Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
— Бувайте здорові! — попрощалась вона.
— Прощайте... а за своє кахи-кахи не забудьте,— додав один.
Вона, не обертаючись, байдуже махнула рукою й пішла в хату...
Санки рушили й поїхали селом.
— Що це вона — така вже бідаха, що й життя не миле? —спитав той самий.
— За правду береш, що вона каже?
— А то як.
— Е, вдає з себе,— одказав худий. Другий покрутив головою, але не сказав нічого.
Санки виїхали за село і швидко зникли серед білого, безкрайого степу...
Дівчина пройшла у покій, низький та широкий. Там згасаючи горіла лампадка; олива вигоріла, й гніт тріщав, набираючись води; полум'я крутилося й миготіло. Тіні танцювали за ним по стінах, чудно освічуючи увесь покій; стільці, ліжко, стіл то виринали з темряви, то ховалися знову... Заносило оливою й кислим борщем.
Дівчина засвітила свічку в зеленому покривленому поставці й стала передягатись. Вона була висока з себе, худа й білява; лице в неї було саме звичайне — бліде, трохи жовте, прив'яле вже; волосся щільно прибране за уха, очі сірі... Дівчина здавалася дуже стомленою і дуже їй було не по собі. Вона помалу роздягалася, здіймала своє убрання, думаючи про минулий вечір; ті спогади не були веселі.
«І нащо пішла я туди?—думала вона.— От ще не перестала дуріти! А час би знати добре, що там не мені бувати: великі радощі — сидіти та позіхати в кутку, дивлячись на чужі веселощі... Ні, ждала ще чогось, сподівалася на доброго, ну й просиділа. Тепер вже звикла до цього, а колись то гірко дуже було: усі регочуть, тішаться, жартують, а я сиджу мовчки, усім чужа, десь межи старих або сама. Набіжить хто-небудь, кого трохи сором візьме, що все коло одної крутиться, спитає що-небудь, аби тільки сказати, присяде на хвилинку, не дослухає, що кажеш, схопиться і втече знов куди-небудь. Вибачайте, мовляв. А от колись-то, у батюшки на йменинах, хтось набіг отак був, а я, дурна,зраділа, щось стала розказувати — їй-богу, добре щось; правда, що й свого там було не багато: прочитала десь була... тільки стала до самого цікавого підходити, зирк — а він не слухає: відвернувся та дивиться кудись. Зупинилась, а він повернувся, мекнув щось: «Еге ж, гм... вибачайте!» — схопився та миттю у другий куток, до якоїсь «красуні». І так це мене тоді вразило, що й пішла зараз і дома довго плакала».
Та це був звичайний кінець — сльози й сльози, гіркі та в'їдливі, як осіння мряка, вічний плач, що їй не жити по-людськи, що вона якась обметиця... Адже в тій отарі, де виросла вона, для дівчини не було дороги, як тільки заміж; то було бігання наввипередки за чоловіком: коверзували, хитрували, скільки сили, й горе, хто відставав,— для неї не було вже місця під сонцем. «Заміж, заміж, заміж»,— змалку чула дівчина; про те, щоб поставити дівчину на ноги, щоб надати їй сили, хисту жити самій, не спираючись на чоловіка,— про те й не знав ніхто. І то ввійшло в кістки і кров, що як хто хоче дітей похвалити, про хлопчика скаже: «Розумний буде», а про дівчину: «Буде гарна». Лише в тому щастя, спасіння для дівчини; і котра не дістала його, дурно силкуватиметься чим іншим заступити. Це затямила й вона, і довго розглядала дівчина лице своє в люстро, стараючись знайти в нім якусь красу. Дарма. Бліде лице, сірі очі, русе, як пачоси, волосся — нічого кращого не могла знайти вона, як не причепурилась в убогі свої убрання, як не зачісувалася. Для неї не було надії, й вона сама переконалася в тому незабаром. Дурно закликала, заманювала мати «кавалерів» до дочки, дурно впадала, клопоталась коло їх — вони все оббігали її хату. І мати зривала серце на дочці:
— Викохала таку корову та на свою шию! Нема, щоб, як інші, якось принадити!..
Ті мартопляси, що тиняються по вулицях, відверталися, заглянувши в лице дівчині, за нею не слідкували по місту недоростки-шко-лярі, на неї не зглядалися в церкві,— й усе оце жаром падало на її душу. Гірко було, заздрість і злість брала часами, але до всього привикнеш: тільки й життя того, що привикати. Візьмеш утямки й те, що «не всі пани, треба комусь і свині пасти» або «скачи, враже, як пан каже» і «сиди та не рипайся»... і багато ще дечого.
