Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич (читать книги полностью .txt) 📗
Na to twarz jego posiekana drgawkami, wzburzona wibracja warczenia calkuje sie, wygladza i z glebi wynurza sie oblicze niemal zupelnie ludzkie. Podchodze bez obawy i odczepiam sprzaczke na jego karku. Idziemy teraz obok siebie. Introligator jest w porzadnym czarnym ubraniu, ale bosy. Probuje nawiazac z nim rozmowe, ale z jego ust wychodzi tylko niezrozumialy belkot. Tylko w oczach, w tych czarnych wymownych oczach czytam dziki entuzjazm przywiazania, sympatii, ktory mnie zdejmuje groza. Chwilami potyka sie o kamien, o grude ziemi i wtedy wskutek wstrzasniecia twarz jego natychmiast lamie sie, rozpada, przerazenie wynurza sie do polowy, gotowe do skoku, a tuz za nim wscieklosc, czekajaca tylko na moment, azeby znow zmienic te twarz w klebowisko syczacych zmij. Przywoluje go wtedy do porzadku szorstkim kolezenskim upomnieniem. Klepie go nawet po plecach. I czasami probuje sie na jego twarzy uformowac zdziwiony, podejrzliwy, nie dowierzajacy sobie usmiech. Ach! jak mi ciazy ta straszna przyjazn. Jak mnie przeraza ta niesamowita sympatia. Jak pozbyc sie tego czlowieka kroczacego obok mnie i uwislego okiem, cala zarliwoscia swej psiej duszy na mojej twarzy. Nie wolno mi jednak zdradzac mego zniecierpliwienia. Wyciagam portfel i mowie rzeczowym tonem: — Potrzeba wam pewnie pieniedzy, moge wam z przyjemnoscia pozyczyc — ale na ten widok twarz jego nabiera tak strasznej dzikosci, ze chowam czym predzej pugilares. I jeszcze czas dlugi nie moze sie uspokoic i opanowac rysow, ktore wciaz wykrzywia konwulsja wycia. Nie, tego dluzej nie zniose. Wszystko raczej niz to. Sprawy juz i tak powiklaly sie, splataly beznadziejnie. Nad miastem widze lune pozaru. Ojciec gdzies w ogniu rewolucji w plonacym sklepie, Doktor Gotard nieosiagalny i w dodatku niepojete pojawienie sie matki incognito, w jakiejs tajemnej misji! Sa to ogniwa jakiejs wielkiej niezrozumialej intrygi zaciskajacej sie dookola mej osoby. Uciekac, uciekac stad. Gdziekolwiek. Zrzucic z siebie te okropna przyjazn, tego cuchnacego psem introligatora, ktory mnie nie spuszcza z oka. Stoimy przed brama Sanatorium. — Prosze pana do mego pokoju — mowie z uprzejmym gestem. Cywilizowane ruchy fascynuja go, usypiaja jego dzikosc. Puszczam go przed soba do pokoju. Sadzam go na krzesle.
— Pojde do restauracji przyniesc koniaku — mowie.
Na to zrywa sie z przerazeniem, chcac mi towarzyszyc. Uspokajam jego poploch z lagodna stanowczoscia.
— Pan bedzie siedzial, pan bedzie czekal spokojnie — mowie don glebokim, wibrujacym glosem, na ktorego dnie brzmi ukrywany strach. Siada z niepewnym usmiechem.
Wychodze i ide powoli korytarzem, potem schodami na dol, korytarzem do wyjscia, przekraczam brame, przemierzam podworze, zatrzaskuje za soba zelazna furtke i teraz zaczynam biec bez tchu, z bijacym sercem, z walacymi skroniami ciemna aleja wiodaca do dworca kolejowego.
W glowie pietrza mi sie obrazy, jeden straszliwszy od drugiego. Niecierpliwosc potwora, jego przerazenie, rozpacz, gdy pozna, ze jest oszukany. Powrot furii, recydywa wscieklosci wybuchajaca z niepohamowana sila. Powrot mego ojca do Sanatorium, jego nic nie przeczuwajace pukanie do drzwi i niespodziane twarza w twarz ze straszliwa bestia.
Szczescie, ze ojciec juz w gruncie rzeczy nie zyje, ze go to wlasciwie nie dosiega — mysle z ulga i widze juz przed soba czarny ciag wagonow kolejowych stojacych u wyjazdu.
Siadam do jednego z nich i pociag jakby czekal na to, rusza z miejsca powoli, bez gwizdu.
W oknie jeszcze raz przesuwa sie i obraca powoli ta ogromna misa horyzontu, nalana ciemnymi szumiacymi lasami, wsrod ktorych bieleja mury Sanatorium. Zegnaj ojcze, zegnaj miasto, ktorego juz nie zobacze.
Od tego czasu jade, jade wciaz, zadomowilem sie niejako na kolei i toleruja mnie tam walesajacego sie z wagonu do wagonu. Ogromne, jak pokoje, wozy pelne sa smiecia i slomy, przeciagi przewiercaja je na wskros w szare bezbarwne dni.
