Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович (читаем книги онлайн бесплатно txt) 📗

Тим часом Брюховецький дійшов уже до Чигирина, який обороняв ще один польський гарнізон. Лівобережному гетьманові не поталанило, оскільки на допомогу землякам поспішило військо С. Чарнецького. Зі свого боку, до Брюховецького швидко поспішав на підмогу Сірко. Чарнецький устиг відігнати гетьмана від правобережної столиці (Брюховецький відступив у Черкаси) і виступити назустріч запорожцям. Поблизу міста Бужина між поляками і січовиками відбувся кровопролитний бій. Сили були нерівні, Сірко зазнав поразки, але зміг пробитися з частиною сил через військо противника і кинутися в Черкаси до Івана Брюховецького. Чарнецький же, переслідуючи козаків, вирішив заглянути на батьківщину великого Богдана, у Суботів, де наказав викинути з могил останки вождя визвольної війни та його сина Тимофія. Це сталося на Великдень 1664 року [15]. На цьому історія взаємостосунків польського полководця і кошового отамана не закінчилася. Того ж року Чарнецький, не добившись успіху під Черкасами, шукав щастя знов-таки проти Сірка під Смілою. Отаманові й цього разу вдалося обдурити противника, та ще й захопити при цьому обоз союзників поляків – татар. Потім була успішна для Сірка битва проти поляків поблизу Корсуня. Зрештою, вже Чарнецький змушений був відступити. Його було вбито наприкінці 1664 року в Ставищі.

У якийсь момент кошовий отаман діяв разом з козаком Сулимою. Доля останнього склалася менш щасливо. Сулима потрапив у полон, зазнав катувань. Під документами слідства в його справі, що велося в серпні під Ставищем, стоїть підпис і Петра Дорошенка.

Боротьба з усіма одночасно за явного несхвалення населення була вже не під силу Павлові Тетері. З Чигирина він спочатку подався до Брацлава, а звідти, прихопивши із собою важливі документи (польські «привілеї», що надавалися гетьману), гетьманські клейноди і значну частину скарбниці [16], у червні 1665 року втік до Польщі. Останні бої війська польського ставленика вели з брацлавським полковником В. Дрозденком і зазнали в них цілковитої поразки. Тетеря розраховував повернутися, але поляки, певно, були розчаровані в ньому, і в них з’явилися нові фаворити. Тому з Польщі колишній гетьман переїхав до Османської імперії. Стамбул частенько вдавався до подібного «збирання» в себе можливих претендентів на який-небудь престол. Ймовірно, що й Тетеря посідав якесь місце в їхніх планах на майбутнє. От тільки ці плани не збігалися з інтересами Варшави, і екс-власник правобережної булави, якого проклинали за дружбу з поляками, був отруєний польським же агентом у 1671 році.

Еміграція Тетері не означала автоматичного припинення воєнних дій на правому березі Дніпра. Якийсь час продовжував свої операції Брюховецький. Так, у 1665 році він вів бої за Білу Церкву, зайняту польським гарнізоном. Врешті-решт, козаки Брюховецького, втомившись від тривалої війни, збунтувалися і розійшлися по домівках. Зважаючи на появу на Правобережжі нової серйозної сили, про яку буде сказано трохи нижче, лівобережний гетьман мусив повернутися за Дніпро.

Головним питанням, що стояло перед правобережним козацтвом улітку 1665 року, було, зрозуміло, питання про заміщення вакантної посади гетьмана, тісно пов’язане із проблемою вибору зовнішньополітичного орієнтира. Віддаватися Брюховецькому, а разом з ним обов’язково і Москві, хотіли далеко не всі. Серед сильних, досвідчених і шанованих керівників, які могли б здобути булаву, надійно закріпився Петро Дорошенко. На той час він керував Черкаським полком. Достеменно невідомо, чому Тетеря відправив сюди саме Дорошенка. Не влаштовував на посаді генерального осавула чи, навпаки, був переміщений на важливішу для того моменту ділянку [17]? В. Горобець у своєму дослідженні полково-сотенного устрою Гетьманщини відзначає, що полковницький уряд (адміністрація) був не менш престижним, аніж посада в генеральній старшині, і наводить ще приклади, коли на посаду полковника йшли представники генерального уряду. Так чи інакше, вміння діяти обережно і не накликати на себе гнів «сильних світу сього», дружні і родинні зв’язки з елітами обох берегів, особисте знайомство з політиками Росії, Польщі і Кримського ханства, здатність тверезо оцінювати обстановку, не кидаючися стрімголов виконувати часом необдумані накази начальників, – усе це робило Дорошенка своєрідною компромісною фігурою, людиною, з якою можна мати справу. Для козаків же було важливо, що він не був, очевидно, прямо замішаний у репресіях (чи то з боку Виговського, а чи Тетері), не був здирцею (на відміну від того ж Тетері або Брюховецького), мав за плечима роки вірної служби Богданові Хмельницькому, досвід перебування на вищих державних посадах… Однак деяка розгубленість, що охопила українське суспільство, у тому числі й старшину, зробила можливість виходу на історичну сцену шукачів щастя і без такого послужного списку, справжніх авантюристів, що вміли виловити рибку в каламутній воді. Бо інакше складно пояснити прихід до влади на два місяці маловідомого Степана Опари.

Ведмедівський сотник Черкаського полку Степан Опара ще не був занесений до вже згадуваного Реєстру Війська Запорозького 1649 року. Не виключено, що він входив до близького кола Юрія Хмельницького і дістав певні навички дипломатії та політики саме під час його правління. Відомо, що в 1660 році Опара керував посольством молодого гетьмана до поляків, у яких просив підтримки для вже діючого на Лівобережжі Дорошенка. Та зоряна година для нього настає 1664 року. Користуючись якимсь вакуумом влади, що виникає в деяких регіонах Правобережжя у зв’язку з тривалою відсутністю полковників і постійних воєнних дій на цій території, ведмедівський сотник виявляє талант агітатора й організатора, висувається в лідери з-поміж козаків Сміли, Жаботина, Суботова, Кам’янки. Його заклик у цей час – підтримати Брюховецького, що прийшов з протилежного боку України, знаходить відгук у серцях озлоблених на поляків і Тетерю співвітчизників.

Заробивши таким чином авторитет, Опара наприкінці того ж року починає вести вже зовсім іншу гру. У листопаді—грудні йому вдається налагодити зв’язки з кримським ханом Мухаммед-Ґіреєм IV. Татари гарячково шукали свою людину серед козацьких вождів. Війна, що почалася ще в 1648 році, уже дала їм значний зиск, а обіцяла дати ще більше – обійтися без допомоги багатотисячної орди багато українських лідерів просто не могли, як не могли й заборонити своїм союзникам грабувати місцеві міста і селища. Підтримуючи то одного, то іншого, татари не дозволяли створити в себе на північних кордонах сильну і, практично напевно, ворожу їм православну державу. Бахчисарай думав, що саме він зробив гетьманом Павла Тетерю, підтримавши його похід на лівий берег Дніпра 40-тисячним військом, і його «сходження з дистанції» ставило на порядок денний питання про спадкоємця, який влаштовував би татар. У той час не було особливих підстав вважати, що Кримське ханство стане маяком для дещо загадкового і досвідченого Дорошенка, а тим паче – для проросійськи налаштованого брацлавського полковника Дрозденка. Тому татар і зацікавив висуванець дрібнішого масштабу, але з великими амбіціями.

Утім, він виявився не таким вже й простим. Уже в січні 1665 року на раді в Лисянці Опара склав присягу на вірність королю Речі Посполитої, скориставшись миром між поляками і татарами, які, відповідно, не могли відкрито заперечувати проти його «переорієнтації». А вже в середині того ж року Степан Опара розсилає по містах Правобережжя універсал, у якому не згадує ані царя, ані короля, обіцяє повернути вольності, що діяли за Богдана Хмельницького, і підписується претензійним титулом «Старший брат Війська Запорозького». 11 червня 1665 року (у той самий час, коли Тетеря залишає територію України) на чолі лише тисячі вірних прихильників «Старший брат» бере Умань, вибивши звідти невеликий російський гарнізон. Узявши за правило слова: «чим нахабніша брехня, тим швидше їй вірять», Опара заявляє, що йому на допомогу вже йде два кримських салтана, і це дає йому миттєвий успіх. Війська самозваного лідера беруть Лисянку, і, мабуть, саме тут він проголошує себе гетьманом. Через невеликий проміжок часу він стягує вже набагато численніші війська на річку Росаву і скликає сюди на раду козацьких полковників, обіцяючи при цьому підтримку хана.