Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
І він пішов, зоставивши новачка з пустою мискою на колінах.
* * *
Юшка, зігрівши зсередини, розпалила Розвіярів голод. Ані дивні слова чорнобородого Арві, ні все більша хитавиця, ані змора не могли цей голод притлумити.
Другої миски не передбачалось. Розвіяр умостився на кормі посеред згорнутих канатів і взяв обома руками хлібний кусень.
Цей хліб вийшов із пекарні зовсім недавно. Він не скидався на сухарі, якими задовольняються матроси в морі. Він був подарунком із Мірте, летючого міста, що назавжди зникло за кормою. Розвіяр, заплющивши очі, вдихнув хлібний запах.
Знову згадався старий. Ніхто не привезе йому хліба, старий Маяк давно забув, що це таке. «Візьми, що ціную, подай, що потребую». У старого дико горіли очі, коли він промовляв ці слова. Його звичайно тьмяні, байдужі очі…
Що потрібно Розвіяру?
Не багато. Хай перестануть горіти долоні, нехай не ниє спина. Добре б іще один окраєць хліба, і миску супу теж непогано. Добре б утекти з цієї галери, Розвіяру тут не подобається, хоча чорнобородий Арві здається добрим. Добре б знайти нового хазяїна, щоб не тягав за вуха, як майстер Агль…
Він мріяв – і вже не міг спинитися. Ніколи в житті він так не мріяв; почавши з малого, він усе бажав і бажав, і вже бачив себе посеред Імператорської бібліотеки, де зібрано всі книги світу і він, Розвіяр, їхній хоронитель і переписувач…
Чи міг старий сам виявитись магом? Чи міг він навчити Розвіяра чарівного замовляння?!
Хлібний кусень був дорожчим за все на світі. Так здавалось Розвіяру; він вибрав на палубі чисте місце і поклав перед собою хліб.
Озирнувся. Ніхто не дивився: люди відпочивали після тяжкої роботи, хтось спустився в трюм, хтось лаштувався на палубі. Арві стояв поруч стернового; над головами в них надималося косе вітрило, колись чорне, а тепер вигоріле й укрите соляними розводами. Усім було байдуже до новачка: мабуть, веслярі на «Лусці» часто міняються…
Розвіяр підняв руку – і точнісінько повторив той рух, якого навчив його старий.
– Мідний королю, Мідний королю… Візьми, що ціную! Подай, що потребую! Я хочу…
Але решта слів стали йому руба в горлянці, тому що хліб раптом здригнувся, немов оповитий серпанком, і зник. «Луску» сильно хитнуло; покотилося незакріплене барилко, лайнувся стерничий, завив вітер у снастях. Галера йшла неспокійним морем, за кормою здіймалося сонце, і все було, як і перше, але хліб зникнув, не лишилось ані крихти, і Розвіяр дарма водив рукою по тому місцю, де лежав дорогоцінний кусень.
– Як це може бути?!
Він жодного разу в житті не бачив магії в дії. Але те, що сталося, було саме чарами, незбагненними й лихими. Як старий, якому він допомагав збирати водорості, ловити рибу, викочувати нагору бочку, – як старий, до якого Розвіяр майже прив'язався, міг утяти йому такий жорстокий жарт?! Він не втримався й заплакав – уперше з того дня, як хазяїн Агль ні за що ні про що віддер його за вуха.
* * *
Гамаки висіли в три яруси вздовж бортів. Розвіяр знайшов собі місце в самому низу. Світло пробивалося крізь щілини палуби. Розвіяр ліг і, провиснувши в гамаку, спиною торкнувся холодного дерева.
Над ним погойдувалось у сітці важке тіло гребця – Розвіярів сусіда спав у своєму гамаку, мов у коконі, і здавався личинкою величезної комахи. Харчання, сопіння, сонне бурмотання утомлених людей уплітались у гомін хвиль і скрип щогли. Розвіяр заплющив очі, але не заснув.
Йому привиділося поле, поросле зеленим колоссям, оточене лісом. Величезні дерева, набагато вищі за маяк, стояли щільно, стовбур до стовбура, зчепившись гілками. Світило сонце. Колоски ворушились під вітром, і вздовж обніжка – а стежка вподовж поля називалась «обніжок» – бігла людина на ходулях.
Це було дуже давно. А може, й не дуже.
