Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович (книги хорошего качества .TXT) 📗
Та коли несподівано уздрів перед собою великого візира, байдужість і втому з нього як рукою зняло. Очі блиснули радістю, в них заіскрилися сльози. Він враз підвівся, кинувся до Кара-Мустафи, залопотів каліченою турецькою мовою.
— О мій найясніший повелителю, я несказанно радий, що моя гірка, невольницька дорога перехрестилася з твоєю світлою дорогою і я можу сподіватися на твою ласку і твоє заступництво!
Обличчя Кара-Мустафи гидливо скривилося.
— Ну, що ти скажеш, Іхмельніскі?
— Великий візире, прошу помилувати мене і вирвати із мого нестерпного становища! Я ні в чому не винен… Мене оббрехали перед пашею Галілем вороги мої потаємні… І паша Галіль, не розібравшись, наказав схопити мене і, яко татя, відправити в Стамбул.
— Це султан наказав схопити тебе, Іхмельніскі! — суворо мовив Кара-Мустафа. — Султан!
Юрась зблід, нижня щелепа, усіяна рідкою чорною щетиною, одвисла.
— С-султан, мій повелителю? З-за віщо? — пробелькотів затинаючись.
— За те, що ти хотів переметнутися на бік Ляхистану, собако невірний!
— Я? Помилуй мене бог! І в гадці не мав такого!
— Не бреши, гяуре! Я мав достовірні відомості. До того ж мої вивідачі у Львові донесли, що полковника Яненченка, якого ти так необачно туди послав, за якийсь злочин коронний гетьман Ябло-новський наказав розстріляти. Мабуть, не повірив твоїм брехливим обіцянкам. І правильно зробив!
Смертельний жах спотворив Юраськове обличчя. Воно аж позеленіло. Сірі губи тремтіли, як у переляканої дитини.
— Але ж усе б-було н-не так! — верескнув він. — Пес Яненчен-ко утік від мене! Я сам би застрелив його, як собаку!
– І друге, — не слухаючи гетьманових слів, вів далі невблаганний Кара-Мустафа. — Ти, нікчемо, не зумів виправдати сподівань падишаха! Тобі було вручено половину України з тим, щоб ти зібрав військо і завоював другу половину, якою й досі володіє цар урусів. Але ти не тільки не зробив цього, не тільки не зумів зібрати військо і перетягти на свій бік розбійників-запорожців, а й утратив те, що тобі дав падишах! Від тебе, як від чуми, розбіглися всі твої підданії Тож невже ти гадаєш, що високій Порті потрібні такі правителі в її володіннях?
— Змилуйся, великий повелителю правовірних! — ледь чутно белькотав Юрась, і його плечі безвільно опускалися все нижче й нижче. Ти, всемогутній, пробач рабові своєму нікчемному!
— А ти і справді нікчема… Не юродствуй! Не наділяй мене титулами падишаха! Не сподівайся своїми облудними словами полоскотати мою гординю і вимолити собі прощення… Ні, тобі прощення не буде! — Кара-Мустафа плеснув у долоні, і тут же біля нього виріс капуджі-ага. — Негайно взяти цю людину, одвезти в Стамбул і кинути в Єди Куле! В одиночку.
— Великий візире, стривай! Дай сказати ще… Я згоден бути порохом під твоїми ногами, тільки' не замикай мене в сирий і темний казематі Я вдосталь намучився в ньому ще в Польщі, в Марієн-борзькій фортеці… Не забувай, що я не тільки воїн, а й улем, духовна особа. Я вже був колись у Стамбулі архімандритом. Тож пошли мене знову в православний монастир — архімандритом, ченцем, служкою… Будь-ким… Тільки не в Єди Куле! Аллахом тебе заклинаю! Пригадай, як я вірно служив тобі, був твоїм сподвижником у чигиринській війні, які подарунки робив тобі… І серед них — красуня, якої у самого султана, мабуть, немає…
Останні слова Юрася мов ужалили Кара-Мустафу. Його чорні очі блиснули вогнем.
— Ти смієш нагадувати мені про подарунки, негідний! Ти мусив би цілувати мої сліди за ласку, якою я наділяв тебе і якої ти не заслуговуєш! Геть з-перед очей моїх! Охоронці, візьміть його!
Юрась не встиг оком змигнути, як його схопили і потягли геть.
Арсен довго дивився йому вслід, намагаючись видобути з серця хоч краплину жалю і співчуття до поверженого, знищеного недруга, та, крім огиди, не відчував нічого. Він був глибоко переконаний, що саме Юрась Хмельниченко — винуватець не тільки його власного нещастя й горя, а й горя всенародного, погубитель діла Богданового. Це на його чорній совісті десятки тисяч загублених життів, руйнація і запустіння Правобережжя, знищення правобережних козацьких полків. Ні, нема до нього жалю. Катюзі — по заслузі!
