Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
У коштовному розписному сурдуті, з дорогим кинджалом за шовковим поясом, у сліпучо-білій чалмі, прикрашеній крупним смарагдом (смарагд був каменем його планети-повелителя Меркурія), Асура Махарадж виглядав достоту як один із тих молодих красунчиків, що за кошти батьків навчалися в престижних наукових закладах столиці, а потім обманними шляхами проникали в наукові проекти на кшталт того, де працював Асура.
Ну, майже таким… Асура Махарадж відчував, що зараз він як ніколи вирізняється серед натовпу своїх одноплемінників — щось особливе грало на його обличчі, незвичайна усмішка, нове світло, не схоже на світло зумрудів та ізмарагдів, що слугували тут замість ліхтарів. Крім того, сьогодні йому було що сказати всім цим вельмишановним добродіям і добродійкам, повзаючим і плигаючим, із капюшонами й хвостами, іклами та жалами, з лапками та лапищами, з моноклями та пенсне, з перами та боа, вуалями та опахалами. Асура Махарадж перехопив на ходу пару п’янких коктейлів і, задерши голову до неба, осушив їх. «Дашо, — прошепотів він. — Я йду до тебе, моя сліпа впокорювачко демонів».
Що, властиво, чекало того сміливця, який, наче Порфірій Іванов, що в одних трусах вийшов на поверхню Місяця, наважився б вийти з-під земляних склепінь нижніх світів, достеменно не знав ніхто. Одні казали, що такий нещасний, відмучившись, перероджувався шляхетною твариною — лебедем, левом чи єдинорогом. Мовляв, очистившись через страждання, душа бажала припасти ближче до нектарного джерела любові, однак, не маючи культури духу, плутала грішне з праведним, відтак припадала до джерела не з того боку. Як наслідок — поставала у такій довершеній, хоч і безсловесній формі життя. Ті ж, однак, хто мав скепсис щодо переселення душ, як наприклад, дядько Аді Гада, стверджували, що ніякого метемпсихозу немає і бути не може, позаяк індивідуальність є ілюзорною. Єдина хороша річ, яка стається з таким невдахою, — це коротка мить зустрічі з Абсолютною Пітьмою, після чого, не будучи належним чином вишколеною, індивідуальність згасає, дгарми її розвіюються вітром перемін, і там, де щойно було окремішнє «я», лишається хіба філософський попіл. Ще інші, помежові матеріалісти, стверджували, що після появи у третій щільності Землі істота з нижніх світів згорає, наче метеор у густих шарах атмосфери, і навіть короткого тет-а-тет з Істиною їй запізнати не дано — бо, властиво, нема з ким зустрічатися, все це марнота марнот, помилкове збурення праматерії, не розумнішої за гарячий шоколад, яка володіє не більшою волею до життя, аніж молоко — волею до скисання.
Асура Махарадж зрозумів, що не має ані краплини страху за душею. Він знав, що перед ним відкривається новий величний краєвид його життя, і він сміливо наближався до цілі.
Асура Махарадж любив підземні світи, в першу чергу, за глибокі демократичні традиції. У рамках єдиної конфедерації об’єднаних королівств співіснували, здавалося б, несумісні суспільства. Так, до об’єднаних королівств входили численні племена канібалів, кровопивців і пожирачів трупів. Із ними сусідували території голодних привидів, привидів, котрі лякають на кладовищах, і духів предків, яким нащадки перестали робити підношення води та поминальних галушок. Із духами уживалися різного роду малокультурні чорти і дідьки, весь цей немитий люмпен, до якого жителі більш освічених районів нижньосвіття ставилися хоч і з погордою, але й із необхідною толерантністю теж. Наґи, змії, двоногі рептилії та інші раси, які представляли собою інтелектуальні вершки пекла, скупчувалися довкола центральних планетарних систем, поближче до столиці, дозволяючи простішим мешканцям низів насолоджуватись вільним духом окраїн.
Асура Махарадж, молодий науковець із блискучим майбутнім, сидів на підвіконні розкішної Опалової Обителі, позирав у сад, де опівнічними скриками давали про себе знати пави і мавпи, потягував ігристе вино з тропічних фруктів і насолоджувався останніми хвилинами свого перебування в цьому, направду, кращому зі світів.
— Пане Махарадж! Пане Махарадж! — захекавшись, ледь не падаючи з ніг, з останніх сил гукав круглобокий карлик Кнехт, його асистент по Інститутові. — Пане Махарадж, що си робе! Людоньки, що си робе, пане!
Огрядний карлик увесь зіпрів. Він вперся одною рукою собі в бік, іншою — до стіни і намагався вхопити побільше повітря.
— Я вже зневірив си вас віднайти, пане! Паночку, таке робе си, жи ви не повірите!
— Кажіть, Кнехт, — Асура Махарадж, частково завдяки настроєві, частково завдяки випитому шампанському, почував себе спокійно та піднесено, і на вовтузіння карлика дивився з добродушної висоти власного зросту.
— Помічник вишнього судді Раху отримав дозвіл провести у вас обшук!
— Як це обшук? — стрепенувся Асура Махарадж.
— Помічник вишнього судді Раху вже давно мав на вас зуба, пане Махарадж. Йому, бачите, не подобало си, як ви си з ним тримаєте.
— Я відчував, що цей старий мішок із тельбухами щось снує проти мене. — Асура Махарадж ляснув себе по поясу.
— Пане… — карлик округлив очі й перейшов на шепіт. — Пане Махарадж, вони знайшли у вас книги… — останні слова він сказав уже ледь чутно. — Вони знайшли у вас заборонені книги, панусю, і вишній суддя виписав їм дозвіл на ваш арешт! Вони будуть тут із хвилини на хвилину, — карлик озирнувся по боках, притис вуха до голови і благально пискнув: — Тікайте, пане!
Асура Махарадж на хвилину замислився, бокал ледь не випав йому з рук, і тоді гучно розсміявся. Асура Махарадж став реготати так, аж зігнувся навпіл. Аби втриматися, він сперся рукою на Кнехта. Той із готовністю підставив плече.
— Паночку, чи ви при своєму розумі… Та ж вас відправлять на каторгу… Та ж вас… вас утилізують…
— Дайте собі спокій, Кнехте. Знайдіть собі краще чогось випити. Я не можу втекти. У мене промова на врученні нагород. Що скажуть люди, коли побачать, як я утікаю від якогось там помічника судді?
— Ой, паночку, ви си лиха шукаєте… — Кнехт скрушно захитав головою і хотів було сказати щось іще, та Асура Махарадж відсторонив його і рушив по коридору до центральної зали, куди вже починала стікатися публіка.
— Що такий красень робить сам серед цього натовпу потвор? — почув він чийсь вкрадливий голос і побачив, як шлях йому перегородила знайома постать. — Що смішного сказав тобі цей карлик? Поділись, я теж хочу повеселитися.
— Не зараз, Меліссо, вибач, я поспішаю.
— Куди б це? Без мене? — Мелісса притулила до кутика своїх виразних губ келих із шампанським і висунула роздвоєний язичок.
— У мене промова на відкритті. Дозволь, я…
— Асуро, повернися, благаю тебе… — Мелісса припала йому до грудей. — Я так більше не можу… Я пробачила тобі все, дорогий мій, благаю, тільки повернись…
— Вибач, я теж так більше не можу, — Асура Махарадж відсторонив нав’язливу кокетку і рушив далі. Краєм ока він зауважив, що до палацу під’їжджають чорні карети судових виконавців.
Мелісса, відштовхнута, просичала у нього за спиною:
— Гад! Який же ти гад, Асуро Махарадж! — вона жбурнула келихом об мармурову підлогу. — Постривай-но, ти мені за це заплатиш!
— Оревуар, — тихенько прошепотів Асура Махарадж і, не озираючись, увійшов до тріумфальної зали.
Він вирішив сісти серед глядачів, аби судові пристави не знайшли його до часу. Зала поступово заповнювалась юрмою вишукано вдягнутих демонів вищого класу. Цієї ночі в Опаловій Обителі зібрався весь інтелектуальний цвіт пекельних планет. Відомі філософи, науковці, діячі культури, знамениті лікарі сиділи поруч із видатними громадськими лідерами: знаними політиками, суддями, дипломатами, командуючими військами та керівниками спецслужб. Перуки і пір’я, що стирчало із зачісок, а також дамські головні убори заступали йому сцену, однак при цьому добре приховували від очей таємних агентів, які вже, без сумніву, шукали його.
