Янтарне скло - Пулман Филип (бесплатные полные книги .txt) 📗
Щойно вони трохи відійшли від кімнати голови Суду, галівесп'янин стрибнув уперед. Доктор Купер, котрий цієї миті спускався сходами, відчув пекучий біль у плечі та спробував схопитися за поруччя, але рука чомусь не послухалася його, а ноги підкосилися. Він покотився вниз та важко впав на сходову площадку, по його тілу прокотилися конвульсії.
Лорд Роук насилу вирвав конверт із долоні — той був для нього надто великим. Потім він, намагаючись триматися в-затінку, почав пробиратися до кімнати, у якій спала пані Кольтер.
Щілина під дверима виявилася для нього достатньо широкою. У кімнаті вже побував брат Луїс, але він не насмілився застебнути ланцюжок на шиї пані Кольтер: той лежав поруч із нею на подушці.
Аби розбудити жінку, лорд Роук натиснув їй на долоню. Вона була геть виснажена подіями попереднього дня, проте відразу сфокусувала погляд на галівесп'янині й сіла, протираючи очі.
Він розповів їй, що сталося, і віддав конверт.
— Мусите просто зараз знищити все волосся, — сказав лорд Роук, — адже той учений казав, що вистачить навіть однієї волосинки.
Жінка подивилася на русявий завиток і похитала головою.
— Надто пізно, — промовила вона, — це лише половина від того локона, котрий я відрізала. Мабуть, Макфейл поділив його навпіл і залишив собі другу частину.
Лорд Роук досадливо крекнув.
— Либонь, це сталося, коли він озирнувся! — промовив Він. — Я змушений був відступити в тінь, і тоді…
— І ми ніяк не зможемо дізнатися, куди він поклав волосся, — зауважила пані Кольтер. — Утім, якщо ми відшукаємо бомбу…
— Тсс! — пролунало від дверей кімнати.
Це подала сигнал тривоги золотава мавпа, яка припала до підлоги та слухала, що відбувається зовні. За мить лорд Роук і жінка також почули квапливі важкі кроки, що наближалися до дверей.
Пані Кольтер поквапливо передала конверт і волосся З медальйона галівесп'янину, котрий відразу заліз на шафу. Золотава мавпа ледь встигла стрибнути на ліжко та лягти поруч із жінкою, як у дверях шумно повернувся ключ.
— Де волосся? Що ви з ним зробили? Як ви спромоглися напасти на доктора Купера? — пролунав у кімнаті різкий голос голови Суду.
Пані Кольтер підвела руку, щоб прикрити очі від світла з коридору, та з демонстративно сонним виглядом сіла на ліжку.
— Бачу, вам дуже подобається всю ніч розважати своїх гостей, — в'ялим голосом промовила вона. — Це якась нова гра? Що я маю робити? І хто такий доктор Купер?
Разом із отцем Макфелом до кімнати зайшов охоронець зі сторожки, й тепер він водив ліхтарем під ліжком і в кутах кімнати. Голов відчув розчарування: очі пані Кольтер були пухкими від сну, й було очевидно, що вона не підводилася з постелі.
— У вас є спільник, — сказав він. — Хтось напав на відвідувача коледжу. Хто це був? Хто прийшов сюди разом із вами й де він зараз?
— Я зовсім не розумію, про що ви. І що це за…
Жінка намацала медальйон, що лежав на подушці, взяла його, подивилася на голову Суду широко розплющеними сонними очима, і тоді лорд Роук став свідком чудової акторської гри — пані Кольтер спантеличено промовила:
— Але ж це мій… що він тут робить? Отче Макфейл, хто заходив сюди? Хтось зняв медальйон із моєї шиї. І де Лірине волосся? Тут був локон волосся моєї дочки! Хто його взяв і навіщо? Що тут відбувається?
Вона скочила на ноги та стояла в ореолі сплутаного волосся, всім своїм виглядом і голосом демонструючи обурення.
Отець Макфейл відступив на крок і почухав потилицю.
— Із вами хтось прийшов! — скреготливим голосом вимовив він. — Я впевнений, у вас є спільник. Де він ховається?
— У мене немає ніякого спільника! — розлючено вигукнула жінка. — Якщо тут десь вештається невидимий убивця, то це, мабуть, сам диявол. Я б сказала, що він повинен почуватися тут як удома.