Moje ubranie podarlo sie, postrzepilo. Podarowano mi znoszony mundur kolejarza. Twarz mam obwiazana brudna szmata wskutek spuchnietego policzka. Siedze w slomie i drzemie, a gdy jestem glodny, staje w korytarzu przed przedzialami drugiej klasy i spiewam. I wrzucaja mi drobne monety do mojej konduktorskiej czapki, do czarnej czapki kolejarza z oddartym daszkiem.
Санаторій Під Клепсидрою. Переклав Андрюс Вишняускас
Подорож тривала довго. Цією бічною, забутою гілкою, якою тільки раз на тиждень курсує потяг, їхало всього лиш кілька пасажирів. Я ніколи не бачив цих допотопних вагонів, давно знятих з інших ліній, просторих, як кімнати, темних і закамаристих. Їхні заламані під різними кутами коридори, їхні порожні, поплутані та холодні купе чаїли в собі якусь дивовижну, мало не відлякуючу, занедбаність. Я перебирався з вагона до вагона, шукаючи якого затишного кутка, але скрізь віяло, холодні протяги торували собі дорогу крізь ці надра, прошиваючи навиліт увесь потяг. Подекуди на підлозі сиділи люди з клунками, вони не насмілювалися займати порожніх, надміру високих лав. Зрештою, опуклі цератові сидіння були холодні, як крига, і липкі від старости. На порожніх зупинках не сів жоден пасажир. Без свисту, без пахкання потяг поволі й немов у задумі рушав далі.
Певний час моїм супутником був чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний, заглиблений у роздуми. Він притискав хустину до опухлого, зболеного обличчя. Пізніше і той десь зник, непомітно зійшов на якійсь із зупинок. По ньому зосталося місце, відтиснуте у соломі, якою була встелена підлога, та ще забута ним чорна понищена валізка.
Бредучи соломою та покидьками, я йшов непевним кроком з вагона у вагон. Відчинені настіж двері купе хиталися від протягів. Ніде жодного пасажира. Нарешті я зустрів кондуктора у чорному мундирі залізничника цієї лінії. Він огортав шию грубою хусткою, пакував свої манелі, ліхтар, посвідчення. — Під'їжджаємо, шановний, — сказав він, глянувши на мене вицвілими очима. Потяг поволі, без пахкання, без стуку спинявся, немовби з останнім подихом пари з нього помалу виходило життя. Зупинилися. Тиша й пустка, жодного тобі станційного будиночка. Висідаючи, кондуктор ще показав мені напрямок до Санаторію. З валізою в руці я попрямував білим вузьким гостинцем, який невдовзі сховався у темній гущавині парку. Я з деяким інтересом придивлявся до пейзажу. Дорога, якою я простував, спиналася вгору і виводила на гребінь пологого узгір'я, звідки відкривався широкий виднокіл. День був цілковито сірий, мерхлий, позбавлений акцентів. І, можливо під впливом цієї важкої й безбарвної аури, тьмяніла велетенська улоговина горизонту, в якій аранжувався розлогий, лісистий краєвид, укладений складчато з пасм і шарів заліснення, щоразу дальших і сіріших, опливаючих обабіч смугами та лагідними спадами. Здавалося, що увесь цей тьмавий, статечний краєвид ледь помітно плив сам у собі, сунучи повз себе, як захмарене і розбурхане, сповнене зачаєного руху небо. Плавні пасма та облямівки лісів немовби шуміли й росли від цього шуму, ніби приплив моря, яке неспостережно підбирається до суші. Посеред темної динаміки лісистого терену винесена біла дорога звивалася, немов мелодія, гребенем широких акордів, підперта натиском могутніх музичних мас, які її врешті поглинали. Я відчахнув з придорожнього дерева галузку. Зелень листя була цілком темна, мало не чорна. Ця чорнота була навдивовижу соковита, глибока й благочинна, як міцний та насичений сон. А усі відтінки сірости краєвиду були похідними цієї єдиної барви. Такого кольору краєвид іноді набуває в наших краях у хмарні літні сутінки, насичені тривалими дощами. Та ж глибока й спокійна байдужість, те ж рішуче й остаточне задубіння, яке уже не потребує втіхи барв.
У лісі було темно як поночі. Я йшов навпомацки сухою глицею. Коли дерева порідшали, у мене під ногами задудоніли балки мосту. На другому його кінці, поміж чорними деревами, бовваніли сірі багатовіконні стіни готелю, розрекламованого в якості Санаторію. Подвійні скляні двері при вході були відчинені. У них можна було увійти просто з містка, спорядженого обабіч хиткими балюстрадами з березових галузок. У коридорі панували напівморок й уроча тиша. Я почав навшпиньки пересуватися від дверей до дверей, читаючи у темряві вміщені над ними номери. На повороті я нарешті наштовхнувся на покоївку. Вона вибігла з кімнати, немов вирвалася з чиїхось докучливих рук, задихана й збуджена. Покоївка не тямила до ладу, що я їй говорив, отож довелося повторити, але вона й далі безпорадно метушилася.
