Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

— Я знайшов шефа Станкича, — мовив він. — І вона засвідчила, що замовником убивства був Роберт Карлсен.

Беата приголомшено дивилася на нього.

— Все ще не минулося. Роберт був кур’єром. За ним хтось інший стоїть.

— Хто?

— Гадки не маю. Але у нього не бракує грошей, щоб сплатити за убивство двісті тисяч доларів.

— І вона отак легко тобі все розповіла?

Харрі захитав головою.

— Ми уклали угоду.

— Яку?

— Тобі зовсім не треба цього знати.

Беата двічі кліпнула. Потім кивнула. Харрі споглядав літню пані, яка дибала на милицях коридором, міркуючи, чи читають Фред та мати Станкича норвезькі Інтернет-видання. Чи знають, що Станкича вбито?

— Батьки Халворсена зараз у їдальні. Я піду до них униз. Чи ти підеш зі мною, Харрі?

— Що? Даруй. Я поснідав у літаку.

— Їм це буде втіхою. Вони кажуть, він дуже добрим словом тебе згадував. Як старшого брата.

Харрі похитав головою:

— Може, згодом.

Беата пішла, а Харрі повернувся у палату. Сів біля ліжка, на краєчок стільця, вдивляючись у бліде обличчя на подушці. У сумці лежала закоркована пляшка «Джима Біма», яку він придбав у д’юті-фрі.

— Ми проти цілого світу, — прошепотів він і, прицілившись, дав Халворсенові щигля. Втрапив просто межи очі, але повіки навіть не сіпнулись. — Яшин...

Прошепотів, відчуваючи, як захрип голос. Фалда куртки, стукнувши, зачепила ліжко. Харрі обмацав одежину: під спо­дом щось є. Загублений мобільник.

Він пішов, коли Беата з батьками Халворсена повернулись у палату.

Юн лежав на канапі, поклавши голову на коліна Теа. Вона дивилася по телевізору якесь давнє кіно, він чув різкий голос Бетт Девіс і, споглядаючи тутешню стелю, міркував, що її він вивчив краще за стелю власного помешкання. І якщо добре придивитися, то він побачить дещо знайоме, а не понівечене обличчя, яке йому показували у холодному підвалі Центральної лікарні. Він заперечно захитав головою, коли його спитали, чи цю людину він бачив на порозі власної оселі й згодом, коли трапився напад на поліцейського.

«Може, це й він, але я його не упізнаю», — відповів Юн, вони кивнули, занотувавши, і покинули морг разом з ним.

— Чи ти певний, що поліція не дозволить тобі заночувати у власній оселі? — спитала Теа. — Адже, якщо лишишся тут на ніч, пліткуватимуть.

— Там місце злочину, — мовив Юн. — Все опечатане до закриття слідства.

— Опечатане... Ніби печатки ставлять на документах.

Бетт Девіс люто накинулася на молоду жінку, гучно заплакали скрипки.

— Про що ти розмірковуєш? — спитала Теа.

Юн не відповів. Не відповів, що збрехав їй, сказавши, що все минулося. Все минеться лише тоді, коли він власноруч вчинить те, що мусить. А мусить він схопити вола за роги, зупинивши ворога, бути маленьким хоробрим солдатом. Ад­же тепер він знав. Стояв геть поряд, коли Халворсен на Гетеборггата слухав телефонне повідомлення від Мадса Гільструпа, знав достоту, що то було зізнання.

У двері подзвонили. Теа стрімко скочила, наче зраділа довгоочікуваній перерві. Прийшов Рікард.

— Не стану на заваді?

— Ні, — відповів Юн. — Я йду.

Поки він одягався, всі троє мовчали. Зачинивши за собою двері, Юн кілька секунд прислухався до голосів у квартирі. Во­ни перешіптувалися. А чому? Рікард наче сердитий.

Він на трамваї дістався центру, потім пересів у вагончик Хольменколленської дороги. Зазвичай у неділю після снігопадів у вагончиках вщерть повно лижників, але сьогодні, певно, для більшості погода видалася надто холодною. Він вийшов на кінцевій зупинці, далеко внизу простяглося місто.

Будинок Мадса та Рагнхільд височів на верхівці пагорба. Ворота вузенькі, як і під’їзна дорога, котра оперізувала осередок дерев, що затуляв від шосе більшу частину будинку. Власне, маєток низенький, ніби вписаний у рельєф, тож збоку неможливо було визначити його справжні розміри. Принаймні за словами Рагнхільд.

Він подзвонив, і за кілька митей з прихованого динаміка почулося:

— Отакої! Юн Карлсен!

