Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— На свято? — запитав таксист.
— Певною мірою, — відповіла Тойя.
«Свято для двох», — подумала вона. — Свято для Венери і... як там його? Ну, друге ім’я?.. Ну, гаразд, зате Венера — це вона. Вчора, коли вони відзначали прем’єру, він підійшов до неї, прошепотів на вушко, що він давно її таємний прихильник, і запросив до себе додому на сьогоднішній вечір. Він навіть не старався приховати свої наміри, і їй би слід було відмовити. Категорично і рішуче.
— Напевно, буде весело, — з відтінком заздрості мовив таксист.
Категорично відмовити. Вона досі пам’ятала запах сіна і силосу, бачила перед собою смужки світла на засипаній соломою підлозі комори та пряжку батьківського ременя, яким їй намагалися втовкмачити правила поведінки. Категорично відмовити. Вона не забула, як потім на кухні мати гладила її по голові й запитувала, чому Тойя не може бути, як Лісбет, — слухняною розумницею. Одного дня Тойя вирвалась і закричала, що вона така, яка є, і, напевно, набралася цього у батька, вона бачила, чим вони з Лісбет займаються в сараї, хіба мама цього не знала? Тойя побачила, як змінилося мамине обличчя: не тому, що мати повірила, а тому, що дочка тепер ні перед чим не зупиниться, щоб зробити їм боляче. Тоді Тойя завищала, що всіх їх ненавидить. Із кімнати з газетою в руці вийшов батько. По їх обличчях Тойя бачила: вони розуміють, що ось тепер вона не бреше.
Цікаво, а зараз, коли всі залишилися там, далеко, вона, як і раніше, їх ненавидить? Цього Тойя не знала. І їде вона туди зовсім не з ненависті до правильних батьків або сестри, ні, погодилася просто заради розваги. І ще тому, що відмовитися від такої пропозиції було просто неможливо.
Вона дала таксистові двісті крон і всміхнулася, відмовившись узяти здачу. Незважаючи на запах у машині. Тільки коли таксі поїхало, до неї дійшло, чому шофер так на неї дивився. Пахло не від нього, а від неї.
— Прокляття!
Вона чиркнула ковбойським чоботом по краю тротуару — там з’явилася коричнева смужка. Вона пошукала очима калюжу, але їх в Осло не було вже тижнів п’ять. Махнувши на все рукою, вона підійшла до дверей і подзвонила.
— Слухаю?
— Це Венера, — муркнула вона і подумки всміхнулася.
— А це Пігмаліон, — відповів голос.
Ось, точно!
Домофон на вхідних дверях забурчав. Тойя на секунду забарилась — остання можливість до відступу. Вона рішуче відкинула волосся назад і відчинила двері.
Він чекав її біля входу в квартиру з келихом у руці.
— Ти зробила, як я просив? Нікому не сказала, що їдеш сюди? — запитав він.
— Та ти що, з глузду з’їхав? — Вона закотила очі.
— Можливо. — Він розчинив двері. — Заходь, познайомишся з Галатеєю.
Вона розсміялася, хоч і не зрозуміла, про що він. Розсміялася, хоч і відчула, що ось-ось станеться щось жахливе.
Харрі припаркувався трохи нижче по Марквейєн, заглушив мотор і вийшов із машини. Прикурив сигарету і подивився навкруги. Людей на вулицях не було, здавалося, всі поховалися по будинках. Безневинні білосніжні хмаринки встигли перетворитися на хмари й укрити небо свинцево-синьою ковдрою.
Він пройшов повз стіни, прикрашені графіті, й зупинився біля вхідних дверей. Відкинув сигарету, від якої залишився тільки фільтр, і подзвонив. Від цієї жари у нього пітніли долоні. Чи від страху? Він подивився на годинник і відмітив час.
— Слухаю, — відповів знервований голос із домофона.
— Добрий вечір, це Харрі Холе.
Немає відповіді.
— З поліції, — додав він.
— Звичайно. Вибачте, не про те думки були. Заходьте.
Двері відчинились, і Харрі почав підніматися по довгих, нескінченних сходах.
Обидві хазяйки зустрічали його біля входу в квартиру.
— Бррр... — зіщулилася Рута. — Ось-ось почнеться.
Харрі зупинився перед ними на сходовій клітці.
— Дощ, — пояснила «Трондхеймський орел».
— Ах, так... — Харрі обтер долоні об брюки.
— Чим мож-п-могти, Холе?
— Допоможіть спіймати велокур’єра-маніяка, — сказав Харрі.
