Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж (читать книги полные txt) 📗
Дунк впустив порожній казан, і той гепнув на втоптану земляну підлогу.
— Рогер з Грошодубу загинув на полі Червонотрав’я ще молодшим за Гака-Байрака. У війську твого батька були й одружені чоловіки, й такі, що ніколи раніше не цілували дівчат. А сотні з них, ба навіть тисячі, не розрізняли лівої ноги від правої.
— То інша справа, — уперся Яйк. — То була війна.
— Зараз теж. Така сама, тільки менша.
— Менша й дурніша, пане.
— Це не тобі судити і не мені, — відповів Дунк. — Їхній обов’язок — піти на війну, коли пан Явтух накаже… і загинути, якщо вже така доля.
— Тоді дарма ми давали їм імена, пане. Як загинуть — буде тяжче їх оплакувати.
Він болісно скривився.
— А от з допомогою чобота…
— Ні. — Дунк став на одну ногу, щоб стягнути власного чобота.
— Гаразд, але ж мій батько…
— Ні. — Другий чобіт полетів туди ж, куди й перший.
— Але ми тоді…
— Ні.
Дунк стягнув через голову просяклу потом сорочку і кинув її Яйкові.
— Попроси жінку Сема Горбика, щоб випрала.
— Попрошу, пане, але ж…
— Я сказав — ні. Тобі дати ляща у вухо, щоб краще чув?
Дунк розшнурував штани. Під ними нічого, крім Дункового тіла, не було — у спеку не дуже кортіло вдягати ще й підштанки.
— Це добре, що ти дбаєш про Гака, Гака, Гака і решту, але чобіт — то на крайню скруту.
Скільки очей має пан Кровокрук? Тисячу, і ще одне.
— Що казав тобі батько, коли відпускав служити мені зброєносцем?
— Голити або фарбувати волосся, нікому не казати свого справжнього імені, — неохоче пробурчав Яйк.
Яйк служив Дункові півтора роки, хоча коли-не-коли йому здавалося, що вже років двадцять. Разом вони подолали Великокняжий Прохід і перетнули глибокі червоно-білі піски Дорну. Плотогони довезли їх річковою хатою по Зеленокровці до Накоту, а звідти вони сіли на галеас «Біла панна» до Старограду. Вони спали у стайнях, корчмах та рівчаках при дорозі, ділили хліб-сіль зі святими братами, шльондрами, мартоплясами, розшукали, мабуть, із сотню лялькарських ватаг. Яйк дбав про Дункового коня, точив лицареві меча, відчищав кольчугу від їржі. Кращого товариша у дорозі годі було й шукати. Молодий заплотний лицар звик до нього, як до молодшого брата.
І все ж стати йому братом Яйк не міг. Те яєчко налупилося від дракона, а не від курки. Так, Яйк був зброєносцем заплотного лицаря, але Аегон з дому Таргарієн — четвертим, наймолодшим сином Маекара, принца Перелітку, теж четвертого сина короля Даерона Ласкавого, Другого тако нареченого, що сидів на Залізному Троні двадцять п’ять років, поки його не прибрала Велика Весняна Пошесть.
— Люди думають, що Аегон Таргарієн повернувся до Перелітку разом з братом Даероном після турніру на Ясенбродській луці, — нагадав малому Дунк. — Твій батько не хоче, аби усі знали, що ти швендяєш Сімома Королівствами з якимсь заплотним лицарем. Тому давай-но забудемо про твій чобіт.
У відповідь хлопець тільки зиркнув. Очі в Яйка були великі, а на лисій голові здавалися ще більшими. У тьмяно освітленому підвалі вони виглядали чорними, та при кращому світлі показували свій справжній колір: темно-волошковий. «Валірійські очі», подумав Дунк. На Вестеросі мало хто, не походячи від крові дракона, мав очі такого кольору і волосся, що сяяло куваним золотом з вплетеними срібними пасмами.
Поки вони пливли Зеленокровкою на річковому будинку-плоті, дівчата-сироти вигадали гру: гладити голену голову Яйка собі на щастя. Від цього хлопець червонів, як гранат.
— Дурепи вони, ті дівки, — казав він. — Наступна, хто мене торкнеться, полетить у річку.
Тоді Дунк йому відповів:
— Дивися мені, бо я тебе торкнуся! Такого ляща дам у вухо, що до повороту місяця чутимеш дзвони.
Але тим тільки розпалив хлопцеву зухвалість.
— Краще вже дзвони, аніж ті дурепи, — правив він своєї, проте в річку нікого не кинув.
