Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книга жизни TXT) 📗

— Не дуже, — посміхнувся велебний Галль. — Хільдегарда Бінгенська — пророчиця, прозвана Рейнською Сивіллою. Померла в ореолі святості.

— Гм. Але якщо ви стверджуєте… А це що таке? Джон Герард, «General… Historie… of Plantes». Цікаво, по-якому це, либонь, по-жидівському. Але й це, мабуть, ще один святий. А тут у нас «Herbarius» Томаса Богемського.

— Як ви сказали? — підняв голову ксьондз Якуб. — Томаса Чеха?

— Так тут написано.

— А ну покажіть… Гм-м… Цікаво, цікаво… Усе, виявляється, залишається в сімейному колі. І навколо рідні обертається.

— Якої рідні?

— Настільки рідної, — Лукас Фрідман і далі, здавалося, цікавився тільки своїми перснями, — що далі нікуди. Томас Чех, або Богемець, автор цього «Гербарію», — прадід нашого Рейнмара, любителя чужих жінок, який наробив нам стільки колотнечі і клопотів.

— Томас Богемець, Томас Богемець, — зморщив чоло бургомістр. — Званий також Томасом Медиком. Чув. Він був другом котрогось із князів… Не пам'ятаю…

— Князя Генріха VI Вроцлавського, — тут же спокійно пояснив злотник Фрідман. — Справді, цей Томас був його другом. Кажуть, то був великий учений, талановитий лікар. Учився в Падуї, у Салерно і Монпельє…

— Казали також, — втрутився Гофріхтер, який уже кілька хвилин кивками голови підтверджував, що вже також собі пригадав, — що він був чарівником і єретиком.

— Учепився ти, пане Яне, — скривився бургомістр, — того чаклунства, як вош кожуха. Дай спокій.

— Томас Богемець, — зазначив злегка суворим тоном пробощ, — був духовною особою. Вроцлавським каноніком, потім навіть суфраганом дієцезії [45] та почесним єпископом Сарепти [46]. Був особисто знайомий із папою Бенедиктом XII.

— Про цього папу також різне казали, — не збирався відступати Гофріхтер. — А чарівники траплялися і серед інфулатів [47]. Інквізитор Швенкефельд свого часу…

— Та облиште ви нарешті, — обірвав його ксьондз Якуб. — Нас тут зараз не це має цікавити.

— Отож-бо, — підтвердив злотник. — І я якраз знаю, що. У князя Генрика не було нащадка чоловічої статі, а тільки три дочки. Із наймолодшою, Маргаритою, наш ксьондз Томас дозволив собі завести роман.

— І князь не заперечував? То їхня дружба була аж такою міцною?

— Князь на той час уже упокоївся, — знов пояснив злотник. — А княгиня Анна або не бачила, до чого йде, або не хотіла бачити. Томас Богемець тоді ще не був єпископом, але мав прекрасні відносини з рештою Шльонська: з Генріхом Вірним у Глогові, Казимиром у Цешині та Фриштадті, свидницько-яворським Болеком Малим, битомсько-козельським Владиславом, Людвіком із Бжега. Бо ж уявіть собі, панове: той, хто не просто буває в Авіньйоні у Святого Отця, а ще й може витягти з нього сечовий камінь так спритно, що після операції в пацієнта не тільки залишається кутасик, а ще й навіть йому встає. Якщо навіть не щодня, то все-таки… Хоч, може, це й звучить трохи кумедно, проте я анітрохи не жартую. Прийнято вважати, що саме завдяки Томасові ми ще й донині маємо П'ястів [48] на Шльонську. Позаяк він однаково вправно допомагав і чоловікам, і жінкам. А також парам, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— Боюся, — сказав бургомістр, — що ні.

— Він примудрявся допомогти подружжю, якому не таланило в спальні. Тепер розумієте?

— Тепер так, — кивнув головою Ян Гофріхтер. — Значиться, вроцлавську князівну він теж обробив, мабуть, за всіма правилами медичного мистецтва. Природно, що з того була дитина.

