Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (бесплатные версии книг txt) 📗

Тоді йому якось дуже кепсько було. Казав (проговорився вже потім, як у лазні лежали) — радикуліт допік. І справді — тягне ногу й морщиться все. Обличчя суворе завжди, грубе і неначе скошене в один бік — вираз такий, наче болить щось. Тоді ми двоє, молодші, і то без ніг зостались, а йому куди вже. Відставати почав. Чагарничок пройшли, тричі спинялися, бо відстане — згубиться й пропаде. Лейтенант уже взяв у нього сумку — більше нічого не дає. «Жодного потурання, каже. Не надо, каже, балувати тіло. Каже, надо його підпорядкувати волі. Як новобранця старшині».

— Правильно. Такий закон армії. А як же? — вставив Бритвін.

— Закон законом, а під вечір уже зовсім кепсько стало. Я і то ледве тягнуся перелісками. А тут ще дощ зарядив. У чагарях мокреча. Почало сутеніти, вибралися на узлісся, і тут — село. Через болітце за картоплищем — хати, дим стелеться над мокрими городами, і так вареною бульбочкою пахне!..

— Знайома картинка, — усміхнувся Бритвін.

— Ну, притулився я до берізки, мовчу. Притупали комбриг з лейтенантом. Лейтенант був дужий, спортивний хлопець, кадровий командир, а вже і він спохмурнів. Комбриг же доплівся і каже: «Падаждітє, рєбята!»

Що ж там чекати? Чоловік, зрозуміло, знесилів, підбився, попереду ніч, мокрота — чого дочекаєшся? А село — он воно, і так вабливо дражниться димками, теплом, затишком. Корівка, пам’ятаю, замукала — мабуть, господиня доїти пішла. Дивлюся на лейтенанта, той на комбрига, а комбриг і каже: «Пажалуй, ріскньом!».

Ну, звісно, спершу треба розвідати — а раптом німці. Пішов лейтенант, недовго побув. Бачу: іде бадьоро так і веде двох дядьків. Один підстаркуватий, зарослий сивизною, але ще в силі, такий дід-лісовик, другий — молодший, в чумарці. Привіталися стримано так, але доброзичливо, сердечно, повели всіх у село. Кажуть, нікого нема, всі свої. Почастуємо, та в теплі й посушитеся. Відчуваємо: не зовсім це добре, а йдемо — дуже ж набридло вже на пустий живіт по мокречі. Може, нічого й не трапиться.

— Ось тут ви і прогавили, — здогадався Бритвін і повернувся до Данила. — Давай поміняємось, а то…

Поставили каністру, Бритвін зайшов з другого боку. Маслаков терпеливо зачекав, поки вони мінялися біля каністри.

— У тому й справа, що там нічого не трапилося. Люди славні виявилися, дід — бувалий солдат, усе про ту миколаївську розповідав. Баби — стара і дві молодиці, зібрали на стіл не гірше, ніж у свято. Звісно, сільце глухувате, німці поки що не чіпали, партизани ще не надокучили, а головне — один син їх також ув армії. Батьківське серце, воно в таких випадках дуже чуле. Зняли ми все верхнє мокре, баби почали сушити на печі й перед челюстями. І пригостилися. За стіл, правда, з нами ще троє чоловіків сіло. Дід каже: не бійтеся, всі люди свої, активісти. Ну гаразд, ми не боїмося. Слово за слово, розмова пішла про війну. Комбриг їм цілу лекцію прочитав. Росію нікому не перемогти, вона завжди всіх била — і шведів, і французів, зламає голову і Гітлеру.

Досі не можу докумекати, як воно тоді вийшло, що господарям стало відомо, з ким вони мають справу. Може, з нас двох хтось проговорився, а може, він сам десь у розмові згадав. А можливо, що й по голосу, поводженню чи по якихось дрібничках — ремінь, чоботи, пістолет; гімнастерка без ромбів, правда, а здогадалися, що цей чолов’яга — не рядовий, а начальство, і велике. Правда, ми тоді не завважили нічого, наїлися, трохи підсохли, а кемарнути годинку дід повів на городі в лазню біля картоплиння. Темно, тісно, гірчить від продимлених стін, віничком пахне. Завалилися на приполок — і спати. Охорони не треба, дядьки самі взялися охороняти. В їх щирості ми вже не сумнівалися. Раночком домовилися рушити.

Здалося, тільки задрімав, як чую — біда. У розчинених дверях дід: «Боженько, німці!» В лазні темно, але віконце вже світліє — ранок. Підхопилися ми — та в передбанник, звідти, зігнувшись, за ріг будівлі. Та чуємо — дід ззаду: «І там німці!» Оточили, виходить. Куди податись? Попадали в картопляник, лежимо. Картопелька вже відцвіла, картопляник ладний, пишний, трохи киває. Уткнувся я в комбригові чоботи, спросоння нічогісінько не тямлю, чекаю… Холера, потухла. В тебе горить?