— Звикнеш, звикнеш... все ж таки нема-не-ма, а й зворушиться в голові, задуриш, задумаєш бозна-що. От була й на вечір поїхала, а чого?., нудилась тільки... І сама хазяйка чудно якось подивилась, мов би сказати хотіла: сиділа б краще дома! А три карбованці в кишені пурхнули, наче й не було, а ці карбованці, може,ще й як у пригоді б стали. Спасибі директорові, що наказав дати гроші, а далі що буде! Біг його зна святий, що в голову їм западе! Ходи тоді, припадай, щоб позичили; дадуть карбованця, а поки дадуть, так поневі-ришся, що рада б вернути того карбованця... А тут дров не привезли через того гаспидського писаря... Який холод стояв у хаті! В усі щілини, дірки так віяло, аж гуло, аж співало, бодай таких співів не довелося чути; й думки такі сумні та нудні наспівують, аж душа заболить. Змерзнеш, як собака, тільки загартуєшся тою хусткою. А тут мати ремствує, вередує, а тут під вікном ледач усяка збереться, та публіку зчинить, вражий писар когось нашле. Як тільки не завісиш добре вікна,— дивишся, вже стоїть, розглядає, усміхається яка-небудь пика погана, і що ти йому зробиш!..
І в очах у дівчини ставали один за другим «образки з життя»...
Голова сидить у розправі, гикаючи й дряпаючу бороду, а вона мусить стояти і просити.
— Що ж, хоч би не все, а десять карбованців дали... де ж таки...
— Не можна, панночко, грошей у Правленії нема.
— Та мені як же? Звідки ж я жити буду?
— Й геть-то негаразд так казати: люди там, може, з голоду вмирають, а вам на які-небудь забобони бабські...
Соцький регочеться на дотеп «начальства», широко роззявивши рота.
— І зовсім так не годиться, навіть проти бога, найбільше вам, панам: ви, пані, маєте як лучче показувать, а не то, щоб... наприклад, скажемо так...
Ну й без кінця так.
Або так ще:
— Нема грошей у Правленії. Хочете — крамом заберіть у крамниці в мене.
— Та у вас там нічого нема.
— Як нема? От тобі... Усе єсть: мило, гребінці, голки... хочете—борошном візьміть...
— Та нащо мені борошно ваше?
— Що бо ви прискаєте? Не хочете — ждіть грошей! Я для вашої таки ж користі... треба то взяти у тямки...
А це от ревізор приїхав. Учителька, звичайно, запросила його, і він сидить у неї, придивляючись до якогось оселедця...
— А у вас таки покійчик гарненький,— каже він солодко, озирнувши покій.
— Тільки грубка курить, та й холодний,—/ каже мати.
— Ну що ж? Попросіть дров привезти: вони ж у вас не куплені!
— Коли не хочуть везти, мусимо вже купувати.
— Попрохали б старшину. Він же у вас, здається, добрий.
— Та то тільки перед вами!..
— І усе село, здається,— гарне село. На ваші гроші можна добре жити...
— Та коли ж бо грошей не дають.
Ревізор розсердився: що не скаже, то замість
вдячності отаке...
— Вам не догодиш,— каже він і геть-то вже не так солодко.— Хіба мало, думаєте, без хліба сидить дівчат? Без кінця раділи б, якби ваше місце дістати. Вам би дякувати та радіти, а не вередувати: в нас і без того діла доволі, щоб ще доглядати, чи не курить у вас груба!..
А от писар. Кортить йому з панночкою роман вчинити: дарма що не гарна, проте — панночка... І підбивався він до неї з своєю «кум-панією», щоб «як образовании людям»... Та що казати, усі оці писарські підходці — річ дуже всім відома. Дівчина мерзне, сидячи в нетопленій хаті, грошей їй не дають, скільки не ходить у Правленіє... Але це ще нічого!
Трохи не щодня приготує писар яку-небудь «історію»: то силоміць прийде в гості до неї, наведе з собою таких «образованих», як і сам, і розмовою своєю доведуть до плачу дівчину; то присікається де-небудь на людях: «Як дівуєте, мовляв, панночко? Не нудно самим?» Та й заірже з слухачами... І все отаке без кінця.
А з того пішли поголоски; нічого правдивого не було в їх, але все ж дівчині пришпилена латка. «Інтелігенція» сільська — сім'я батюшки, шинкарська, дві крамарські — відвертають носа від неї. А то зирк — у вікно заглядає яка-небудь пика, наче у свою кишеню, й усміхається погано так.