— Природно, — підтвердив ксьондз Якуб. — Справу вирішили звичайним способом. Маргариту замкнули в сестер-кларисок [49], дітвак же опинився в Олесниці, у князя Конрада. Конрад виховував його як сина. Томас Богемець ставав дедалі значнішою фігурою, до того ж усюди: у Шльонську, у Празі в імператора Карла IV, в Авіньйоні, тому кар'єра хлопця була забезпечена ще з дитинства. Духовна кар'єра, ясна річ. Залежно від того, наскільки розумним він виявиться. Був би дурним — одержав би сільську парафію. Був би середньо дурним — його зробили б абатом де-небудь у цистерціанців. Був би розумним — на нього чекав би капітул [50] котроїсь із колегіат [51].

— І яким же він виявився?

— Недурним. Вродливим, як батько. І відважним. Ніхто ще нічого не встиг зробити, а майбутній ксьондз уже бився з великополянами при боці молодшого князя, майбутнього Конрада Старого. І бився так хоробро, що не було виходу — довелося посвятити його в лицарі. І дати наділ. Так-то і помер ксьондзик Тимо, хай живе рітер Тимо Бегем з Беляви, фон Беляу. Лицар Тимо, який невдовзі непогано породичався, взявши за жінку наймолодшу доньку Гайденрайха Ностіца.

— І Ностіц видав доньку за ксьондзівського байстрюка?

— Ксьондз, батько байстрюка, став тим часом вроцлавським суфраганом і єпископом Сарепти, знався зі Святим Отцем, зробився радником Вацлава IV та був запанібрата з усіма князями Шльонська. Старий Гайденрайх, напевне, сам радо висватав за нього свою донечку.

— Може бути.

— Зі шлюбу Ностіцівни з Тимо де Беляу народилися Генрик і Томас. У Генрикові, видко, озвалася дідова кров, бо він став священиком, закінчив навчання в Празі й до смерті, зовсім недавньої, був схоластиком [52] у Святого Хреста у Вроцлаві. Томас же взяв за дружину Богушку, доньку Мікші з Проховіц, і народив із нею двох дітей. Петра, прозваного Петерліном, і Рейнмара, прозваного Рейневаном. Петерлін, тобто Петрушка, і Рейневан, тобто Пижмо. Такі-от овочево-трав'яні когномени [53], уявлення не маю, чи то самі вони собі їх повигадували, чи це фантазія батька. Він же, якщо вже про нього згадка, поліг під Танненбергом.

— На чиєму боці?

— На нашому, християнському.

Ян Гофріхтер похитав головою, відсьорбнув із кухля.

— А цей Рейнмар-Рейневан, який звик підбиратися до чужих жінок… Хто він між августинцями? Облат? [54] Конверс? [55] Послушник?

— Рейнмар Беляу, — всміхнувся ксьондз Якуб, — медик, який навчався в празькому Карловому університеті. Ще до університету хлопчина вчився в кафедральній школі у Вроцлаві, потім вивідував таємниці травознавства у свидницьких аптекарів та в святорухівців [56] у Бжегському притулку для старих і хворих. Саме святорухівці й дядько Генрик, вроцлавський схоластик, помістили його до наших августинців, які спеціалізуються на лікуванні травами. Хлопець щиро і з захватом, доводячи своє покликання, попрацював для шпиталю і лепрозорію. Потім, як було сказано, вивчав медицину в Празі, також, зрештою, за протекцією дядька і на гроші, що їх дядько мав від канонії. В університеті, певно, дуже старався, бо вже за два роки став бакалавром мистецтв, artium baccalaureus. З Праги виїхав відразу після… Гм-м…

— Відразу після дефенестрації [57], — не побоявся докінчити бургомістр. — І це переконливо доводить, що його ніщо з гуситською, теє-то, єрессю не пов'язує.

— Ніщо його з нею не пов'язує, — спокійно підтвердив злотник Фрідман. — Я добре знаю це від сина, який у той час також навчався в Празі.

— Дуже добре також склалося, — додав бургомістр Захс, — що Рейневан повернувся у Шльонськ, і добре, що до нас, до Олесниці, а не в Зембицьке князівство, де його брат по-лицарськи служить князеві Янові. Це добрий хлопчина й розумний, хоч молодий, а в лікуванні зіллям настільки вмілий, що мало кого такого знайдеш. Жоні моїй чиряки, які в неї на, теє-то, тілі з'явилися, вилікував, а доньку від постійного кашлю збавив. Мені на очі, які сльозилися, дав відвар — і минулося, ніби рукою зняло…