Із задуми його вивів голос Кара-Мустафи.
— Де ж скарби цього негідника? Показуйте!
Сафар-бей і Арсен відкинули полог критого воза. Там стояла невеличка, обкована залізними обручами дубова скриня з ручками. Вони підтягли її на полудрабок воза і запитально глянули на великого візира. Що робити?
— Несіть за мною! — наказав Кара-Мустафа і попростував до палацу.
Повів він їх не до головного входу, а до невеличких дверей, що вели в підземелля. Євнух-казнадар відімкнув важкий масивний замок і засвітив свічку.
Це була зовсім порожня невелика кімната з низькою склепінчастою стелею. В протилежній стіні виднілися ще одні двері з замком, але казнадар не поспішав їх відмикати.
— Залиште скриню тут, — наказав Кара-Мустафа. — А самі йдіть до кухні — там вас погодують!
— Спасибі, бейефенді, — вклонилися чорбаджії і вийшли з холодного підземелля.
Нарешті вони залишилися самі, полегшено зітхнули й подивилися один одному у вічі.
— Ну, як? — спитав Сафар-бей. — Здається, перший день в Ейюбі закінчується для нас щасливо?
— Справді, не ждав такого! Ніяк не думав, що ми одразу потрапимо на очі Кара-Мустафі і що він візьме нас на службу. А ще більше не ждав, що в перший же день побачимо Златку…
— То вона побачила нас і вибила вікно, щоб подати нам звістку про себе, — сказав Сафар-бей.
— Бідна дівчина! — зітхнув Арсен. — Скільки перемучилась, скільки горя зазнала… Ну, тепер недовго їй тут скніти! Вирву з-за грат — і додому!
— Ти гадаєш, це так легко і просто?
— Я вже приглядівся трохи… І не думаю, що це буде легко зробити… Про те, щоб удвох вчинити напад на палац, годі й думати. Убити сторожу й виламати двері — теж марна забаганка. Залишається дві можливості…
— Які?
— Або виламати на вікні грати, коли всі поснуть, або ждати якоїсь щасливої нагоди. Адже не можуть тримати Златку весь час під замком! Випускають же коли-небудь на прогулянку. От тоді й викрадемо!
— Гм, все це, Арсене, тільки припущення, — сказав серйозно Сафар-бей. — А життя покаже, як краще. В усякім разі, не треба поспішати. Бо як у вас кажуть, поспішиш — людей насмішиш!
— Я згоден з тобою, Сафар-бею, — похмуро відгукнувся Арсен. — Тільки не знаю, чи втримаюсь я… Може трапитись таке, що уб'ю Кара-Мустафу!
– І занапастиш нас усіх — і Златку, і себе, і мене! — суворо глянув на друга Сафар-бей. — Не смій навіть думати про це!
— Якщо він зробив її своєю наложницею, я уб'ю його! — уперто повторив Арсен. — А там — хай що буде!
— Ну й дурень! — спалахнув Сафар-бей. — А я вважав тебе за розумного!
— Легко тобі це говорити, Ненку, — прошепотів Арсен. — А мені… Як мені бути?
— Не Ненко я, а Сафар-бей! Чуєш — Сафар-бей, хай тобі біс! — прошипів яничарський чорбаджія. — Не забувай про це!
— Пробач… Вирвалося…
— Ну, гаразд, пробачаю, друже… І ось про що я тобі скажу: візьми себе в руки! Кріпись! Мені теж нелегко. Адже Златка — моя сестра!
— То зовсім інше…
— Ну, от — ти знову за своє… Ниєш, мов дівчисько. Не забувай, що у нас, крім Златки, тут є одне велике діло! Якщо вже нам поталанило потрапити сюди, в оточення самого великого візира то ми повинні використати цю можливість з найбільшою вигодою для тих, хто жде наших важливих вістей. Для мого батька, для твоїх друзів…
Арсен стиснув кулаки. В думці він вилаяв себе за те, що розкис піддався хвилинному розслабленню, а вголос сказав:
— Усе, Сафар-бею! Більше не буду! Якщо Кара-Мустафа не пристьобне нас, щоб позбутися небажаних свідків його злочину, ми визволимо Златку. А з Кара-Мустафою поки що треба ладком, бо це не Гамід, не Чорнобай і навіть не Юрко Хмельницький… Такого ворога у мене ще не було! Обхитрити, обвести навколо пальця самого великого візира, а може, й повалити його — це, скажу я тобі, брате, буде нелегко!