У Бритвіна горіла, вони знову спинилися під навислими над дорогою ялиновими лапами. Маслаков прикурив, затягнувся і замовк. Інші також мовчали. Від якогось часу Бритвін перестав уставляти репліки: пафос розповіді все більше загострював увагу.

— Ось так, — заклопотано, майже тужливо переживаючи спогади, заговорив далі Маслаков. — Раночком тиша, всі звуки згори; визирнути не можна, а так чутно далеко. Не встиг, мабуть, дід зайти на подвір’я, як там німці. Чуємо: крики, погрози, баби в плач. Ми слухаємо: в чому справа — так просто наскочили чи нас шукають? Невже хто продав? Звісно, які б хороші люди не були, а падлюка між них завжди знайдеться. Як потім довідались, баба одна. Зла була за щось на дідових жінок, ну, й збігала крізь ніч у містечко, привела фельджандармів — канти на погонах кручені такі.

А тут, як на біду, комбриг повертає голову й шепче: гімнастерка в хаті. Я ледве не зомлів… Ага, це ж як вечеряли, тітка на піч поклала, щоб до ранку підсохла. Підсушила на свою голову.

Ну, гімнастерку хутко знайшли, і хоча в ній нічого не було — комбриг документи, зрозуміло, переклав, — змикитили, мабуть, на кого натрапили. Звідки дізналися, біс їх знає. Хіба знаки від ромбів зосталися. Ромби ті комбриг давно зняв, але якщо придивитися, то місце під ними начебто намуляне трохи. Ну і взялися.

Перевернули всю хату, хлівці, комірчину; з півгодини ми слухали, як вони там грюкочуть, кричать, щось кидають, ламають. Двоє зовсім близько протупали до лазні, але там двері навстіж, пусто. Спробуй, здогадайся, що ми за двадцять кроків у бульбі лежимо, як вужі, в борознах. Гадають: певно, в схові якомусь хитромудрому. Шукають схови.

Години за дві все перевернули — ані хріна. Дід відпирався, віднікувався, а як гімнастерку знайшли — змовк. Ті кричать: «Кажи, куди бандитів сховав, інакш усіх порішимо й хату димом пустимо!» А дід покірливо так відповідає: «Воля ваша. Ви — сила».

Біля дороги з лісу визирнула галявка — довгуватий зелений лужок з почорнілим стіжком віддалік. Маслаков примовк, спинився, нашвидку огледівся, і вони, прискоривши ходу, перейшли його, аж поки не сховалися між дерев. Уже всі докурили, тільки командир стискав у пальцях недопалок, який, схоже, давно не горів.

— Знову потух! Що ж таке?

— Кажуть — жінка гуляє, — сказав Бритвін.

— До жінки дожити треба.

На ходу командир сунув недокурок за вухо шапки. Вони тепер ішли всі разом. Поруч з Бритвіним Маслаков виглядав молодшим, але був вищий за нього та й ширший у плечах, рухи його були легкі й стримано-неторопкі, як у кожного дужого і впевненого в собі чоловіка.

— Ось, значить, лежимо, я одним оком якось зирнув крізь гущину — вистроїли всіх перед хлівцем у шерегу: діда, стару, обох молодиць і дітей — хлопчика й двох дівчинок. Баби голосять: вони ж не знають, куди ми з лазні шаснули, один дід відає. А дід мовчить. Тоді поліцаї до баб: «Де бандити?» Баби крізь плач: «А паночки, а дорогенькі, хіба ж ми знаємо? Були й пішли, ми не дивилися куди». — «Ах, не дивилися? А схов де?» «Нема ніякого схову, хоч убийте — нема». — «убийте!» — каже один. Поліцай, мабуть: чутно, по-тутешньому говорить. А може, перекладач — з борозни не розібрати. — «Ні, ми спершу ваших щенят повбиваємо». І тут — трах!

У мене все нутро похолоділо — що надумали, гади! Чую, і комбриг ворухнувся, напружився. А в дворі галас, крик. Так і є: в найменшу, крайню в шерезі. А крізь галас — все той самий голос: «Не скажеш — слєдующого!» Потім розказували, підскочив до хлопчика — і пістолет до лоба. А що йому — застрелив би і його, і всіх. Хіба шкода, аби вислужитись. Тим більше, коли така здобич — комбриг.

І що ви думаєте? Комбриг підхоплюється і з борозни — на стежку. А лежав він трохи за лазнею; коли підводився, з двору, мабуть, не видно було. І зі стежки як гукне: «Стой, варвари!» Ми знітилися в бульбі — ну, думаю, все пропало. А він так рішуче просто на них. Поліцаї — казали після — порозбігалися з переляку: хто за дрова, хто в хлівець, а той крикун з пістолетом хутенько на коліно і пістолет на руку. Ну точно як до війни в осоавіахімі [4] вчили. А комбриг: «За що дитя, іроди? Я комбриг, беріть!»