Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
їдуть швидко, однак жадають ще більшої швидкості. Тішаться, мов діти, коли вдається когось перегнати.
- Ану обженем оцю блоху!
- А цей сарай на колесах - чи довго він чадитиме перед нами?
- З дружньої держави, а так чадить, ха-ха-ха!
- Обганяй його, смолокура! - підбадьорює Тамара свого Дударевича. - Жени сміливіше, серденько!
- Жену, моє золотко. Не має собі рівних наш «мустанг»… Недаремно два роки ми збирали на нього сертифікати.
Незграбний дизель, стріляючи кіптявою, зостався позаду, обігнали й напхану пасажирами малолітражку з йалізами, прив'язаними зверху, розітнуте повітря, обтікаючи «мустанга,» пругко свистить за вітровим склом.
- Мчати отак з вітерцем, - каже, вільно відкинувшись на сидінні, Тамара, - це в природі сучасної людини. Мабуть, і в генах їй уже оселився дух динамізму, жадання швидкостей. Дорога наелектризовує, тут просто молодієш! Ви як гадаєте, Заболотний?
Та не встигає він відповісти, як гонитва їхня, сягнувши межі, кінчається - кінчається тим, чого, власне, й можна було чекати…
- В авіаторів це зветься вимушена посадка, - каже Заболотний, оглядаючи з Дударевичем спущене колесо. - Діставайте домкрат, товаришу аташе! Чи в багажнику у вас ніяких знарядь, крім ластів для підводного браконьєрства?
- Ми завбачливі, маємо й домкрат.
Доки приятелі пораються з колесом, Тамара, залишивши їх, блукає серед придорожніх шовковиць. Шовковиці натрусилось, нападало, ногою ніде ступити, і на дереві ножна гіллячка обліплена плодами. Білі й чорні, м'які, соковиті, вони самі просяться до губів, кинеш - тануть у роті. Ах, смакота!… Чиє воно? Кому належить?
Віддалік хтось сидить під лісосмугою. Якщо то сторож, то, певне, в нього треба дозволу питати? Така значуща композиція: сидить край шляху людина, а перед нею - хліба, хліба, хліба. Колись Тамара навчалась у художній студії, хотіла б вона зобразити це. Нічого більше: тільки людина притомлена в темному, й перед нею в сонячнім мерехтінні безмір хлібів. Хіба не могло б це бути символом самої планети? Хіба не в цьому її сила і сенс?
Той невідомий, прпсутулившись, сидить спиною до руху, до траси, зовсім не цікавлячись нею: задививсь кудись у поля, задумавсь чи просто куняє? Плечі й картуз незворушно темніють серед сивизни бур'янів. Тамара, наблизившись, запитала:
- Пробачте… Чиї це шовковиці?
Плечі ворухнулися, як зі сну, голова на міцних в'язах, в кашкеті з захисними комбайнерськими окулярами, що поблискують у незнайомця на лобі, повернулась невдово-лено в Тамарин бік:
- Що?
- Я дозволила собі посмакувати… А вони ж, ці шовковиці, мабуть, чиїсь?
Обличчя в комбайнера аж темно-сизе від пилюки й щетини. А серед цієї пилюки й щетини два клаптики чистої, ну просто небесної блакиті, в якій після промайнулого невдоволення з'являється щось доброзичливе.
- Всіхнє це добро: збирайте на здоров'я - шовковиця для того й родить… Наші не встигають за клопотами й збирати… Дітям, коли їх везуть автобусами до моря, отим в тут робота. Позаїдаються, не знають потім, як і відмитись.
Тамара уважно розглядала цю людину - людину, що від хлібів. Сила і змореність. Тиха, мужня статечність. Бруд поту на посрібленій скроні, сіра пилюка на сірих бровах, а під ними небесна блакить очей, щойно перед цим сторожких, а зараз чимось звеселених, - видно, його вже не дратує, як першої миті, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа із траси… Яку душу таїть у собі ця кострубата закіптюжена постать, що так природно вписалась в розлите світло степів, в цю прозорість повітря?
- Чого ви так дивитесь? - спитав незнайомець, відчувши на собі вивчальний Тамарин погляд. - Живого комбайнера не доводилось бачити? Так оце він перед вами, натуральний, як є. Напарник пішов у загінку, а я вирішив: дай трохи посиджу, дух переведу.
- Творець хліба… А я ваш спокій порушила… Пробачте.