Тойя згорнулася в ліжку калачиком і дивилася на своє відображення в дзеркальних дверях, знятих із шафи і приставлених до стіни. Вона чула шум води в душі поверхом нижче. Він змивав її з себе. Тойя обернулася. Матрац м’яко обволікав тіло. Вона поглянула на фотографію: вони всміхалися в камеру. Це була якась поїздка, можливо, у Францію. Вона провела рукою по прохолодній ковдрі. Його тіло теж було холодним. Холодним, твердим і мускулистим, зовсім не старим. Особливо сідниці та стегна. Він сказав, що це тому, що колись танцював. Тренував м’язи протягом п’ятнадцяти років, і вони нікуди вже не подінуться.
Тойя подивилася на його брюки на підлозі, на чорний ремінь.
П’ятнадцять років. Нікуди вже не подінуться.
Вона перевернулася на спину, забралася на ліжку трохи вище, відчуваючи, як перекочується вода по внутрішній стороні гумового матраца. Тепер усе буде по-іншому. Тойя буде розумницею. Слухняною. Зовсім як хотіли татусь із матусею. Вона стала Лісбет.
Тойя притулилася головою до стіни, а тіло все глибше занурювалося в матрац. Ось щось ткнуло їй між лопаток. Їй здавалося, вона лежить у човні на річці... Звідки взялася ця думка?
Віллі запитував її, чи вміє вона поводитися з фалоімітатором. Вона знизала плечима. Слухняна. Він відкрив ящик з інструментами. Вона примружилась, але однаково бачила перед собою смужки світла на засипаній соломою підлозі комори. А коли відчула щось у роті, на смак воно виявилося, мов силос. Але вона нічого не сказала. Розумниця.
Такою ж розумницею вона була, коли Віллі навчав її говорити і співати, як сестра. Ходити й усміхатись, як вона. Він дав гримерові фотографію Лісбет і пояснив, що хоче, аби Тойя мала саме такий вигляд. Єдине, чого вона не навчилася робити, — так це сміятись, як Лісбет, і Віллі попросив її не сміятись. Іноді їй було не зовсім ясно, в чому справа: в ролі Елізи Дулітл чи у відчайдушній тузі Віллі по Лісбет. А зараз вона лежала тут. Можливо, тут справа теж була в Лісбет для нього і для неї? Як там говорив Віллі? Порок прагне досягти дна?
Щось знову ткнуло їй між лопаток, і Тойя незадоволено засовалася.
Сама вона, відверто признатися, не занадто сумувала за сестрою. Не те щоб вона була менше за інших приголомшена її зникненням, але воно відчиняло для неї нові двері. У неї взяли інтерв’ю, а групі «Спіннін Віл» запропонували непогані гроші за серію концертів у пам’ять Лісбет. І, звичайно, ця роль у мюзиклі, яка обернулася таким успіхом. Коли вони святкували прем’єру, Віллі сказав, що тепер їй треба тільки навчитися бути знаменитістю. Зіркою. Дівою. Вона засунула руку за спину. Що там заважає? Нічого не намацала. Через якийсь час знову немов хтось доторкнувся до неї. Треба з’ясувати.
— Віллі?
Вона хотіла було крикнути голосніше, щоб перекричати душ, але згадала суворий наказ Віллі не підвищувати голос. Сьогодні в неї вихідний, але всі інші дні тижня їй доведеться співати щовечора. Коли вона прийшла, він і зовсім попросив її мовчати, хоча до того збирався відрепетирувати з нею кілька сцен, які на прем’єрі вийшли гірші за інші, й навіть попросив нанести грим, аби для кращого ефекту бути схожою на Елізу.
Тойя стягнула простирадло, під ним нічого не виявилось, тільки синій напівпрозорий гумовий матрац. Що ж тоді випинало? Вона провела по матрацу рукою. Щось було під гумою, але їй нічого не було видно. Вона потягнулася до лампи на нічному столику, ввімкнула її й повернула у бік матраца. Нерівність зникла. Вона поклала долоню на те місце, де вона була, і почала чекати. Коли вона з’явилася знову, Тойя зрозуміла, що всередині матраца є якийсь предмет, який тоне, коли на нього натиснути, а потім знову спливає. Вона прибрала руку.
Спочатку вона побачила тільки контур, який проявився на гумі. Немов чийсь профіль. Ні, не немов! Це був чийсь профіль. Тойя лягла на живіт, затамувала подих. Тепер вона відчувала: там, у матраці, було тіло, яке виштовхувальна сила тягнула вгору, коли сила тяжіння тягнула її власне тіло вниз — немов дві людини намагалися стати однією. Можливо, так і вийшло б, оскільки Тойї здавалося, що вона дивиться в дзеркало.
