Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
В березні містерія каторги набула драматичних форм. Юліану прислали з Галичини посилку (це був п’ятдесят четвертий і посилки дозволили навіть у спецтаборах). Він приніс її до камери, почав ділитися з товаришами. Зненацька відчинилася камера, і наглядач впустив до нас представника «злодіїв у законі». Вони мали домовленість з чекістами безкарно оббирати «фраєрів» та політичних (своєрідний кримінальний податок, хто сидів у в’язниці — знає цей одвічний «закон»; проте хіба держава не чинить так само, як тюремні «пахани»?). Так от: злодій ультимативно звернувся до Юліана — давай «належне». Той простягнув йому яблуко, лагідно сказавши:
— Нас тут кілька десятків, якраз буде всім по яблучку…
Злодій скипів, замахнувся пікою на Юліана. Я схопив покришку з «параші», став між ними. Яків та ще кілька дебелих хлопців теж захистили мого друга.
Злодій з лайками та погрозами відступив. Двері чавкнули за ним. Ми знали, що розплата буде незабаром.
Через добу, коли до Джардаса привезли бочку з водою, і в’язні наливали з неї кількаденний запас для камери, я попросився у вартового до «вітру». Він дозволив. Я хутко побіг до надвірного туалету, присів там. Зненацька відчув страшну тривогу. В дверях з’явилася постать в’язня з сусідньої камери, де сиділи убивці та грабіжники. Це був високий, сильний грузин, він на волі виступав у важкоатлетичній команді, навіть був чемпіоном в якомусь багатоборстві. Потрапив до в’язниці за те, що «замочив» кілька чоловік з наказу злодіїв, до клану яких належав. До речі, він познайомився зі мною, прогулюючись попід вікнами нашої камери, і ставився до моєї особи з симпатією, бо я буцімто був подібний до його «родичів».
Проте нині він виріс переді мною як монстр, як привид смерті. В руках мав лом, розмахнувся ним і з хеканням опустив на мою голову. Такий удар міг би звалити бика. Мені ж почувся ніби церковний дзвін, що прокотився у безмірності, і лом відскочив від моєї голови, наче вона була гумовим м’ячем. Я зірвався на рівні ноги, одним махом застебнувши очкура. Грузин був спантеличений і навіть нажаханий. Він нічого не розумів, дивлячись на мене мов на вихідця з того світу. Я шалено кинувся до нього, він, одмахуючись ломом, втік під захист чекістів.
— Для чого ви пустили його? — визвірився я на вартового.
Він ховав очі, лаючись, наказав зайти до камери. Товариші зустріли мене, ніби воскреслого покійника: вони спостерігали напад з вікна — туалет був якраз навпроти нашої камери. Юліан обмацав мою голову, там не було навіть подряпини або синяка. В’язні переглядалися. Яків загадково сказав:
— Мати Божа дарма обіцянок не дає…
Він мав на увазі той сон, що приснився мені перед утечею. І, безумовно, казав правду. Бо які раціональні пояснення дозволять збагнути те, що відбулося: досвідчений убивця зустрівся з повним ігноруванням закону цього світу; незрима Долоня відхилила присуд пекельного «пахана». Для мене були єдиним поясненням слова Пречистої: «Перший раз ти загинув, а вдруге Я врятую тебе».
…На другий день злодії вирвалися з своєї головної камери, одняли ключі у наглядача і відкрили нашу камеру. Ми забарикадувалися гігантською парашею, нарами, матрацами. «Злодії в законі» ширяли в нас піками, прив’язаними до довгих держаків, проте ми уникали тих ударів. Тоді нападаючі хутко розібрали грубку, що топилася з коридору, щоб добратися до нас у пророблений отвір. Почався бій. Ми теж використовували цеглу з груби, щоб оборонятись. Тим часом прибув загін чекістів, злодіїв загнали в камери, одного, найбільш агресивного, застрелили.
Оскільки наша камера вимагала ремонту, групу в’язнів, у тому числі й мене, тимчасово перевезли в більш «пристойний» табір. Там можна було прогулюватися, їжа була краща, праця не тяжка (польові роботи).
Полегшення тривало близько двох місяців. Нашу джардаську оселю відремонтували, я знову опинився в каторжній темниці.
Почалися гарячі дні. Нас водили в каменоломню. Нещадно пекло сонце, пилюга роз’їдала легені, праця виснажувала до знемоги. Хлопці вишукували поміж камінням їстівні коріння, паростки трав, інколи щастило спіймати гадюку. Їй одрубували голову, вичищали і пекли на розжарених каменях. Я з жахом дивився на той гастрономічний ритуал, а товариші тільки сміялися з мого, як вони висловлювалися, «ханжества».
— Спробуй, — сміявся Яків. — Це такий делікатес, що в жодному ресторані на волі не знайдеш…
Мій дух знемагав. Я питав у Пречистої, допоки ще мені терпіти? Голос Мовчання лунав у грудях вдень і вночі: терпіння, терпіння, терпіння.
Восени з Верховного Суду в Москві прийшов папір. Повідомлялося, що нам з Яковом замінили статтю «контрреволюційний саботаж» на звичайну «втечу». За втечу належало тільки три роки, а оскільки наші строки були більші, то присуд за втечу поглинався попереднім вироком. Тобто, додатковий термін відкидався, якщо не рахувати того, що ми рік пробули на каторзі.
Мене одправили в «звичайний» табір Батик. Якова й Юліана кудись в інше місце.
Батик — сільськогосподарська колонія. Тут сіяли пшеницю, вирощували картоплю, помідори, огірки. Своєрідний радгосп, тільки під конвоєм.
У тому таборі я зустрів талановитого поета Івана Хоменка. Ще в сорок шостому році я був свідком його виступу на літературній студії в Спілці письменників у Києві. Івана критикували, він люто нападав на «продажних поетів» і зі скандалом залишив «гадюче зборище».
Хоменку дали двадцять п’ять років за «намір убити Кагановича». Чи був якийсь сенс у цьому вироку, не знаю. Чекісти уміли майструвати обвинувачення на кшталт: хотів прокласти тунель через Льодовитий океан, щоб передати державну таємницю агентам ЦРУ. Так що ніхто не дивувався таким юридичним опусам.
Іван вдень і вночі віршував. Поезія лилася з нього, як весняний потік. Він читав мені напам’ять величезну поему «Богдан Хмельницький», драму «Смерть Сталіна», безліч байок та лірично-пісенних текстів. Справді, то був поет «волею Божою».
Одного разу до табору завітав генерал з Гулагу (головного управління таборів). Він щось варнякав в’язням про соціалізм, про те, що відбувається демократизація в країні, що нам треба працювати в ім’я торжества Революції краще й більше, тоді наша доля покращиться і, можливо, ми раніше повернемося додому.
Я не стримався, виступив з різким зауваженням, що мрійники-соціалісти минулого ніколи не прагнули суспільства справедливості з тюрмами, таборами і масовим знущанням. Що треба казати не про «соціалізм», а про поліцейську державу.
А Хоменко нахабно одягнувся у вишиту сорочку, змайстрував з невеликого кавуна булаву, проголосив себе «гетьманом» і рішуче підійшовши до начальника з Гулагу, гостро запитав його:
— У тебе яке звання?
— Генерал-майор, — непевно осміхаючись, мовив гість.
— А я — гетьман Війська Запорозького Іван Хоменко, — гаркнув поет. — Зняти кашкета!
Генерал сполохано зняв кашкета, а Хоменко гукнув:
— Лисий! Значить — берійовець! Бити його!
І з розмаху вдарив генерала по лисині булавою. Кавун розлетівся, гість накивав п’ятами. Івана запроторили до карцеру. А мене за кілька днів повезли до спецтабору під Караганду.
Начальник табору майор Каплан (казали, що він буцімто син фанні Каплан, убивці Леніна) чомусь зненавидів мене з першого погляду. Коли ми зустрічалися в зоні, його руде волосся ставало ще червонішим, морда багровіла, ряботиння чорніло. Він звелів мені чистити всі туалети табору. Я відмовився. Тоді Каплан запроторив мене на десять діб у карцер. Я оголосив суху голодівку і написав заяву прокуророві Карагандинської області. Хлопці намагалися передати мені хліб та помідори до камери, але я відмовився, бо звик тримати голодівку чесно.
Прокурор не приходив. У мене були передчуття великих змін. У просторі чулася музика, цілі ораторії. Малювалися образи фантастичних книг. Саме тоді виник сюжет повісті «Поза часом і простором». Героя названо було Генріхом Барвицьким, але всі ті дивні події відбувалися зі мною, у захоплюючих видіннях. Політ до Сиріуса, пошук небесної коханої, зустріч вогненноволосої жриці на далекій планеті у сузір’ї Великого Пса. І дивне знання того, що це моя давня Вітчизна, що я тут був, жив, що звідти прибув на Землю, що в мені дрімають втаємничені зерна забутого знання, які треба розбудити…
