метро, стало якось не по собі. Щось скоїлося, щось порушилося в щоденному плині життя. Правда, плин той був простий і виник він лише кілька днів тому, однак… Монтег мало не повернув назад, наміряючись ще раз пройти весь шлях. Може, вона запізнюється? Він був певен, що коли пройде ще раз, усе буде гаразд. Але вже було пізно — підійшов поїзд і поклав край його ваганням.
Шерех карт, порухи рук, тремтіння повік, надокучливе бурмотіння вмонтованого в стелю годинника, який промовляв: “..людина тридцять п’ять ранку, четверте листопада, четвер… година тридцять шість… година тридцять сім…” Ляскання карт по засмальцьованому столу. До Монтега долинали всі звуки, хоч він і заплющив очі, створивши цим нетривку перепону для них. Крізь повіки він бачив пожежну станцію, сповнену тиші, бачив сяйво міді та блискіт золотих і срібних монет на столі. А невидимі люди за столом зітхали, наглядаючи п карти, чекали. “…Година тридцять п’ять…” Голос годинника лунав так, ніби оплакував холодну погоду холодного ранку ще холоднішого року.
— Що сталося, Монтег?
Монтег розплющив очі.
Десь бурмотіло радіо, “…будь-якої хвилини може бути оголошена війна. Країна готова захищати свою…”
Пожежна станція здригнулася: над нею, перетинаючи чорне досвітнє небо, з монотонним свистом промчали ракетні літаки.
Монтег кліпнув. Бітті розглядав його, наче скульптуру в музеї. От зараз він підійде, доторкнеться до Монтєга, розгадуючи його провину, причини його страху. Провину? Але чим він завинив?
— Ваш хід, Монтег.
Монтег зирнув на цих людей, обличчя яких були обпалені вогнем тисяч справжніх і десятків тисяч уявних пожеж, що забарвили багрянцем їхні щоки, запалили їхні очі. Вони спокійно дивилися на вогники платинових запальничок, розкурюючи свої чорні люльки, які майже безперестанку диміли. Вугляно-чорне волосся, чорні, мов сажа, брови, чисто виголені, синюваті й водночас сіруваті, ніби притрушені золою, щоки — знак їхнього спадкового ремесла. Монтег здригнувся, вуста його розтулилися. Чи він бачив коли-небудь пожежника, який би не мав чорного волосся, чорних брів, вогняного лиця, чисто виголених і водночас ніби зовсім неголених щік? Ці люди — достоту його віддзеркалення! Невже в пожежники брали не лише за нахилом, а й за зовнішністю? Попелясті обличчя, стійкий сморід гару від люльок, що невпинно диміли. Ось підвівся брандмейстер Бітті, оповитий хмарою тютюнового диму. Розпечатав нову пачку тютюну — целофан затріщав, нагадуючії тріск багаття.