- Нічого. Ми звичні. Оджнивуємось, тоді відіспимось, а зараз… Бачите, скільки ото білих паляниць розкидано по степу - треба ж встигнути позбирати їх вчасно…
Тамара кинула звеселілий погляд у простір, мовби й справді сподівалась там побачити оті його паляниці… Величезний лан, аж наче припалений, гущавінню чистої пшениці тиснеться до самої лісосмуги. Лита мідь колосків стоїть сухо, безшерхітно. Де-не-де в глибині лану пшеницю покрутило пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землі, як її там і взяти комбайном…
- Скажіть, вас нікуди звідси не тягне?
- А куди? За довгим карбованцем? Декому подобається бути літуном-перекотиполем - діло його. А котромусь більше до душі триматися кореня. І син мій такої ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищі льотчиків цивільної авіації, але й він збирається повернутись - підживлюватиме хліба. Звісно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це літо. У нас ще нічого, ото тільки подекуди покрутило в куделі пшеницю, наче відьми там танцювали, а на третій бригаді цілий лан «аврори» за ніч буря поклала… Отам з комбайнами намучимось… Буря з градом, та ще град нічний - ви чули коли-небудь про таке?
- А що - це рідкісне явище?
- Щоб град уночі? Та ніколи такого не бувало! Навіть старі люди не пригадують. Голова наш і в академію запит подав: звідки цей град уночі? Які причини? Невже що в космосі дірок наробили?
За безміром хлібів, за мерехтючим від сонця океаном повітря ледь помітно проступають з глибини обрію хмари, купчасті, сріблясто-перламутрові, до краю наповнені світлом.
- А там он знову хмари, - застережливо кивнула в той бік Тамара. Вона щойно їх помітила.
- То не страшні. Ті лиха не несуть. То добрі хмари… Отак стоять собі і стоять та тихо світяться до степу…
- Мов гірські вершини… Ваші степові Арарати…
- Ми їх у дитинстві називали «діди», - зненацька почувся голос Заболотного, що, продершись крізь лісосмугу, саме наближався до них.
Механізатор здивовано озирнувся на прибульця і чомусь навіть зрадів його репліці.
- А в нас їх і зараз називають «дідами», - приязно сказав до Заболотного. - Земних дідів мало тепер, на фронтах полягли, а там ще зостались, - кивнув він угору.
- Славні «діди», - не приховував захоплення Заболотний і, зупинившись поруч з Тамарою, задивився на ті біліючі за розливом хлібів хмари. Обличчя його буде зараз якесь просвітлене, наче й на нього падали сяйвини від тих далеких степових Араратів.
- «Діди» і «діди», - посміхнулась Тамара своїм співбесідникам. - От уже ви й знайшли спільну мову.
Якась пташина, сівши на вершку шовковиці, крикнула звідти неприємно, сердито.
- Чого ти нервуєшся? - обернулась до неї Тамара. - І як тебе звати? Чи не зозуля?
- Ракша, - пояснив Заболотний.
- Тепер і зозуль поменшало, - знов перевівши погляд у степ, мовив механізатор. - Торік одна поселилась у наших плавнях, так до неї з траси цілі екскурсії: скільки навіщує, скільки кому літ накує? Збирались навіть кемпінг біля тієї зозулі відкрити…
- І, звичайно ж, поряд з кемпінгом ресторан «Ку-ку!»? - додав Заболотний, і обидва вони засміялись.
Підійшов Дударевич, діловито доповів Тамарі, що «мустанга» її вже підковано, все о'кей, можна рушати далі. Однак вона ще пристояла, стежачи, як щось схоже на величезну цикаду, з'явившись з-під обрію, поволі, з віддаленим гуркотом рухається в цей бік… Комбайновий агрегат дедалі виростав, наближаючись, з сухим дзвоном ішов загінкою.
- Оце ж мій, - сказав до Тамари механізатор і, спустившись з горба, досить легко, як на свою огрядність, рушив агрегатові навстріч.
- Хай щастить, - побажала Тамара йому навздогін.
- І вам, - кинуто було у відповідь на ходу. Відчувалось, що вже увесь він зараз там, біля агрегату, а ці подорожні люди, хоч хто там вони е, від цієї миті одразу мовби перестали для нього існувати.
- Я на нього не справила враження, - сказала Тамара. - Або, точніше сказати, справила невигідне враження.
- Ви можете й помилятись, - заспокійливо мовив Заболотний. - А взагалі, хто ми йому?
Сіли в машину і тільки рушили, Заболотний - раптом до Дударевича:
