Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Гликерія Тимофіївна насилу припідняла повіку з правого, заспаного ока, глянула на свою товаришку, подивилася на пусте місце, на котрім сиділа Мотря, і перехрестилася.
— Свят, свят, свят єси. Боже наш! Коли б я не бачила вас, Параскевіє Яковлівна, то гадала б, що випила не вміру і тепер мені дивасія верзеться.
— Де Мотря Василівна?
— Або я знаю, де Мотря Василівна?
— Мабуть, ми вже у монастир прибули.
— Мабуть, що прибули, бо сани не їдуть, стоять.
— Чому ж тоді не кличуть нас до сестри ігумені?
— Або я знаю, чому нас не кличуть.
Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом. Сніг на аршин грубо наляг на буду. З правого боку саней навіяло його так багато, що годі було й пізнати, що це таке стоїть серед дороги. Тільки ліві дверцята від половини були не завіяні снігом. По них можна було догадатися, що це якісь панські залубні застрягли в снігах.
Обом Мотриним ангелам-хранителям тепло було в тій сніговій загаті, як ескімосам у юрті. Здорові вовчі шуби теплі бараниці на ногах, тільки пляшки були зимні і — порожні.
— Не зашкодило б, Гликеріє Тимофіївна, чимось тепленьким прополоскати шлунок.
— І я так гадаю, Параскевіє Яковлівна, бо коли я натщесерця вийду на свіжий воздух, то до самого вечора почуваю під грудьми, ніби мені палець до глотки підсуває.
І вони з дбайливістю запопадливих хазяйок вицідили останки запіканки і видудляли решту старого вина.
— Добрі були небіжечки, тільки мало. В буді було сіро.
— Як ви гадаєте, Параскевіє Яковлівна, чи воно вже день, чи ще ніч.
— Гадаю, що як не ніч, то вже день, тільки якийсь мрачний.
— Дуже сніг ліпить.
— Мабуть, що ліпить дуже.
— Тямите, саме так у Пилипівку було, годів тому сорок і два. Їхала я тоді зі своїм покійничком до вас на хрестини, і завіяло нас у снігах під Бахмачем. Ані взад, ні вперед, роби що хоч.
— Пам'ятаю, але скажіть ви мені, де наша Мотря? Чому це вона оставила нас у санях, а сама пішла собі в монастир на снідання? Негарно зробила з нами.
— Мотря все була дівчина своєвільна і пакослива до нас. За те Господь і карає її. Недобра донька, котрої мати рідна не любить.
Хвилину балакали про Мотрю, розважаючи усі її гріхи та недостачі.
— Мотре Василівна, Мо-отре! — стала гукати Гликерія Тимофіївна.
— Нічого собаці робити, то хвіст лиже, — сказала Параскевія Яковлівна, чуючи, що ніхто не відкликається на це гукання.
— Ви до кого?
— До того, що не маєте що робити та й кричите. Репетуєте, як на пуп.
— То я, по-вашому, як, — собака?
І Мотрині ангели-хранителі стали сваритися. Зразу злегка, а далі все гостріше, мало що не взиваючи імені чорта свого надаремно.
— Замість вигадувати лихий зна що, ви краще вилізли б зі своєї шкарлущі та пішли подивитися у монастир, чому це нас так довго десь біля огради тримають.
— Приказуйте своїй прислузі, а не мені. Вам так самої далеко туди, як і мені.
— Мене ломить нога.
— А мене в боці коле.
— Ви молодші, ніж я.
— А ви сильніші від мене, вас і довбнею не діб'є.
— Погане слово гірше довбні по голові валить.
— З вами балакати — що горох по стіні кидати.
— Горох до стіни не причепиться.
— А ваші слова чіпляються чоловіка, як болото підошви.
Мало не побилися в буді. Безсильна злість затулила їм губи. Мовчали, може, з годину.
— Та ж бо то воно не жарт, — почала нараз Параскевія Яковлівна, — тут якесь діявольскоє навожденіє. Чому ж до нас ніякий чорт не навідується. Митрофан, чув, Митрофан! — стала кричати і валити кулаком в передок буди там, де, на її гадку, повинен був сидіти візник.
Митрофан не відзивався.
— Може, до чорта замерз? Може, це ми і не в монастирі, а в полі?
— Або я знаю?
— А де ж тоді Мотря?
— Ви мудріші від мене, скажіть мені де, бо я не знаю.
— Чорт її знає, диявольську дівку, — Мо-отре! Мо-от-ре! — гукала Параскевія Яковлівна.
— Ми-итрофане! — вторувала її Гликерія Тимофіівна.
— Агов там, чув! — відгукнувся нараз за саньми якийсь голос.
Обі товаришки недолі відсапнули.
— Люди! — сказала врадувана Параскевія Яковлівна.
— Таж не собаки! — відповіла злобно Гликерія Тимофіївна.
— А візьми там, аспідський сину, набік! — гукав той самий голос ззаду. — Загородив дорогу і лежить, як колода. Чув?
— Ні, Гликеріє Тимофіївна, кажіть що хочте, а вам треба вилізти з буди. Довше годі! Бачите, люди не можуть переїхати попри нас.
— А вас хіба параліж ткнув, Параскевіє Яковлівна, вилазіть ви!
Аж обі нараз кинулися до дверцят.
Але дверці не подавалися. Примерзли і снігом до половині їх загатило. З буди роздався писк, ніби звірі в клітці вищали, ніби душі в «Хожденію пресв. Богородиці» спасенія в муках просили. Аж почувся скрип чобіт, шуршання лопат, хтось термосив клямкою, хтось другий кричав: «До себе при, до себе! Бачиш, назверх замикається!» — і дверці насилу подались.
На наших невольниць повіяло воздухом свіжим, зимним і чистим, далеко не таким, який був у буді.
Крізь відчинені дверці побачили небо ясне, синє, яке буває в літі. Сніг склився, аж горів, ніби хтось по ньому діаманти розсипав. Вилискувалися ледяним скливом облиті пні і гиляки дерев, на верховіттях висіли білі снігові шапки, намітки, паполоми.
Гарно було.
По тінях, які падали від дерев, знати було, що недалеко полуднє.
У нутро буди заглядали борульками вкриті довгі вуса
і чималий ніс, над котрим нависали інеєм суто вкрашені вії і брови. Очей і не видно було з-під них.
— Доброї днини желаю милостям вашим! — говорив низький, басовий голос, мов із бочки. — За честь собі маю відрекомендуватися зацним паням. Називаюся Петро Лаврентійович Хванько. Числюся бунчужним товаришем його милості пана гетьмана.
Обі дами припіднялися трошки і назад подались у своє сідало тепле.
— Маю честь відрекомендувати себе: Параскевія Яковлівна, вдова по Якимі Павнутієвичу Свічці, покійному писарі сотенному.
Рівночасно представляла себе Гликерія Тимофіївна, теж удова по підканцелябристі.
Бунчуковий товариш, Петро Лаврентійович Хванько, насилу розколупав, хто вони таке.
— Значиться, обі шановні дами зі штату його милості пана генерального судді. А я отеє з хорою донькою у монастир їду.
— І ми туди.
— Значиться, по одній нам дорозі. Моїй доньці вже цілий місяць в ушах шумить. По ночах спати не може, мов не при умі ходить. Порадили мені помочі сестри Єпіфанії прохати. Так і їдемо туди. А добродійкам якась, мабуть, немила пригода лучилася, як бачу, у дорозі.
— Ой яка пригода, яка пригода! — почали нарікати обі двірські дами. його милості пана генерального судді. Але вони не знали, яка це була пригода, і тому стали хлипати, ніби з великого жалю, та киватися на два боки, що мало голов собі не порозбивали.
— Всякими пригодами досвідчає нас Господь, — казав уважливий пан бунчуковий товариш, шануючи їх біль і не розпитуючись дальше. — Догадуюся, що воно таке сталося з вашими милостями. Гадаю, що буде найкраще так. Я з донькою, якщо ваші милості позволять, пересядемо у ваші сани, бо вони куди більші і затишніші від моїх без буди, а від моїх відчепимо коней і перепряжемо до ваших. Як Бог поможе, на обід прибудемо в монастир, бо то вже й недалека дорога.
Так і зробили. Хвилину ще торгувалися за місця, але скінчилося на тім, що хора донька пана бунчукового товариша заняла зимне місце Мотрі, батько сів коло неї, а Кочубеєві дами лишилися на тих містечках, котрі вже собі гаразд були загріли.
Челядь перепрягла четверо не дуже-то й цінних, але зате витривалих коней, і сани посунулися до річки.
Переправилися на другий берег, при чім не обійшлося без жіночого крику і без молитов до святого мирликійського чудотворця, опікуна путників і странствуючих, бо лід тріщав, ніби по нім канонами котили.
За річкою дорога була пряма. Значили перший слід. Коні по черева западалися в сніг. Кілька разів ставали, щоб відпочити. Тоді з коней бухала така сильна пара, що лід у віконцях топився.
