Сентиментальна історія - Хвильовий Микола Григорович (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Але тільки луна відгукувалась мені й замерла десь у гущавині. «Наче ліс життя»,- подумала я й кинулась у другий бік. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втім, інакше й не могло бути. Бо й справді: Чаргар стояв серед дерев на колінах обличчям до вечірнього сонця, і було таке вражіння, ніби він молиться. Це мене так здивувало, що я навіть не найшла, що йому сказати, і мовчки чекала його. На дальньому дереві жевріла полоска конаючого сонця, і відблиск її падав на південний край чорного лісу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Індію й священні гімни «Рамаяни». «Чи не найшли вже на вітчизні Тагора,- подумала я,- мою химерну даль?» Нарешті Чаргар підвівся. Він пішов тихою ходою до мене, ніби нічого не трапилося. Його хода буквально загіпнотизувала мене, і я зустріла його мовчанкою. - Ходім! - спокійно сказав він. Очі йому було затуманено, він ішов, похитуючись, мов п'яний. Пам'ятаю, зідхнув і взяв мене під руку. Потім забрав мою руку й притиснув її до свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо мені прийшла мисль, що тільки сьогодні Чаргар став близькою мені людиною. Я вже не хотіла тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз він сам почав розмову. - Я гадаю, Б'янко,- сказав він,- ти розумієш мій душевний стан і простиш мені, що я тебе примусив так довго чекати. - Я тебе розумію,- сказала я. Потім він говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсееві, коли він сходив з гори із скрижалями. Але потім він чомусь усміхнувся, наче не довіряв сам собі чи то іронізував над своєю останньою фразою про Мойсея. - Я тебе розумію,- ще раз сказала я. - Ти мене й не можеш не розуміти. Я вже не раз думав про споріднення наших душ. - Спорідненість наших душ? - якось хутко спитала я. - Спорідненість наших душ! - ще раз підкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по голові.- Отже, і він говорить, що я нічим не відрізняюсь від нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргарові. Я тепер так боялась, щоб він не покинув свою одвертість! Я вже добре знала його - і знала, що найменша моя цікавість одразу викличе небажану мені реакцію, і Чаргар знову стане неприступним. - Ти знаєш,- раптом зупинився він,- мені на поляні блиснула така геніальна мисль, якої існування я й не міг припускати. І цікаво,- говорив він далі,- сиджу я десь у підвалі, а наді мною клуб… як його… - Радслужбовців.
- Ну да, радслужбовців,- раптом занервувався він. - Чому ти хвилюєшся? - спитала я. - А тому,- різко скрикнув він (і мені знову здалося - дитячим дискантом), що я не виношу цієї самовпевнености нашого віку. Всі ці ячейки, комісари, комуністи - все це така дешева демагогія. Така… Чаргар не міг підібрати слова і змовк. Потім зупинив мене, подивився уважно мені в очі й сказав тихо: - Тобі можна довірятись?… - Що з тобою? - здивовано кинула я. - Я тобі вірю,- сказав він і схопився руками за голову. - Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозуміти мене! Ну навіщо?… Ну навіщо ці комуністи, ці ячейки, ці профспілки й тисячі інших організацій? Боже мій, ну навіщо? Я задихаюсь! Я їх зовсім не хочу чіпати - Боже, спаси! Хай вони завойовують цілий світ. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись і повинен слухати ці мітинги? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування! Чаргар іще раз у розпуці схопився за голову і змовк. Я подивилась на нього. Він плакав. Далебі, він плакав: я бачила, як кілька сльозинок покотилось йому по щоці. Тоді мені прокинулось почуття неможливої огиди - і я різко й чітко сказала: - Сер Чаргаре. Що з вами? Він стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Він так постояв хвилини дві. Але коли він повернувся, то я вже знову бачила колишного неприступного художника. - В житті все буває,- нарешті зовсім іншим тоном і холодно сказав він. Я здивовано подивилась на нього. Мені прийшла мисль, що Чаргар побачив, як він далеко забрів у розмовах зі мною, і поспішив замести сліди. Спеціально для цього й було розіграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася мені такою правдивою, що я на другий день навіть забула про цей епізод. «Ну нє,- подумала я.- Тепер ти в моїх руках - і я примушу тебе сказати недоговорене»…Ми вже знову стояли на узліссі. Сонце зайшло. Стояв темний ліс, і бігла темна дорога. На дорозі маячів наш фаетон. Скоро ми сіли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, і розпрощались ми також мовчки. Пам'ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Він здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тоді Чаргар мусів її вирвати. Я зареготала, він на це ніяк не реагував. Він просто повернувся і пішов од мене прискореним кроком.
