Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (читаем книги txt) 📗
Марійка прокинулася й хотіла вже на неї кинутися. Се ж була ходяча погроза для Сави, «кара Божа», як вона її прозвала. Вона її так само ненавиділа, як Сава. Чого хотіла вона тут? За чим прийшла? Вона ж заказала їй уже раз назавсіди переступати поріг її хати.
Івоніка стримав її.
– Ти не видиш, що вона не знає, де вона? – прошептав він. – Її очі дивляться у якийсь блудний світ! Подивися на неї!
І справді. Великі чорні очі нещасної дивилися спокійно, майже дитинно вперед себе і не впізнавали окружения.
– Що тобі треба, доньцю? – спитав Івоніка лагідно. – Хлібця?
Вона глянула на нього тихо й байдужно і, розмикаючи насилу бліді уста, сказала: – Хлібця…
Марійка подала їй хліба, а вона його з'їла. Відтак стала роззиратись по хаті. На стінах висіли почорнілі, задимлені ікони, поприбирані в цвіти і рушники. Над одною із них висіла синя жовнірська шапка Михайлова. Великими, допитливими очима приглядалася нещасна хвильку образові зі шапкою, відтак почала мінитися. Здавалося, в неї вступало життя, здавалося, відзискувала пам'ять і притомність наново. Вона оглянулася звільна несмілим поглядом довкола себе… Відтак приступила близько до Марійки і впилася своїми очима в неї. Ся подалася з переляком узад. Очі молодої жінки почали так дивно миготіти перед нею… Чи їй привиділося що в лиці старої матері? Вразила яка подібність і викликала який спомин в її затемнілій душі?
– Сава! – скричала вона нараз не своїм голосом. – Сава вбив його!! – І, кинувшися до дверей, пігнала окриленим кроком через поля…
Марійка побіліла, як стіна. Почала труситися. Не була в силі промовити одного слова.
В Івоніки виступили сльози в очах, його голова затряслася.
– Господи, рятуй та змилуйся! – промовив із цілою побожністю своєї душі, заломивши розпучливо руки.
– Вона збожеволіла! – обізвалася насилу Марійка.
– Жаль заступив їй розум! – відповів Івоніка. Потім додав: – Видиш, жінко? А ти все не вірила, що вона була Михайликова! Гадаєш – чоловік із добра з розуму сходить, з утіхи? Ми прогрішилися, Марійко! Ти прогрішилася! Я не знав, аж Докія сказала! Нам було прийняти сиротя Михайлове, як приносила та просила прийняти. Тепер уже Бог забрав їх до себе. Не стануть… нам уже ніколи… тягарем діти нашого Михайла! Не стануть… хоч би ми того на колінах день і ніч Бога благали! Будем годувати діти Савині та Рахірині… а Михайликові… вони уступилися нам навіки з дороги…
Та й захлипав уголос.
Відтак серед шаленого жалю, окинувши її зором, неначе його пхнуло вдарити її, зірвався насилу зі свого місця й метнувся надвір…
Вона лишилася одна в хаті. Біла-біліська.
Велика муха перелетіла повз неї і вдарилася з бренькотом у шибку.
Вона повела тупо за нею очима.
Не знала докладно, що з нею діялося.
Вона свої любила діти, страшно любила їх. Кров була би дала за них. Відтак щось сталося… помішалося… і тепер вона винувата… І вона відчула, що була винувата. Михайликове хлоп'я приносили до неї… ось тут, на тім порозі, подавали їй… просили за своє прийняти… вигодувати в пам'ятку по нім… собі на потіху… а вона відігнала її… з оцього порога відігнала. Хлоп'я Михайликове…
Господи Ісусе Христе!!
Що їй було? Чи в неї розуму не стало? Відібрало їй розум? І метало нею то в одну, то в другу сторону. То до Сави, то до Михайла. Миналася з жалю та розпуки за ним. Вона любила свої діти, хто закине їй на світі, що вона їх не любила?..
«Будемо годувати діти Савині та Рахірині… а Михайликові уступилися нам навіки з дороги!..» – шепотіло щось із дна її душі до мозку.
«Савині та Рахірині!.. Рахірині, Маріє!!»
«Савині!!» – відповідало щось само із себе.
Сава вбив його, Сава!
Ніколи не буде годувати!
Скорше вже їй руки відніме…
Ех!!.
Щось боролося тяжко, нечутно між собою, а вона терпіла під тим пекельні муки.
«За два-три роки було б уже тупцяло коло вас, було б уже бігало за бабунею!» – обізвався голос білоголової старухи в її душі.
