Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
– Ні, прошу вас… – пролунав скрик.
Потім іще один – жіночий. І звук хльосткого ляпаса.
Марійка здригнулася від несподіванки і знову припала вухом до щілини.
– Як ви посміли?! – в голосі дами захлюпала істерика. – Коли ви написали це?! Що за безумна ідея? Де ви її взяли?!
– Я сам не знаю, – глухо сказав він.
– Звідки? Звідки? – остаточно впала в істеричний стан дама. – Я наказую вам негайно знищити цю гидоту! Якщо ви лишень наважитеся показати це… Ах!
Марійка почула сум’ятливий стук її каблучків, що кинулися до дверей. Його «Пробачте, Еміліє, благаю, Еміліє Львівно, я сам не знаю, що роблю. Я зараз мов у лихоманці!», метушню в коридорі та звук дверей, що зачинялися.
Вона почала поквапно знову перевдягатися, заінтригована останнім, незрозумілим і дивним пасажем і, якимось дивом застебнувши гачки на шовковій спині, делікатно висунулася в майстерню.
Художник стояв біля мольберта, з різкою, гарячковою ненавистю завішуючи картину знайомою їй тканиною з масними слідами від олійної фарби.
– Пробачте, – подала голос Марійка.
Він стрімко обернувся й поглянув на неї так, немовби чекав побачити в кутку самого чорта!
– О, це ви, – мовив він із непевним полегшенням. І нараз знову скривився, мов від зубного болю, і приречено подивився на неї. – Сеансу не буде! Я більше не потребую послуг натурниці. Але я заплачу, як обіцяв. Ви ж прийшли, згаяли час. Прошу вас, Надіє Володимирівно, нікому не розповідати про цю сцену. Особливо Володимиру Федоровичу.
Але невідомому їй Володимиру самозвана Надія Володимирівна нічого говорити й не збиралась. І, спостерігаючи, як нервова рука Врубеля механічно повзає по кишенях у пошуках грошей, мовчки дивилася на брудну ганчірку, що прикривала інтригуюче полотно, марно намагаючись знайти пристойний привід її зірвати.
Приводу не було, хоч застрелься.
Художник уже простягав їй зім’яту купюру, вслід за якою автоматично наставало її видворення з години, «яку їй належало знати». Хоча найголовніше з належного, напевно, досі залишалося прихованим од неї під грубою й засмальцьованою ганчіркою.
– Мені не потрібні ці гроші, – блякло сказала Марійка, щоб затягнути час. – Можна мені подивитися? – кивнула вона в бік мольберта.
– Навіщо вам це? – знервовано спитав художник.
– Просто цікаво, чому так злякалася Ем… Ця дама! – вчасно знайшла лазівку Марійка. – Там, напевно, щось жахливо страшне! – спробувала пояснити вона свій порив звичайною простонародною цікавістю.
– Це пусте… Вам нема чого! – різко сказав Михайло Олександрович і поспішно поклав руку на стіл, притиснувши пальцями перевернутий знімок, який лежав там.
Марійка втупилась у його коричневий виворіт, із медалями та гербами «WLADIMIR WYSOCKI, KIEW» із хрещатицького фотоательє тезки великого барда, з київським корінням. І раптом їй стало жаль Олександровича – такого беззахисного перед нею. Про таємницю, яку він так полохливо намагався зберегти, вона могла дізнатися, вийшовши з його квартири і пройшовши всього один квартал, де за рогом, на Великій Житомирській, розташувалася київська Бібліотека мистецтв.
«До речі, гарна ідея, – зауважила вона мимохідь. – Досить подивитися на цю Емілію – «не Катю» і зрозуміти, яке відношення має вона до Каті й Катя до неї».
– Будьте люб’язні, – Врубель нелюб’язно вказав їй на двері.
Марійка підібралася. Залишалися тільки два шляхи – йти геть. Або улюбленим способом Дарини – просто напролом!
– Даремно ви відмовляєте мені, – мовила повагом вона, насупившись. – Ви ж не хочете, щоб я розповіла все…
Марійка зам’ялася, роздумуючи, кого назвати: конкретного Прахова чи абстрактного Володимира Федоровича?
Але художник вирішив це питання за неї.
– Києвицькому! – зробився він зелений обличчям. – О Господи, я пропав! Чого ви хочете? Грошей? У мене зараз є! Я віддам вам усе, – сполохався Врубель. – Усе, що завгодно, тільки…
– Я лиш попросила вас показати мені картину. І все! – присоромлено пояснила Марійка.
Їй знову стало його жаль – так жаль, що вона мимохіть закусила губу: «Бідолашний, бідолашний!» Він зацьковано і нерозуміюче поглянув на неї і в якомусь затупленому відчаї зірвав завісу з полотна, і тут же з’ясувалося, що шантаж був не вартий свічок – навіть із мистецтвознавчої точки зору. Бо з полотна на неї поглянуло грубе, написане однією сірою олійною фарбою, відразливе, з великим ротом і товстоносе обличчя, у якому без зусиль вгадувався образ знаменитого врубелівського «Демона», який іще не оформився, був невмілий, але вже народжений із пітьми.
Але те, що першого, знищеного згодом, «Демона» Врубель написав тут, у Києві, Марійка знала й без того.
– Схожий, – приголомшено сказала вона.
– Схожий?! – припадочно затрясся художник. – Хіба такий уже схожий? О-о! Ні!
– Про що ви?
Марійка хотіла сказати лише, що він цілком схожий на того, що висів у Третьяковці, – в синіх штанях, із м’ясистим носом, смаглявим і гранітним ротом та сльозою на щоці. Тільки цей був злий і гострий, із чорними, як вовчі ягоди, очима без дна…
Але Михайлів крик несподівано оголив інше приховане почуття: цей перший «Демон» справді був схожий на когось зі знайомих, недавніх, можливо, навіть близьких.
Вона спохмурніла, намагаючись згадати. Але він заторсав її.
– Поясніть негайно! Хто ви така? Чому запитуєте все це? Вас прислав Києвицький? Чого він домагається? Навіщо мучить мене? – застогнав Врубель. – Між нами з Емілією нічого не було. Ніколи. Ви самі чули. З нашої розмови цілкомз розуміло…
Його лихоманило від страху, чоло стало страдницьким і вологим. Художник пустив очі під лоба, з силою смикнув комір оксамитового камзола і, часто, переривчасто дихаючи, почав бездумно розстібати сорочку. І Марійка побачила, що його білясті груди покреслені свідомими й довгими, глибокими ножовими порізами.
– Михайле Олександровичу! – застогнала бідолашна шантажистка йому в тон. – Я без лихого наміру! Я не знаю ніякого Києвицького! Мене прислав Володимир Федорович. Я хотіла сказати, що він схожий… Він схожий на «Демона» Лермонтова! – знайшлася вона, та відразу зрозуміла, що знахідка ця була не з кращих.
– Як ви зрозуміли, що це Демон? – одержимо прошепотів Врубель, здається, переляканий іще дужче.
Марійка стиснула губи, намагаючись зрозуміти, що вона може і чи може взагалі відповісти на це запитання. І не придумала нічого.
– Я читала нещодавно поему пана Лермонтова. І мені здалося… Пробачте! Просто цікаво було дізнатися, чого так злякалася ця пані, – повторила вона, виправдовуючись. – Я піду, мабуть. І не турбуйтеся, Христа ради, я нікому нічого не скажу! – утішливо додала вона, розуміючи, що через її немічну погрозу він, можливо, мучитиметься ще багато місяців і днів, боячись, що поставив під загрозу честь заміжньої жінки. – Я це так сказала, від образи… Не гнівайтеся на мене.
– Так ви… Ви не знайомі з Києвицьким? – повернувся до тями він.
Марійка заперечно захитала головою й позадкувала до дверей – у своє ХХI століття, навіщось накидаючи на волосся шаль із нитяних мережив, абсолютно непотрібну за межами XIX.
– Стривайте, – зупинив він її. – Благаю, Надіє Володимирівно! Я хочу зрозуміти! Ви своєрідна людина. На секунду мені привиділося, що саме у вас мій порятунок. Я так виразно, так чітко це усвідомив.. І ось зараз ви знову так дивно на мене подивилися, саме тим самим поглядом, ніби ви знаєте про мене все і співчуваєте моїм мукам, яких я і сам іще, можливо, не знаю. Такий погляд і мав бути у Спасительки.
Чи давно ви овдовіли? – запитав він із несподівано пекучим інтересом.
– Давно, – невизначено махнула вона рукою, винувато опускаючи «той самий погляд» у підлогу. – Мені пора додому. Пробачте.
– А хто ваші батьки? Де ви живете? – Марійка відчула, що він заганяє її в кут.
– Я сирота. З міщан. Але я порядна жінка! – випалила вона разом усі відомі їй штампи.
– Даремно ви відмовилися від грошей, – потеплів він.
– Я не можу прийняти плату, не зароблену чесною працею, – з пафосом згадала Марійка штамп № 4.