Дунк ступив у ночви та сів, сховавшись під водою до підборіддя. Вода була пекуча зверху, але вже вистигла знизу. Він зчепив зуби, щоб не зойкнути, бо тоді малий став би сміятися. Яйк полюбляв воду гарячу, мов кип’яток.
— Нагріти вам ще води, пане?
— Та ні, цієї досить.
Дунк потер руки та плечі, дивлячись, як з них довгастими сірими хмарами спливає грязюка.
— Принеси-но мені мило. І щітку з довгою ручкою.
Думка про Яйкове волосся нагадала йому, що його власне вже загидилося. Він глибоко вдихнув і ковзнув під воду, аби добре його вимочити. Коли він знову випірнув, розхлюпуючи воду, Яйк стояв поруч із милом та довгою щіткою з кінського волосу.
— В тебе волосини на щоках, — зазначив Дунк, приймаючи мило від хлопця. — Аж дві. Онде, під вухом. Не забудь зрізати їх, коли голитимеш голову.
— Зголю, пане. — Здається, хлопця знахідка втішила. Без сумніву, він думає, що трохи бороди зробить з нього чоловіка. Дунк теж так думав, коли вперше знайшов на верхній губі легкий пушок. «Я тоді спробував поголитися кинджалом і трохи носа собі не відрізав.»
— Іди поспи, — наказав він Яйкові. — До ранку потреби в тобі нема.
Аби відтерти усю грязюку та піт, пішло чимало часу. Опісля він відклав мило, простягся, як тільки міг, і заплющив очі. Вода до того часу вже вистигла. Після жорстокої денної спеки нарешті настало якесь полегшення. Дунк відмокав, поки ступні та пальці рук не вкрилися зморшками, а вода стала зовсім сіра та холодна. І тільки тоді неохоче вибрався геть.
Хоча він та Яйк отримали від пана товсті солом’яники у підвалі, для сну Дунк віддавав перевагу дахові. Тут повітря було свіжіше, інколи дмухав вітерець. А дощу нема чого боятися — досі ще жодного не було.
Поки Дунк добрався до даху, Яйк уже спав. Дунк ліг на спину, підклав руки під голову та витріщився у небо. Його вкривали зірки, багато-багато тисяч. Він згадав ніч на Ясенбродській луці, перед самим початком турніру. Тієї ночі він побачив падаючу зірку. Люди казали, що вони приносять щастя, і він попрохав Танселу намалювати таку зірку йому на щиті. Але в Ясенброді його чекало що завгодно, крім щастя. До кінця турніру він трохи не втратив руку та ногу, троє добрих воїнів наклали з-за нього головами. «Зате я придбав собі зброєносця. Коли я залишав Ясенбрід, поруч зі мною їхав Яйк.» Ба ні, посеред того шарварку все-таки трапилася одна щаслива подія.
Він сподівався, що хоч сьогодні зірки не падатимуть.
VIII
Вдалині стояли червоні гори, а під ногами лежали білі піски. Дунк копав, глибоко встромляючи заступа у суху гарячу землю і викидаючи тонкий пісок за плече. Він копав яму, а точніше, могилу. «Могилу для надії», подумав собі Дунк. Трійко дорнійських лицарів стояло й дивилося, глузуючи з нього тихими голосами. Неподалік чекали купці з мулами, возами та піщаними санями. Вони вже хотіли їхати, але він не міг, доки не поховає Каштана. Старого друга не можна лишати зміям, скорпіонам та піщаним собакам.
Коник помер просто під Яйком під час довгого спраглого переходу від Великокняжого Проходу до Вайфу. Передні ноги коня підломилися, він упав на коліна, перекотився на бік і помер. Його туша простяглася поряд із ямою. Вона вже задубіла, і скоро почне тхнути.
Дунк плакав, поки копав, звеселяючи цим дорнійських лицарів.
— Вода у пустелі безцінна, — казав один, — ви б її не марнували, пане добрий.
Інший гигикнув і додав:
— Чого плакати? Велике горе — коняка, ще й така поганюча.
«Каштан», подумав Дунк, копаючи, «його звали Каштан. Він возив мене на спині багато років, ніколи не вибрикував і не кусався.» Поруч із стрункими піщаними скакунами, що на них їхали дорнійці — з довгими шиями, гарними головами, рясними гривами, що віяли за вітром — старий мерин виглядав жалюгідно, але служив до останнього подиху.
— Плачеш по меринові з запалою спиною? — спитав пан Арлан буркотливим старечим голосом. — Та ж ти, хлопче, не пролив ані слізини по мені, який посадовив тебе на того мерина.
Він захихотів, неначе вибачаючись за докір.
— Отакий вже Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.
