Суєта - Карпенко-Карий Иван Карпович (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗

Михайло. Не приходиться; слово дав, що приїду, і вони там ждуть! Як же так? Скажуть: хвастун, мужик, бідняк і... розу­мієте... справді, вийде по свинськи...

Тетяна. Напиши, що грошей нема.

Михайло. Ну, мамо!.. Більше на мене теряли - поможіть у-останнє: дайте п’ятьсот рублів!

Макар і Тетяна дивляться на Карпа, Карпо тре голову й розводить руками.

Брате! Карпе! Ти достойніший із людей! Порятуй!

Карпо. Де ж я їх візьму? Мені на уборку трави, і хліба треба немало, та ще ж, певно, й Петро, й Іван, і Василина попросять... Я не знаю, що робить!

Михайло. Виручай! Послідній раз!... Тату! Мамо! (Цілує то одного, то другого.)

Макар, до Карпа. - Може, позичить у Крав­ченка; він дітей не вчив, то в нього гроші є.

Карпо. Та є-то, є, так треба процента великого заплатить; знаєте, який Кравченко?

Тетяна. Що ж маєш робить?...

Карпо. Ваша воля... Як ви согласні, то я поїду до Кравченка.

Макар, А що ж робить, коли треба?

Михайло, обніма Карпа. - Голубчику! Я сам почуваю, як тобі важко тягтись! У мене серце болить, що ми так тебе виснажаєм, але що ж робити? Будь я простий зовсім, не освічений чоловік, - цього б не було; а раз, брате, вліз у цю шкуру, тягнись за другими!... При тому, знаєш, директор - дядько, батько - полковник і знову - Рівієра... Це знаменитий курорт, там можна зустрітись і познайомитись навіть із міністрами і... і... одно слово: раз на Рівіері, то, виходить, чоловік багатий... і... і... не аби-хто! Розумієш ? У душі я демо­крат, я всі ці забобони ненавиджу, я рад був би помінятися з тобою... з кожним селя­нином... і жити тихо, мирно, серед нашої благодатної природи, без усяких витребеньок. Не можна. Течія несе в велике море...

Макар. Ох, несе!...

Тетяна. Чого ж воно несе ?

Макар. Так говориться...

Карпо. Попробую. Я, тату, візьму в Кравченка, якщо позичить, тисячу; бо як не стане на всі віддатки, то знову бігать...

Макар. А так! Урожай хороший, якось викрутимось.

Карпо вийшов.

Тетяна. Поможи тобі, Боже!

Михайло. Тату, мамо! Я... я... не знаю, як вам дякувати за цю поміч! Розумієте? Обіщав знатній баришні приїхати... і не поїхати - хоч кулю в лоб!

Тетяна. Захисти тебе, Царице небесна! На віщо все те добро, що ми маємо, здалося, коли через п’ятьсот карбованців прийшлось би вбить себе... Цур йому! Не говори так... А коли ж, сину, весілля ? Ти зарані дай нам звістку, щоб ми приготовились. Треба ж весілля одбуть гучно, щоб усі знали й бачили, на кому ти женився.

Михайло. У нас, мамочко, ніякого весілля не буде! Тепер не та мода, що колись була, особливо серед знатних людей, де я беру собі жінку.

Макар. Як, нема весілля?

Михайло. Нема.

Тетяна. І не вінчаються?

Михайло. Ні, вінчаються! Тільки після вінця молодий і молода зараз на поїзд, і поїхали там куди на неділю, чи й на місяць.

Макар. Он як! Усе не так, як у людей...

Тетяна. То це ми й не погуляємо на твойому весіллі? І невістки не побачимо?

Михайло. Як можна? Я потім зберусь і приїду до вас, або ви приїдете до мене, та й побачимось...

Тетяна. Дивно якось! Не знаю, що й сказать! Може, воно й добре, а тільки щось у мене до такої моди серце не лежить. Ве­сілля в дорозі, на поїзді! Ні людей, ні музик - це не весілля!

Макар. Пам’ятаєш, стара, як ми весілля справляли ?

Тетяна. Два тижні. Покійний тато аж заслабли.

Макар. Людей, як комашні; ґвалт, співи, музика тне; зпершу молодь, а потім старі такі танці затинали, що землі в коліно вибили на подвіррі. Згадав і наче помолодчав сам. (Цілує Тетяну.)

Тетяна, сміючись. - Отакої! Мало не сорок літ, як побрались, а він цілуватись!