VII
За кілька днів я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустріч нецікава - і я її обминаю. Пішла я від нього, коли на небі стояв уже молодик. На вулиці Делаклюза я зустріла сірооку журналістку. Вона попрохала в мене п'ять карбованців. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матері, що «живе на північному краю города». Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно, не повірила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника - він, здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потім зупинила мене біля вечірньої вітрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею. Вони - її любовник і вона - хочуть улаштувати ніч п'янки й любовної оргії. - Ну, Б'янко, поїдемо на п'янку,- зробила вона гру слів і всміхнулась. Я сказала, що я, можливо, і поїхала б, коли б загубила свою невинність. - Себто яку невинність? - здивовано спитала вона. Я сказала й хотіла йти. Тоді журналістка схопила мене за руку й нахабно зареготала. - Так ти ще…- і вона кинула непристойне слово. Потім затягла мене в куток підворіття і, майже захлинаючись, говорила мені: - Так ти не брешеш, що не знала мужчини? Я побожилась і раптом відчула, як мене обхопило пожаром бажання. Тоді сіроока журналістка здавила мені руку вище ліктя й так сильно, що я мусіла її відштовхнути. Вона казала мені, що я красуня, що за моє тіло дадуть дві тисячі карбованців, що такі жінки живуть в Одесі й Москві, де багато буржуа з капіталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею - і я найду такий чудовий закуток, який мені й не снився. Вона мені малювала напрочуд привабливі й цинічні картини. Але вона такими божевільними очима дивилась на мене, що я мусіла її ще раз одштовхнути. - Ти не поїдеш зі мною? - нарешті в розпуці скрикнула вона. - Не поїду! Я сказала рішуче. Тоді вона замахнулась і хотіла вдарити мене в обличчя. Але я вчасно схопила її за руку й одвела вдар. Я її так міцно схопила, що вона мусіла стати на коліна. Я й сама не знала, що я така сильна жінка. Журналістка раптом заплакала. Тоді я поцілувала її в голову (пахло поганенькою пудрою) і посадила її в трамвай. Вона поїхала, а я пішла додому. Додому я йшла переулками, не поспішаючи. Легенька тривога раз у раз примушувала мене здригатись. На площі Повстання я зупинилася біля шоколадного кіоска й купила плитку міньйону. Я прийшла за півтори години й сіла за стіл. Пам'ятаю, до мого вікна підійшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидіти в альтанці. Мені не хотілось виходити з кімнати - і я сказала:
- Чи не холоднувато надворі? - Що ви? - сказала товаришка. Я не знала, що їй говорити, й мусіла вийти до альтанки. Ми сіли на стілець і почали розмовляти. З півгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потім між нами виникла така розмова: - Ви вірите в судьбу? - спитала товаришка Уляна. - Як би сказати вам… очевидно, не вірю. - Знаєте,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж не вірю. Власне, я і не маю права вірити (вона, очевидно, натякала на приналежність свою до партії), але от на практиці якось інакше виходить. - Чи не думаєте ви,- сказала я,- що ідеалістичні теорії мають рацію існувати? Товаришка Уляна замахала руками. - Що ви! Як може прийти мені така мисль,- перелякано сказала вона.- Я думаю тільки, що в світі завжди варіюються два світогляди. Але коли ідеалізм має багато недоговоренности, то я думаю, що й матеріалізм не без слабих боків. - Іншими словами - вас не задовольняє ваша партія? Товаришка Уляна знову замахала руками. - Нічого подібного! Мені хочеться внести деякі ясності в свій світогляд. Я, знаєте,- казала вона далі,- раніш ніколи не задумувалась над цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать. - Без причини нічого не буває,- резонерствувала я.- Очевидно, і в вашій тривозі єсть якась причина. - От! - раптом підхопила товаришка Уляна.- Ви цілком справедливо кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зі мною трапиться якесь нещастя. Вона зробила не зовсім логічний висновок, але я на це не звернула уваги й стала її заспокоювати. Тоді вона відстоювала свою думку й ніяк не могла заспокоїтись. - Саме якесь нещастя,- говорила товаришка Уляна.- Я ніколи не помиляюсь. Колись на фронті мені прийшла мисль, що вночі трапиться несподіванка. Я сказала, мені не повірили. Один комісар запропонував навіть викинути мене за пророцтво з партії… А вийшло все-таки по-моєму: наш штаб захопили, і тільки я вирвалась. - Ну, це - випадок! - сказала я. Тоді товаришка Уляна знову запротестувала, і я вже з нею не сперечалась. Я тільки думала, що товаришка Уляна, може, й має рацію настоювати на своєму, і думала, що вона одна з тих невдачників, що приходять на світ тільки для того, щоб мучитись. Раптом по садках долетів до нас рев із зоологічного: то ревів лев за ґратами. Рев був якийсь сумний і безвихідний. Можливо, звірові приснились далекі простори його вітчизни, можливо - щось інше.
