Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Балабуха встав і пішов в пекарню. Онися не втерпіла й побігла слідком за ним. Їй хотілось взяти Марусю на оберемок і винести на віз. Увійшли в пекарню. Маруся стояла коло печі й спустила очі.
– Отак, дівко! Добре, їй-богу, добре. Це гаразд! Не добула року й покинула. Чи це тебе твоя мати так вчила, чи це ти своїм міз-ком розміркувала? – репетувала Онися.– Вдягайся та їдь зо мною в Вільшаницю.
– Ба не поїду,– сказала Маруся й почала колупати піч, неначе її прийшли сватати старости.
– Чом же ти не поїдеш? Чи тобі була яка недогода в мене, чи я тобі їсти не давала, чи що? Сором тобі, дівко, так робити,– говорила Онися.
– Коли в вас важко служити,– тихо обізвалась Маруся.
– А ти б хотіла гроші брати, руки згорнути та посиденьки справляти! Вдягайся, не гай мене й себе,– нічого тобі не поможе,– кричала Онися.
Маруся стояла коло печі, як тур,– дівка здорова, огрядна, тілиста й свіжа на виду; її здоров'я тільки дражнило Онисин апетит.
– Не поїду й служити в вас не хочу, бо в вас лягаєш, як перші півні заспівають,– сказала Маруся,– а встаєш, як і другі півні ще не співають.
– Куди ж пак! Мабуть, через те й стільки сала придбала на моєму хлібі, що в двері не потовпишся. Де твоя свита? Вдягайся та сідай на віз,– сказала Онися й кинулась до жердки шукати Марусиної свити.
– І свиту надаремно шукаєте, бо я до вас не поїду,– сказала Маруся.
– Як не поїдеш, то я тебе потягну в стан,– крикнула Онися.
– Хоч мене й в тюрму закиньте, а я з вами не поїду,– сказала Маруся.
– Як ти смієш мене кидати? Як ти наважилась тікати? Соромилась би, дівко, таке навіть говорити: ти така молода, а вже вивчилась швеньдяти по світу. Вчись, дівко, ззамолоду бурлакувати, то вивчишся на старість ще й з гусарами втікати...
Онися обернулась і прикусила язика: в одчинених дверях стояв Балабуха, а за ним в сінях стояла Олеся й насмішкувато дивилась на всю ту справу та справдовування.
Темне Олесине лице спахнуло; в неї почервоніли вуха й лоб. Балабуха причинив двері в пекарню, щоб до Олесиного вуха часом не долетіли ще гірші й щиріші речі.
Довго кричала Онися, довго справдовувалась та сперечалась Маруся. В пекарні клекотіло, неначе окріп в золійнику.
– Коли сама не підеш, то тебе приведе до мене поліція. Зараз поїду до станового! – крикнула Онися.
Двері з пекарні неначе бурею одчинило: Онися вибігла,– неначе метіль дмухнула.
– Прощавайте, отець благочинний! Спасибі вам за вашу послугу. Я од вас цього не сподівалась. Це, мабуть, ви одбили в мене наймичку за колишнісь гарбузи. Добрі господарі так не роблять,– так робить тільки той, в кого хата ликом вкрита, в кого кішки нема в господарстві та хто вітає гостей таким хлібом, що після його зуби три дні болять...
Балабуха й Олеся тільки дивились на Онисю.
Онися кивнула до їх головою, скочила на віз, чогось стала на возі, трохи постояла, мало не достаючи головою до стріхи, й виїхала з двору. В станового вона впіймала облизня,– він насміявся з неї, й вона з тим вернулась додому.
Отець Харитін вернувся з похорону й ніяк не міг догадаться, куди поїхала Онися. Але незабаром загуркотів віз надворі. Онися увійшла в хату. В неї очі блищали, лице аж пашіло.
– Чи не поламалось часом щось коло воза? – несміливо спитав отець Харитін.
Онисія Степанівна мовчала й тільки сопла. Отця Харитона взяла цікавість.
– Де це ви, Онисіє Степанівно, були? Чи на поле їздили, чи, може, до татуня в Чайки?
– Ат, одчепись! їздила до того пузаня, до благочинного, лаятись за наймичку,– одру-бала Онися.
– Ой боже мій! До благочинного лаятись! – крикнув отець Харитін.
– Атож! Ти думаєш, я йому в зуби подивлюсь? Нехай благочинна не одбиває в мене наймичок,– одрубала з злістю Онися.
Ой, бодай же вас бог любив! Що ж це ви наробили!
– А те, що треба було! Яке тобі діло до моїх наймичок? Не ти їх наймав, не тобі за їх і клопотатись. Ось у мене голова ходором ходить без наймички. Я таки прочитала добру молитву й благочинному, й благочинній.
– Ой господи! Яку ж ви там молитву їм читали? – говорив отець Харитін з страхом.
– Яку вміла, таку й прочитала,– вилаяла на всі боки та й поїхала,– сказала Онися.
– Ой, чого ж це ви наробили! Коли б з того не вийшло якого лиха. Були помирились з благочинним, а це коли б знов не полаятись. Добре вам, Онисіє Степанівно, в запічку сидіти та пиріжки їсти, а мені оце знов буде біда. Бачите ті книги... Ой, бодай же вас курка вбрикнула.
Не встиг він сказати тих слів, як рипнули двері й в хату ввійшов посланець од благочинного й подав батюшці лист. Отець Харитін прочитав і зблід на виду.
– А що там пише Олеся? – спитала Онися.– Мабуть, розгнівалася на мене?
«Ваша Онисія Степанівна за свою наймичку Марусю наговорила нам такого, що сором і в листі писати,– писав Балабуха,– вона кричала й лаялась, як бублейниця на базарі; казала, що в нас у хаті й кішки нема, що після нашого хліба в гостей три дні зуби болять, ославила мою жінку перед слугами, ще й їздила до станового нас позивати. Прошу вас, передайте своїй жінці, щоб вона більше ніколи не приїжджала до нашої господи...»
– Ой господи, спаси нас і заступи! Що це ви, Онисіє Степанівно, наробили? Чи вам треба було їздити до благочинного? А бодай же вам жаба на ногу наступила,– кляв отець Харитін свою жінку, ходячи по кімнаті.
– Бублейниця! Я бублейниця! Його жінка бублейниця, а не я, бо тікала з гусарами. Я за це поїду та кочергою їм вікна повибиваю. Так і напиши благочинній од мене! – крикнула Онися.
– Пишіть уже самі, буде з мене й цього. Та тепер же мене благочинний з'їсть без солі, втопить в ложці води. Ой, чого ж ви оце натворили! Сиділи б у запічку та їли пиріжки.
– Я тобі як дам пиріжків, то й не потрапиш кудою втікати з своїм благочинним. Пошлеш титарем два вози горшків: сунеш благочинному в зуби горшка, а благочинній макітру, то запхнеш пельку й благочинному, й благочинній!
– Ой, бодай же вас миші перелякали. Тепер хоч іди до церкви та прав молебень Іванові Воїнові. А ви, Онисіє Степанівно, їдьте до благочинного та перепросіть, бо вже мені не жити на світі,– вже й горшки не поможуть. Тепер сип та й сип карбованчики.
– А бодай він не діждав, щоб я його перепрошувала! Нехай Олеся приїде та мене ще перепросить,– сказала Онисія Степанівна.