Юн зазирав у камеру над дверима.

— Я у вітальні. — Голос Мадса Гільструпа став хрипким, він коротко гигикнув. — Гадаю, сам знаєш, куди йти.

Двері розчинилися автоматично, і Юн Карлсен увійшов у хол, тотожний за розміром його власній квартирі.

— Агов!

У відповідь — лише луна його вигуку.

Він посунув коридором, котрий, певно, йшов до вітальні. На стінах висять яскраві необрамлені олійні полотна. Від­чув цілком своєрідний запах, який посилювався з кожним кроком, чимдалі він ішов. Проминув кухню з острівцем для ку­ховарства й обіднім столом, оточеним дюжиною стільців. У мийці повнісінько тарілок, склянок і порожніх пляшок з-під питва. Тхне відворотно: несвіжою їжею та пивом. Юн ішов далі. Усім коридором розкидано вбрання. Двері до ванної розчинено. Смердить блювотинням.

Коли він завернув за ріг, перед очима постав краєвид міста й Осло-фіорда, котрий раніше він споглядав лише піш­ки, гуляючи по Нурмарку.

Посеред вітальні стоїть екран, на білому полотні миготять німі кадри, мабуть, аматорське весільне відео. Батько веде наречену по проходу у церкві, вона, всміхаючись, вітається з гостями. Тихо дзижчить кінопроектор, і ані звука більше. Перед екраном, повернене спиною до нього, глибоке чорне крісло, а поряд долі — дві спорожнілі пляшки й одна надпита.

Юн голосно кахикнув і зробив крок уперед.

Крісло поволі розвернулося.

І Юн остовпів.

У кріслі сидів чоловік, у якому він через силу впізнав Мад­са Гільструпа. Зодягнений у чисту білу сорочку й чорні штани, але неголений, обличчя набрякле, очі ніби вицвілі, запнуті тьмяною сірою поволокою. На колінах лежала дво­стволка, чорний дробовик з тоненьким анімалістичним різь­бленням по темно-червоному прикладові. Дуло націлене про­сто на Юна.

— Чи ти ходиш на полювання, Карлсене? — тихо мовив Мадс Гільструп п’яним хрипким голосом.

Юн похитав головою, не зводячи очей з дробовика.

— У нашій родині полюють на все підряд, — вів далі Гіль­струп. — І на дрібну, й на велику дичину. Це для нас мало не родинне гасло. Батько стріляв у все, що здатне ходити чи повзати. Щозими він подорожував якою-небудь країною, де є звір, якого він ще не стріляв. Минулого року — у Парагваї, бо там водиться якась рідкісна лісова пума. А я ось геть не гідний. На думку батька. Каже, що я позбавлений необхідної холоднокровності. Мовляв, я спромігся зловити одну-єдину тваринку, оту. — Мадс Гільструп кивнув на екран. — Певна річ, він мав на увазі, що це вона мене спіймала.

Мадс Гільструп поклав дробовика на столик поруч себе й жестом запросив:

— Сідай. Наступного тижня ми підпишемо з твоїм начальником Давидом Екхофом остаточну угоду щодо нерухомості, найперше — на Якоб-Оллс-гате. Батько віддячить тобі за те, що посприяв.

— Боюся, віддячувати нема за що, — мовив Юн, сідаючи на чорну канапу. Зі шкіряною оббивкою, м’якою, але крижано-холодною. — Я зробив виключно фахові висновки.

— Хіба? Справді?

Юн ковтнув слину.

— Користь від фінансів, що заморожені у нерухомості, не зрівняти з користю, яку вони можуть принести в іншій нашій роботі.

— Але ж решта продавців, мабуть, виставили б нерухомість на відкритий аукціон?

— Ми б теж так вчинили. Одначе ви поводились непохитно й однозначно дали зрозуміти, що, пропонуючи при­дбати нерухомість цілком, зовсім не згодні торгуватися.

— Хай там як, а твоя рекомендація була вирішальною.

— Я лише дав позитивну оцінку вашій пропозиції.

Мадс Гільструп посміхнувся:

— Трясця, ви ж мали змогу отримати вдвічі більші кошти.

Юн знизав плечима:

— Можливо, розділивши нерухомість на складові, ми б отримали трохи більше, але теперішня пропозиція позбавляє нас тривалого та клопіткого продажу. А Керівна рада мусить цілком довіряти покупцеві. Адже ми мусимо дбати про тамтешніх пожильців. Навіть уявляти не хочеться, як би з ними повелися решта покупців.

— Пункт щодо заморожування квартплати та заборони виселення теперішніх мешканців дієвий лише протягом ві­сімнадцяти місяців.