Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (книги TXT) 📗
У залі засміялись, і сміх був доброзичливий.
Дівчина (здається, англієчка, вони раптом стали всі на одне лице, дуже гарненькі, милі, схожі одна на одну, ось що робить форма, навіть така продумана, як. у них) принесла Годфрі ще скриньку з запитаннями. Туди ж заткнули гамбурзьку газету; Годфрі переглянув газету, подав Степанову; впадала в око шапка: «Хто постачає гроші російському письменникові Степанову?» У врізці йшлося про те, що активність Степанова у Федеративній республіці носить політичний характер — спроба дезавуювати тих, хто під час війни виконував свій солдатський обов’язок; далі було інтерв’ю Золле; прізвищ людей, кому платив Степанов, не назвали.
— Тут прийшла ще одна газета, — Степанов підняв сторінку над головою. — Щойно вийшла в Гамбурзі, вечірній випуск… У кіосках, б’юсь об заклад, її взагалі немає, а коли з’явиться, то тільки завтра вранці. Але мені все це навіть дуже подобається. Пробачте за мою варварську німецьку, я спробую перекласти вам зміст… Мова йде про те, що я, Степанов, плачу гроші ряду німецьких дослідників за матеріали про пограбування наших культурних цінностей, які вони знаходять в архівах… На жаль, не плачу… Було б добре, коли б я мав гроші, щоб платити німецьким дослідникам, то, можливо, справа з поверненням награбованого пішла б швидше. Одна деталь: інтерв’ю дав мій давній друг професор Золле, який учора привіз сюди документи про те, що «Сотбі» торгує краденим, але з ним хтось так попрацював, що він поїхав звідси… Тут, у газеті, не названі імена тих людей, яким начебто я плачу гроші. Чому? Це недогляд. Я хочу назвати вам ці імена, їх хтось заздалегідь підготував для містера Золле. Будь ласка, запам’ятайте ці імена: пан Ранненброк… Нібито в нього є моя розписка… Нехай він її подасть. Я тоді звернуся до суду, це — фальшивка. Та ще — пани Шверк і Цопе. Я не знаю цих людей, ніколи їх не бачив, не мав з ними ніякої справи. Якщо тут присутні ті, хто цікавиться, як доводиться працювати, щоб повернути вкрадене, я даю їм привід для роздумів. Зв’язатися з Гамбургом неважко, номер телефону газети надрукований на останній полосі, що вони скажуть, цікаво?
Годфрі передав Степанову запитання, шепнув:
— Почалося… Я передбачав дещо, але такого не міг собі уявити. Прочитайте, а я відповім.
Степанов швидко перебіг запитання: «Яке ваше військове звання? Скільки вам платять за те, що ви брешете західній аудиторії?»
— Тут надійшло кілька запитань, — говорив тим часом Годфрі, — які не становлять інтересу для аудиторії. Автори запитань можуть підійти до містера Степанова після закінчення нашої розмови, і в холі, під час коктейлю, обговорити проблеми, що їх цікавлять. Чи не правда, Дім?
— Правда. Але, може, ще хтось цікавиться цим? Мене, зокрема, запитують, яке моє військове звання і скільки мені платять за те, що я брешу західній аудиторії…
В залі стало гамірно; Годфрі досадливо сказав:
— Дім, ці запитання написав іноземець. Ніхто із справжніх острів’ян не дозволить собі такої безтактовності. Ми не любимо вашого ладу, але ми прийшли сюди поговорити про культурні програми в Росії, і ми це робимо…
— Безперечно… І будемо робити. Але щоб не було недомовленого: моє військове звання — капітан другого рангу в запасі. Платять мені видавництва. Радянські й тутешні, західні. Судити про те, чи я брешу і наскільки кваліфікована моя брехня, — це вже справа читачів… Наш Пушкін сказав прекрасно: «Сказка ложь, да в ней намек! Добру-молодцу урок». Ну, а тепер серйозне запитання: «Чи було Відродження в російському живопису?»
Гадилін не витримав, вигукнув з місця:
— Досить пудрити мозок цим довірливим агнцям, Степанов! Розкажи краще про свою шпигунську місію!
Пат смикнула його за лікоть; Гадилін відмахнувся.
— Джентльмен, — голос Годфрі став холодним, — будь ласка, розмовляйте тією мовою, яку розуміє аудиторія, якщо ви не в змозі володіти пером і папером…
В залі засміялись.
Пат встала і вийшла.
Гадилін розгублено сміявся разом з усіма.
— Містер Годфрі, — долинув старечий голос із темряви, з верхніх рядів, — мене звуть доктор Грешев. Я росіянин за походженням, підданий її величності королеви, я вмію користуватися пером і папером, але мені хотілося б внести ясність у те, що відбувається, і я бажав би зробити це в усній формі — лише для того, щоб повернути нашу цікаву розмову до її одвічного смислу.
