Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
— Кирилл, родной, что, что, что? — у неї починалася істерика, і руки тремтіли так, що вона не могла розстебнути йому сорочку. — Врача, врача скорее! Ну чего вы стоите все? — вона підвела голову і побачила, що ніхто нікуди не біжить, люди з цікавістю розглядали Кіріла, сперечалися, чи вмре він одразу, чи житиме, хтось бовкнув щось про бандитизм і про те, що так їм і треба, і що колись-таки вони один одного переріжуть. І потім усе для неї змовкло: вона почула його голос, такий самий, трохи хрипкуватий, глибокий і добрий:
— Не дури, девка, лети! Вернешься — убьют. У тебя сын, понимаешь? Сына расти. И не здесь расти, не в этой дурной стране, а там, куда я так и не доехал, — засміявся, і вона помітила, як кров витекла йому на підборіддя.
— Ты знал, ты знал, что они догонят, они следили за нами, и ты все об этом знал! — вона кричала й заливала йому очі своїми солоними теплими слізьми. — Ну почему ты не полетел с нами?
— Ну не надо, милая. Кто-то должен был остаться. За все надо платить, Люда, за все и всегда. — Вона впала йому на груди й голосно ридала, вона вже не чекала лікарів: ніж пройшов йому крізь печінку, і лікарі тепер могли хіба безпомилково визначити причину смерті. — Иди, иди давай, — легенько відштовхнув її від себе й заплющив очі. — Зато, мне кажется, я прожил не зря. Да? Скажи, не зря? — Вона вперше побачила, як він плаче.
— Нет, нет, конечно же, не зря! Что ты? — вона відчула, коли він помер. Ні, не те, щоб там серце зупинилося чи просто він голосно видихнув і все — ні, вона відчула, що його вже немає. От і все.
Люда підвелася. Його тіло, красиве, закривавлене, лежало на підлозі, і лікарі, які врешті прийшли, клали його на ноші. Люда більше не дивилася йому в очі, вона хотіла запам'ятати їх живими. Тому просто розвернулася і пішла. Давид уже чекав. Він віддав їй мобільний і мовчки втер сльози. За кілька хвилин їх запросять в автобус. А до того часу вони стоятимуть, міцно взявшись за руки, і думатимуть про минуле, у яке вони ніколи більше не повернуться.
Розділ 58 (Chapter 58)
Даша лежала напівоголена на дивані й дивилася в стелю. На білій стелі сиділо щось із двадцять комарів і сірим силуетом вимальовувался тінь від великої дубової шафи. Сьома вечора. Марк уже другу годину сидів на кухні і не казав нічого. Втім, Даша й не хотіла, аби він щось їй сказав. Марк забрав із собою телефон і пообіцяв заплатити за розмови. Даша на те нічого не сказала.
— Ну что, поговорил? — вона не відвела погляду від стелі, тільки кілька разів кліпнула очима й поправила нігтем вії. — Слиплись, наверное.
— Так, спасибі, Дашо. Мені треба йти. І ти знаєш, — поклав телефон на столик, — я б не пішов. Але я не маю вибору. Я маю йти.
— Да, я знаю, — позіхнула, — тебе всегда надо. Каждый раз, когда оставляешь меня одну, ты убеждаешь, что это жизненно необходимо и ты не можешь остаться. И я вот себе о чем подумала: какой ты офигенно важный человек, если без тебя ничего не может решиться, — підвелася і сперлася на лікті.
— Дашо, послухай… — сховав руки до кишень.
— Нет, — знайшла під подушкою майку, натягнула на тіло, — это ты меня послушай, супергерой. Ты ждешь от меня благодарности за то, что перебил тех уебков на даче? Так вот, я не скажу тебе «спасибо», потому что все это случилось именно из-за тебя! — вона почервоніла, і він зрозумів, що вона от-от зірветься на крик. — До того, как ты появился в моей жизни, у меня все было нормально, меня не насиловали отморозки, мне не приходилось шляться по СИЗО и прятаться по чужим квартирам. И знаешь что? Я теперь буду жить так, как раньше, до тебя. А ты проваливай. И, пожалуйста, — взула капці і стала поряд з ним, — забудь мой номер телефона и никогда больше не появляйся в моей жизни. Ты же любишь завалиться ночью с разбитой мордой или под утро, угрюмым, в жуткой депрессии и с маниакальной идеей спасения мира. Ты сидишь у меня на кухне, трындишь о всякой херне, потом мы с тобой трахаемся, и это продолжается годами и будет продолжаться еще много лет, пока я не скажу «хватит». Так вот, — узяла його за підборіддя, — я говорю тебе: хватит, я больше так не хочу! Понял? — пішла до ванної та зачинила двері.