Михайло. Ха, ха, ха! Так ми справимо знову ваше золоте весілля. (Позіхає.)

Тетяна. Може б одпочив, сину? Там у Явдохи гарно, a-ні мушки, - і холодок.

Михайло. Ні, мамо, вже не рано, скоро й вечір.

Входить Терешко.

Т і ж і Терешко.

Терешко. Здорові були! З неділею, сестро!

Тетяна. О, брат Терешко. (Цілуються.) Де ти взявся?

Терешко. Навмисне приїхав. Здоров, Макарю! (Цілуються.) Чув ще позавчора, що приїдуть учені племенники, взяв свого Матюшу, та й поїхав, щоб побачитись! А це ж, певно, Михайло ?

Михайло. Я, дядюшка!

Терешко. Пан, справжній пан, страшно й підступать! Поцілуємся, чи що?

Михайло. А як же? Я для вас не пан. (Цілуються.)

Терешко. І пахне паном. Їй-Богу! Вуси пахнуть наче мнятою, чи любистком.

Михайло. Ха, ха, ха!

Терешко. Гарний! А мундир - бач який!... Ну, вже і я своїх меньшеньких учу, може, і мені Бог пошле щастя діждатись такого пана! Матюша перейшов у перший клас! Бідовий! Там, брате, чита, заслухатись! Оце недавно читав у чайнім домі трезвости, та так йому плескали, що ой, ой! У нас село величезне, так трезвість театр поставила, і самі наші парубки, і чоловіки, які помолодчі, роблять представлення. Все йде за приводом нашого писаря: він перше служив у театрі, а тепер писарем, так зна це діло. Скоро все містечко буде представлять!... І нічого, розважають; оце зімою підеш - ніч довга, а там і не оглянешся: трохи послухаєш, трохи поспиш, диви - і півні заспівали!

Михайло. Це добре, дуже добре, що в селі є театр; корисна розвага!

Терешко. Одно погано, що меньше стали прясти і ткать: як представлення, то вже і ткачі, і пряхи там!

Макар, сміється. - Прядуть!... Туди на­шого Івана недостає...

Терешко. Вернувся? І що ж, дослужився до якого чина?

Макар. Старший писарь.

Терешко. Слава Богу й за це! Все ж не простий мужик. Писарь, брате, тепер важна птиця. От забалакався, а коні стоять нерозпряжені, і Матюша сидить на возі. Я зараз.

Іде.

Макар. Стрівай, я звелю, щоб робітники розпрягли, а Матюша нехай іде в хату!

Ви­ходить.

Тетяна. А я вам дам пообідать.

Терешко. Спасибі, сестро! Я такий, що й сам би сказав, як би їсти хотів. Ми з Матюшею, в Балабанівці, в мого кума, добре пообідали. Коней попас і пообідав.

Виходить.

Тетяна і Михайло.

Тетяна. Що ж би я своїй невістці подару­вала? Так усе на-скоро, що й не придумаєш; та я, сину, й не знаю: що можна подарувати знатній, та ще й багатій панночці?

Михайло. Краще, мамо, нічого. Бо по­дарунок треба зробити не меньше, як у сто карбованців, а де ви їх візьмете, коли от і мені треба дати, і тому, і другому... Нехай уже колись те зробите, як меньше буде розходу.

Тетяна. Ні, сину, не можна так. Мені покійний батько Макарів, ваш дід, як я йшла під вінець, подарував самими червінцями сто карбованців. Так вони й лежать у мене; то я тобі, сину, віддам, а ти від мене подаруєш їх своїй... як її звуть?

Михайло. Наташа... Наталка!

Тетяна. Еге, еге! Наташі! Подаруєш їй, щоб вона знала, яка в тебе приязна мати; хоч і проста, а обіход, мовляв, знає.

Михайло, цілує в обидві руки. - Спасибі, ма­мочко! Це мені дуже приятно, і Наташа буде он яка рада.

Ті ж, Макар, Терешко і Матюша.

Терешко, тягне за руку Матюшу. - Та не сором­ся! Іди, йди, Матюша! Що ж, що він ґуберський учитель ? Нічого! А все-таки двоюрідний браті тобі. (Вводить.) От глянь! Бач, який мундир? Такий і в тебе буде. Будеш учитись - будеш паном! Тільки не цурайся, сукин-син, батька. Ну! Здоровкайся!