— Це дуже цікава людина, — шепнув Степанов Годфрі, — нехай скаже.
— Анархія губить шоу, Дім.
— Або робить його справжнім. Нехай.
— Ви вийдете на сцену, містер Грешев? — спитав Годфрі.
— На це треба багато часу, бо мені дев’яносто три роки. Якщо дозволите, я все скажу з місця. Леді й джентльмени, я займаюся російською історією, вона дивовижна й зовсім невідома на Заході, тому й багато помилок припускають тутешні політики… Так от, позавчора, напередодні торгів в «Сотбі», де пустили з молотка російські картини й листи, до мене прийшов містер Вакс, він же Фол, — з розвідки якогось страхового концерну Сполучених Штатів… Його цікавила доля творів російського мистецтва, що опинилися на Заході, і — не менше того — активність містера Степанова, а також його друга князя Ростопчина… Під час війни я працював у міністерстві закордонних справ її величності, тому можу небезпідставно сказати, що розвідка марно нічим не цікавиться… Я відчуваю запах комбінації в усьому тому, що тут відбувалося… От і все, що я хотів прокоментувати.
У залі зчинився гамір.
… Савватєєв підвівся зі свого місця й пішов до того крісла, де сидів Гадилін; Распопов обернувся, спитав по-російськи:
— Ти куди?
Гадилін, почувши російську мову, злякано схопився з місця й вискочив із залу; Степанов тільки зараз впізнав його; бідолашний Толя, який же гіркий хліб еміграції, а в нас колись був перший хлопець на селі, салон дома тримав, збирав нас на вогник, вів бесіди, сам не пив, шанувався, дуже уважно слухав, «боржомчиком» удовольнявся, голубчик…
— Я все-таки закінчу про наше Відродження, — посміхнувся Степанов, обернувшись до Годфрі. — Це буде складна розмова, бо я вважаю російським Відродженням іконопис рубльовської школи. Не знаю, чи говорить щось це ім’я аудиторії…
Ростопчин важко підвівся зі свого крісла, обличчя стало зовсім блідим, і сказав:
— На жаль, ні.
Годфрі підняв руку.
— Леді й джентльмени… Я не хотів говорити про сюрприз, який приготовлено для вас… Дозвольте представити вам князя Ростопчина з Цюріха…
Ростопчин обернувся до залу.
— Вчора під час розпродажу картин великих художників батьківщини моє російське серце розривалося від болю і гніву. Я вірю в бога, і він поміг — незважаючи на те, що мені дуже хотіли перешкодити, — повернути Батьківщині картину великого Врубеля. Будь ласка, — він обернувся до дівчат, — вона дуже легенька, підніміть її на сцену… На жаль, я не можу не погодитися зі словами містера Грешева: за всім тим, що відбувалося й відбувається, я бачу возню… І кажу я це, — він вимучено всміхнувся Степанову, — як капітан першого рангу запасу. Тільки звання мені присвоєно не в Москві, а в Парижі на початку сорок п’ятого де Голлем…
15
Через півгодини Софі-Клер — як тільки Фол подзвонив її адвокату Едмонду і повідомив, який подарунок зробив князь Росії — набрала номер телефону сина.
— Маленький, будь ласка, візьми ручку й запиши текст… Ти повинен зараз же відправити телеграму Едмонду… І, будь ласка, пиши без помилок, тут важливе кожне слово: «Як мені стало відомо, психічний стан мого батька князя Ростопчина вступив у критичну фазу. Якщо раніше він посилав у Росію якісь картини й книжки на суми, що не перевищували десяти тисяч доларів на рік, то тепер, піддавшись гіпнотичному впливу нечесних людей, батько ставить себе й мене на грань фінансового краху, вкладаючи всі наші гроші в сумнівні твори мистецтва, які нібито належать Росії. Усе це більше схоже на маніакальну маячню, ніж на філантропію». Записав? Далі: «Керуючись щирими синівськими почуттями, розуміючи, що батько може розоритися, якщо він і надалі буде так безглуздо розтринькувати гроші, усвідомлюючи, що в його похилому віці можливі будь-які відхилення від психічної норми, прошу розглянути мою позовну заяву, пов’язану з актом встановлення над ним опіки». Коли почнеться процес, я перекажу тобі гроші для польоту сюди, в Європу. Завтра всі його рахунки буде заарештовано, хлопчику. Не хвилюйся, твоє діло владнає Едмонд. Текст телеграми про твою претензію на замок батька в Цюріху я продиктую завтра… Чому ти мовчиш?