Отець Макфейл наказав охоронцеві:
— Відведіть її в підвал та надіньте на неї кайдани. Я знаю, що ми можемо зробити з цією жінкою — слід було подумати про це відразу після її появи.
Пані Кольтер розгублено озирнулася й на коротку мить зустрілася очима з лордом Роуком, котрий причаївся на шафі, в темному куті під стелею. І галівесп'янин умить збагнув, що йому слід зробити.
25
Сен-Жан-Лес-Ов
Ревуча вода водоспаду Сен-Жан-Лес-Ов прямовисно падала вниз із кам'яного порога, розташованого на східному кінці Відрога Альп, а до схилу сусідньої гори приліпилася гідроантарична станція. Місцевість ця була дикою та пустельною, людина нізащо б не побудувала тут нічого, якби не перспектива використовувати енергію тисяч тонн падаючої води для того, щоб крутити величезні антаричні генератори.
Стояла ніч того дня, коли було заарештовано пані Кольтер. Погода провіщала бурю. Над крихітним майданчиком біля суцільного кам'яного фасаду антаростанції зупинився Цепелін, його двигуни ревіли, долаючи рвучкий вітер. Прожектори цепеліна, що світили на землю, робили його схожим на істоту, яка стоїть на декількох ногах зі світла та поступово присідає, щоб лягти.
Але пілотові дуже не подобалося те, що у цій гірській Місцевості вітер постійно створював вихори та змінював напрямок. Поруч пролягала лінія антаропередач, височіли опори та трансформатори, і якби вітер кинув на них дирижабль, із корпусом, наповненим горючим газом, це означало б катастрофу. Крижаний дощ погіршував видимість і барабанив по оболонці літального апарата, і цей шум майже заглушував Торохтіння й ревіння двигунів.
— Неможливо, — промовив пілот. — Доведеться облетіти гору.
Отець Макфейл роздратовано спостерігав, як льотчик додав важіль керування уперед і відрегулював міцність моторів. Нахилившись, цепелін піднявся вгору та полетів довкола гори. Його ноги зі світла раптом виросли і тепер, здавалося, прощупували землю внизу та попереду, їхні нижні кінці губилися у вирі дощу і крижаної крупи.
— Ви не можете сісти ближче від станції? — прокричав голова Суду, нахилившись до пілота.
— Підлетіти можу, сісти — ні, — була відповідь.
— Що ж, вивантажте нас коло підніжжя гори.
Пілот віддав екіпажу команду готуватися до приземлення. Позаяк обладнання, що його треба було вивантажити, було важким і до того ж тендітним, було дуже важливо забезпечити відносну нерухомість цепеліна. Голова Суду відкинувся на спинку крісла, прикусив губу та забарабанив пальцями по його підлокітниках, але, щоб не заважати пілотові, нічого не сказав.
Зі свого укриття в поперечних перегородках біля задньої частини кабіни за ними спостерігав лорд Роук. Упродовж польоту він декілька разів підлазив по металевому павутинню ближче до голови, і якби хтось у кабіні повернув голову, то цілком міг би помітити його невисокий силует, однак йому доводилося йти на ризик, аби почути, про що йде мова.
Він прислухався, але почув лише ревіння двигунів, стукіт граду та крижаного дощу по корпусу, спів вітру в дротах та удари ніг у чоботах об підлогу кабіни. Бортінженер підкликав кількох людей, і лорд Роук знову відступив у затінок, міцно тримаючись за балки й поперечини, щоб ненароком не зірватися.
Нарешті, відчувши за рухом цепеліна, що той майже зупинився, галівесп'янин перебрався по перегородках у задню частину салону.
Там метушилися люди: члени екіпажу, техперсонал, священики… Більшість їхніх деймонів були собаками, і було видно, що їх переповнює цікавість. З іншого боку, праворуч від проходу, мовчки сиділа пані Кольтер, її золотавий деймон злими очима спостерігав за метушнею.
Лорд Роук дочекався слушної нагоди, кинувся під сидіння пані Кольтер та став за його ніжкою.
— Що вони роблять? — прошепотіла жінка.
— Приземлюються. Ми поруч із антаричною станцією.
— Ви залишитеся поруч зі мною чи діятимете один?
— Залишуся поруч із вами. Мені доведеться сховатися у вас під кожухом.
На пані Кольтер був важкий кожух, надто теплий для цієї Кабіни, але її руки були скуті, і вона не могла зняти його.