Аякже! І вона робила їй той закид, що ось тепер її чоловік, ота беззуба баба, що все знала.
Вона гризлася та їлася неустанно, бо чим було сироті двоє дітей вигодувати? Ая, Маріє! Зле зробили! Були б собі Михайлика малого вигодували… бо таки казали, що й «Михайликом» його охрестили…
Бліда, як стіна, жінка гляділа з широко отвореними очима вперед себе в якійсь предивній, загадочній задумі, а відтак зірвалася зі свого місця на рівні ноги.
З лихорадним поспіхом закинула на себе сердак і вибігла живо надвір. Та тут же остановилася на хвилю. «Де її шукати? Куди вона, нещасна, пігнала?»
– Анно! – зойкнули її викривлені уста з неописаним жалем, немов благаючи. – Анно, прийди назад!
Повно сліз найшло їй раптом в очі, і вона мов крізь серпанок гляділа вперед себе.
Перед нею лише поля зеленілися.
По маєвім дощі зеленіли й пишалися, дерева розвинулися, поприбиравшися в ясну розкішну зелень, і позаквітчалися в білі, рожеві китиці цвітів.
Вогкий запах маєвого цвіту розходився у воздусі й голубив насилу до себе.
Земля розкошувала…
Хутко по тім відвезли Анну до шпиталю. Село зобов'язалося понести кошта за неї, і з сим, здавалося, настав уже супокій у голосних подіях села, вернулася рівновага в розколибані уми й серця.
Все добігало ніби закінчення… і праця, та сіра, невсипуща, одностайна праця, – вона наложила на все свою печать і замкнула кождому уста. З дня на день вимагала свого часу і їй призначені сили, неустанно утримували руки в руху, перетягалася з одної пори року в другу, зростала, опадала і знов піднімалася, і так затирала незамітно всі події, а з тим минувшість і спомини про неї. Се лише так виглядало зверху. Але що в дійсності було, всередині? Там не завсіди пливли одностайні, однакові струї…
XXX
Шостий рік минає з того часу.
На далеких полях грало на відміну різними барвами, і грало життям і мертвотою.
Правильно наверталися восени смутні маси мряк, уступали покірно незчислимим звіздкам снігу, а відтак розкішній зелені весняній.
Тихо, нечутно ткає природа свої події по черзі і не зміняється у своїх установах.
На полях все ще видніється бурдей.
Стоїть, як стояв, і лиш що незамітно в землю западається.
Його дрібні віконця блимали проти сонця, мов очі, що старіються, а у сльотних днях плакали великими, тихими сльозами.
В ньому вешталося лише двоє старих людей – Марійка й Івоніка. Вона зісохла, мов скіпка, а він передчасно постарівся. Чи жаль, чи тяжка праця їх так позбавила із сил? Здається – одне й друге. З ніким не зносилися й жили лише, як здавалося, для своєї землі і для своєї худоби, а праці не покидалися. Святочні дні здавалися їм задовгі, а робітні закороткі.
– Для кого їм ще так гарувати? – дивувалися люди. – Для Сави того доста, що мають, а їм, старим, чого треба? Печі теплої та трохи теплої страви.
Але вони були іншої думки.
На полях справді не втихала праця. Їхня праця йшла на служби Божі за душу покійного сина. Два рази в рік відбувалися величаві посмертні обіди. Один восени, а навесні, як бідним людям найтяжче вижившися, – другий. Столи їх угиналися; багаті й бідні, здалека і зблизька, кріпилися на їх хлібі. Так постановили вони собі весь труд свій посвятити на ту ціль, і та ціль була одинокою силою, що удержувала їх при житті і тримала їх сили в рівновазі.
На Михайловій землі зростав той хліб, для Михайла були тії загони призначені, нехай же і йде все, що його, за його душу… А колись, як їх уже не стане, нехай Божа воля діється…
На тих обідах не бували ніколи; ними заряджували все Домніка з Ілією, а як і були, то лише дуже коротко. Вона сиділа й гляділа мовчки, як люди їли й пили, а відтак зривалася, мов несамовита, закладала на себе сердак аж на голову й бігла крізь поля в бурдей. Там зачинялася в стайні, доки Івоніка не вернеться і не розповість, що вже по всьому. А він, заховуючись так само безмовно, від часу до часу заломлював мовчки руки, ударяв із жалю в долоні, а потім десь подівався, віддаючи шепотом Домніці погляд на все, аби ніхто впорожні й голоден не відійшов.