Його батько служив обхідником на полі, бігав на ходулях, відганяючи в ліс паразитів. Ходулі його були вищі за людський зріст, вгорі держальця для рук, а внизу – витнуті з дерева два здоровенних копита. Земля дрижала, коли батько біг на цих ходулях, і кожен крок його був – як десять звичайних кроків; батько гучно говорив, гучно сміявся, багато їв, а коли був у доброму гуморі, підкидав Розвіяра до стелі їхнього дерев'яного будинку… Значить, у них був дім. Точно, був: поріг на дві камінні сходинки, сіни без стелі – з них видно двосхильний солом'яний дах, темний, дуже високо над головою. Направо й наліво двері, направо до дядькової половини, наліво до татової, і ось там уже була стеля. Розвіяр, злітаючи, реготав, а жінка з волоссям до підлоги кричала, що він заб'ється…
Жінка?
Спогади виявлялись не просто приємними – чарівними. Розвіяр злякався, що зараз от вони підуть геть. Може, це сон? Але чому очі розплющені?
У трюмі хропли. По палубі хтось пройшов, сонячні смужки в шпаринах погасли і знову зайнялися. Розвіяр міцно зажмурився. Знову, наче не вірячи собі, викликав у пам'яті батькове обличчя… І роздивився – під закритими повіками! – його колючу щоку, залізну сергу в маленькому темному вусі, веселе зелене око…
Жінка! Поряд із ним жінка з чорним волоссям до підлоги. Мати: білі щоки, високі вилиці й темні очі, на шиї намисто зі зміїної шкіри. Батько казав, її вкусила білка. І мати сама перетворилася на білку й утекла до лісу. З тих пір як батько оббігав поля на своїх ходулях, за ним інколи чіплялися білки. Стелилися по землі, одна по одній, і не вистачить пальців, щоб їх злічити. Так розповідав батько, сам Розвіяр ніколи не бачив…
Картинки з'являлися перед очима, як раніше з'являлися букви в книжках. Варто було тільки про щось подумати. Ось і тепер: б'ють у землю дерев'яні копита. Біжить людина на ходулях, а за нею, розпушивши хвости, шлейфом струменять білки… Яскраво-руді, темно-руді, і кольору піску, і кольору вогню, вони схожі на хвилі. На текучі, осяяні сонцем хвилі.
Розвіяр облизнув пересохлі губи. Бочка з водою там, на палубі… Він вибрався з гамака, устав, похитуючись сунувся до сходів, спотикаючись об чиїсь руки, повз усіх, хто сопів і марив уві сні, туди, де був люк у щілястій стелі.
Навкарачки вибрався на палубу. Тут було краще: свіжий вітер, солоні бризки, сонце на воді. Зачерпнув води з бочки, загримів ланцюгом, захлинаючись, випив – один кухоль й одразу другий.
Не хотілося назад у трюм. Розвіяр умостився біля борту, скрутився калачиком, поклавши під голову кулак. Заплющив очі – і знов побачив, як біжать по полю сотні білок.
Його дім згорів. Чужі крики лускали у вухах, мов бульбашки в калюжах. Майже людським голосом ревіло полум'я. Це було далеко після того, як мати стала білкою. А що сталось із батьком? Може, він урятувався з полум'я? Може, він досі живий?
Розвіяр із силою потер обличчя. Що з ним відбувається? Чому він давніше нічого цього не пам'ятав і згадувати не намагався?!
У нього були дім і родина. Стара бабця, батькова мати, розповідала про те, що робилось колись. Про камінного велетня, якого називали «мертвою статуєю»… Давним-давно, ще коли Розвіярів дід не народився, хтось підбив на роздоріжжі камінного велета. Кажуть, великий чарівник підбив. Велетень упав на коліна, повалився на бік, але не вмер до кінця: ще Розвіярова мати, коли була маленька, на власні очі бачила, як статуя піднімає камінні повіки і глядить…
Розвіяр спробував уявити бабчину розповідь, як рядки в книзі, – і не зміг. Вона розповідала, як корчували ліси, як палили їх, відвойовуючи землю для колосків, а погорілі пні приходили ночами до села й витягали з ліжок заснулих людей. Маленький Розвіяр лякався таких розповідей, батько лаявся і казав, що тепер уже, коли людей стало багато, жоден шурпак на таке не зважиться…
І ще бабка розповідала, як у лісі з'явилася Розвіярова мати. Вона ходити не вміла, а їхала на двоногій ящірці верхи. Ящірка потім здохла, хотіли опудало зробити, та опудальник усе зіпсував сп'яну. А дівчинка здорова виявилася, ходити навчилась і бігати, виросла красунею, ну, Розвіярів батько й узяв її за себе…
