ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
На ту мить Борзаківський трохи впав у моїх очах. З того дня я почав дужче хилитися до Рубця, хоч був він надто закоржавілий і підкепковував часто наді мною, зате ходив направці.
— Світ стоїть на брехні та силі, — казав він. — Смерть чигає на тебе на кожному кроці. Вірити не можна нікому. А жити потрібно так, щоб самому бути зверху, а інші — насподі.
Я не вмів так жити. Я хотів вірити. Але в Рубцевих словах почувалася грізна сила, закрайками душі я здогадувався, що вони сливе правдиві, й сам Рубець викликав у мене повагу.
* * *
Ми вернулися в місто. Воно потроху відбудовувалося після пожежі, в ньому скрізь комашилися люди, щось копали, тесали, вкопували якісь стовпи, — здавалося, це мурахи трудяться над своїм поруйнованим гніздом.
Весна була напрочуд тепла, а далі пішли дощі, йшли і в травні, і в червні, трави стояли рутв'яно–зелені, плодові дерева важко хилили безплідні, з засохлим цвітом віти, скрізь гнало бур'янища, відомо ж бо, що бур'ян не росте так ніде, як на попелищах. З густими дощами, з дрібною мчижкою в людські серця падав новий неспокій: що ж воно буде, чи не згноять дощі хліба та городину? А тут ще постої, побори, — люди ходили чорні, усмішки зникли з облич.
На той час вийшов повторний монарший указ, за яким заборонялося друкувати малоросійським наріччям церковні книги. Лаврська друкарня підпадала під нагляд присланих з Москви ченців.
Лаврські ченці сполошилися, захвилювалися, кинулися до гетьмана, але той тільки розводив руками. Він переживав і вболівав, але влада його танула, збігала, як вода з пробитого водяного дзиґаря, її лишилося тіль–тіль на денці. По деяких сотнях козаки ще обирали старим звичаєм сотників, присилали папери на утвердження тих виборів, але гетьман підписувати їх боявся. Лише іноді одважувався прошепотіти:"Нехай сотникує. Якщо того… ніхто не напише доноса,. Київські ченці царському указу не скорялися довго, тоді було покликано до Пітера київського митрополита, а з ним архімандрита Печорського. Митрополит помер у дорозі, чи то від дум важких, чи то від тягару на душі, чи й бозна від чого.
У гетьмана на душі стояли тумани. Тумани стояли й над Есманню. Серце підказувало йому тяжкі переміни, молив Бога, аби те сталося хоч пізніше, вже після його смерті. І в нас, у Чернігові, й на хуторі над Стрижнем клубочили ті ж тумани, заволокли обрій. Ніхто не знав, що воно там, за ними.
На хуторі розгодинювалося лише тоді, коли туди приїжджав з наймолодшою полковниковою дочкою його наймолодший зять — Яків Маркевич. Він влітав, як шура–бура, розкутурхував усіх, від сторожа до полковника, розбурхував, розсміював і реготівся сам, веселився, неначе хлопчик. І не сказати, щоб був легковажний, просто таку мав вдачу. Я радів кожному його приїздові. Та що там я, — занурений у думи суворий полковник яснів лицем і відмахувався широкою немов праник, долонею тільки для годиться.
— Татуню, татуню (так він називав Полуботка), ви тільки подивіться, яку я люльку купив для вас у вірменина. В цілому світі немає такої люльки. А як вона відчиняється? Секрет! Ось пиптик — натиснули, і вже! Не гасне на найбільшому вітрі, тютюн не розсипається. А вам, мамуню, привіз птушок заморських і насіння німецкої цибулі… А вам, хлопці, гарнець горілки.
Рум'янолиций, чорновусий, чорнобровий, волоокий, і очі ті оливою облиті, крутився на всі боки, роздавав подарунки, не забуваючи при тому нікого. Навіть мене — привіз новеньку бандуру, веркіївську, з козаком Мамаєм. Хоч не раз мені ставало тяжко дивитися на тотії веселощі, то більше, саме на їхньому з Оленкою весіллі спалахнуло по–справжньому наше з Уляною кохання, весільні скрипки закрутили нас у тому вихорі. А ще ж він був трохи схожий на Уляну…
— Не кисни, Іване, проквасиш молодії літа. Молодість — вона одна, й життя одне, не встигнеш зоглядітись, а вже вус посивів. Літай, поки літається, пий, поки п'ється… Розуму не пропивай і діло своє знай. Ех–ма, щастя–долі чортма. Це — коли її не шукаєш. Удар, Іване,"Журавля", покажемо їм, Оленко, як у Лубнах танцюють!