Марк ще трохи постояв посеред кімнати, потім поглянув на годинник, перевірив, скільки в нього в гаманці грошей і, так і не дочекавшись, поки вона закінчить підмиватися, відчинив двері та пішов до ліфта.
— Двери закрывать надо, козел! — Даша змила з обличчя рештки косметики, і він помітив, що вона вже не така, як раніше: під очима темніли великі синці, вилиці стали ще більш окресленими, і побіля вуст прорізали неглибокі рівчачки — дві зморшки. Йому стало шкода залишати її саму, але він знав, що бути з нею вже неможливо.
— Бувай, Дашо, — увійшов до ліфта.
— Да пошел ты! — грюкнула дверима.
Марк спіймав таксі і, зійшовшись із водієм у ціні, сів на заднє сидіння. Авто рушило на вокзал. Міст метро в бік Набережно-Хрещатицької перетворився на суцільний затор. Марк дивився у вікно, перечитував старі смс, грав у свій улюблений телефонний футбол, спробував задрімати, але сон уперто не хотів брати його в свій полон. За сорок хвилин вони доїхали тільки до Гідропарку. Марк плюнув через вікно і вхопив водія за плече.
— Стань тут, — дістав п'ятірку, — на, це за чотириста метрів, які ми встигли проїхати, — відчинив дверцята.
— Мало даешь, парень, — невдоволено буркнув.
— Нормально, — пішов у бік метро.
Йому вдалося втиснутися тільки в третій потяг. Спереду на нього напирали великі груди пишної білявки, ззаду якийсь пенсіонер постійно крутив своїм дипломатом, праворуч двоє молодиків голосно реготали й відригували дешевим порошковим пивом. Білявка кілька разів перехопила його погляд і мило всміхнулася.
— Вам удобно? — видихнула повітря, і Маркові стало трохи вільніше.
— Так, усе гаразд.
— Майя, — її уста когось йому нагадували, але він ніяк не міг згадати, кого саме.
— Марк. До речі, я зараз виходжу.
— А я еду дальше, — знову глибоко вдихнула, і Марк відчув на собі всю пругкість і міць її бюсту. — Может, телефонами обменяемся? — він помітив у її очах таку неприховану хтивість, що йому заніміли пальці і пучки вкрилися потом.
— І ви завжди отак роздаєте номер свого мобільного в метро?
— Очень редко, — пустила очима бісиків і ще сильніше притиснулася до Марка.
— Ви знаєте, я б записав ваш номер, але навряд чи мені вдасться вам зателефонувати.
— Но все же, — Марк відчув, що її стегно вперлося йому в пах і ритмічно рухалося вгору й униз.
— Я виходжу.
Білявка невдоволено фиркнула й відступила.
Марк вискочив на перон і помчав до ескалатора. Сильне збудження, викликане дотиками білявки, ніяк не минало, і він навіть трохи пошкодував, що не записав її номер, але потім заспокоїв себе тим, що нічим більшим, ніж сексом на одну чи навіть кілька ночей, спільним відпочинком за його рахунок чи грандіозним шопінгом у жіночих магазинах це знайомство не закінчилось би, тому викинув її з голови і знову поглянув на годинник. Початок дев'ятої. Він прийшов до камери схову і, діставши з кишені папірець, набрав код. Дверцята відчинилися. На поличці лежав невеличкий кейс темної шкіри з кодовим замком. Марк узяв його, він виявися зовсім неважким. Завібрував мобільний.
— Алло, — виходячи на вулицю.
— Ты взял кейс? — голос був йому незнайомим.
— Так, я взяв.
— Ты знаешь, что домой тебе ехать нельзя?
— Ну, — спускався вниз до оптового ринку, виглядаючи вільну машину.
— Давай в отель «Днепр», там для тебя забронирован номер. Паспорт с тобой?
— Так, — підняв руку, білий «опель» різко загальмував.
— В кейсе — флешка и магнитофон. Завтра в два у тебя пресс-конференция в УНИАНе. После нее узнаешь, где получить деньги, и на этом наши с тобой отношения закончатся. Ты все понял, Марк?