І літала Оленка з Яковом у парі по кленових мостинах у кунтуші білоносовому, спідниці атласній, запасці темного штофу, майоріла шовкова намітка, миготіли жовті козлові чоботи… І щось миготіло в моїй голові й тонко, неначе молодий льодок, потьохкувало в серці, а тисячі голосів чорними ангелами кричали, що те миготіння грішне й дивитися мені в той бік не треба.
Навідомо, багато знала Оленка про мене та Уляну, чи відала, як глибоко розпанахане моє серце, може, й справді вважала, що ми з Уляною побігали, погралися та й забули про все. Вона своє щастя в Яковові знайшла і розповідала про своє щастя, чомусь мене обрала для своїх сповідань. Саме мене чомусь дуже часто обирали жінки та дівчата, аби поділитися своїми таємницями. Вони ділилися зі мною, неначе з святим, але я відчував, що, коли б зробив бодай несміливий крок, вони могли б не тільки розділити зі мною старі гріхи, а й сотворити нові. Від того мені ставало жаско. Чому так, не знав. Чим саме навертав їх на те, може, тим, що вони якось знали, відчували, що я дівич, і душа моя не пом'ята, й серце моє чисте. Всі на світі прагнуть чистого, щоби… забруднити його.
І потім яких тільки див не творить цей світ. Як тільки не переплутує, не перекуйовджує всі нитки! Бо одного разу мені приснилося… приснилося ясно та гаряче, що я согрішив з Оленкою… І той гріх став відомий, і мене потягнули до колода дубової, біля якої стояв високий, худий, жилавий містр з чорним ощиреним ротом і широченною шаблею в руці. Диво, я не злякався, я йшов на страту хоч із мукою, але й з почуттям, що кара справедлива, я тільки боявся, аби про мій гріх не довідалася Уляся. Отакий дивний і страшний сон мені приснився.
Якось нас із Оленкою побачив біля перелазу Яків і жартівливо покивав пальцем:
— Оленко, не зажартовуй з Іваном. Бачиш, як він почервонів. Іван ще малий.
Але Яків був не тільки мартоплясом, жартівником. Він мав зірке око й добре розумівся на тому, що діялося довкола. Московити потискали козаків, й про те гомоніли всі, проте гомоніли обачно, з осторогою оглядаючись. Іноді хтось і вирветься поперед інших з гострим словом — гурт сам по собі, мовчазний, під'юджує, підштовхує, — й принишкне, примовкне. Та не такий був Яків, Одного разу за широким столом підняв чару й сказав:
— Вип'ємо, братці, щоб воля не захиріла, щоб були ми господарями у власній хаті й щоб спини наші не гнулися. Земля наша ніким нам не дарована, давнини наші — од предків, ми зуміємо оборонити їх, бо шаблі наші не тупіші за шаблі наших сусідів.
Я бачив, як здригнули Полуботкові брови, як він прояснів чолом, а далі нахмурився: радів за свого зятя, пишався ним і боявся за нього. Мабуть, вони мали між собою балачку, й не одну, бо далі на людях Яків не висловлював отако прямо своїх думок, плів мову тонко та хитро, так що жодного кінчика не було видно, але всі здогадувалися, куди веде та мережка, А нам — Борзаківському, мені, Биковському — казав:
— Ось вже скільки часу ми йдемо спиною наперед. Перед нашим носом вимахують києм, і ми відступаємо, відступаємо. Мо', пора зупинитись? Бо так можна і в урвище впасти.
Я тратився й малів, тратився перед такою відвагою, малів перед таким валечним козаком, ще й думав про те, якого гарного мужа має Оленка і як мені далеко до його чеснот, до його відваги, до його вміння розвеселити, піднести людей, та ще в такий сумний час.
* * *
Уже кілька місяців я обтираю лікті за широким кленовим столом полкової канцелярії. Поки що ходжу в копіїстах, підписках, суддя обіцяє (чи страхає) незабаром покласти на мене першу справу.
Мешкаю у великій хаті разом з іншими неодруженими канцеляристами, мені призначено жупан та чоботи на рік. При хаті, де ми живемо, сад та город, одначе вельми запущений, город канцеляристи весною засадили, одначе не пололи, ходили туди тільки по часник та цибулю, мак заріс бур'яном, гарбузи поплелися по деревах і тинах, подерлися навіть на хату. Малина та порічки в саду давно здичавіли, тільки сливи, теж напівдикі, ронили в траву сині, продовгуваті плоди. Я любив ту глушину, залазив у чагарі, лежав, підклавши під голову свитку.
