Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
Тиша.
Не було звуку розбитого скла — тільки луна від глухого удару стелажів об стіну, яка тепер витримувала всю їхню вагу. Він лежав на купі книжок із широко розкритими очима. Десь далеко щось скрипнуло. Ленґдон затамував би подих, щоб прислухатись, але вже не мав що тамувати.
Секунда. Друга…
Тоді, вже на межі притомності, Ленґдон почув удалині якийсь хрускіт… начебто по стінах пробігла якась вібрація. І раптом скло' вибухнуло. Стелаж, на якому розтягнувся Ленґдон, упав на підлогу.
Як благодатний дощ у пустелі, на Ленґдона посипалися з темряви уламки скла. До сховища з шипінням увірвалося повітря.
За тридцять секунд у Ватиканських гротах затріщала рація. Вітторія саме дивилась на труп понтифіка, коли тишу розірвав захеканий голос, що пролунав із динаміка.
— Це Роберт Ленґдон! Хтось мене чує?
Вітторія здригнулась. Роберт! їй раптом відчайдушно захотілося, щоб він опинився поруч.
Гвардійці здивовано переглянулися. Один зняв із пояса рацію.
— Містере Ленґдон? Це третій канал. Командир чекає від вас звістки на першому.
— Знаю, чорт забирай, що він на першому! Я не хочу говорити з ним. Я хочу говорити з камерарієм. Негайно! Знайдіть його якнайшвидше.
І Іенґдон стояв у таємних архівах Ватикану в суцільній темряві і віддихувався. На лівій долоні він відчував щось тепле і вогке і знав, що це кров. Камерарій відповів майже відразу, і Ленґдон дуже здивувався.
— Це камерарій Вентреска. У чому річ?
Ленґдон натиснув кнопку. Серце й досі калатало.
— Здається, хтось щойно намагався мене вбити!
На лінії запала тиша. Ленґдон спробував заспокоїтись.
— Крім того, я знаю, де заплановано наступне вбивство. Голос, що почувся у відповідь, належав не камерарію. Це був командир Оліветті.
— Містере Ленґдон, більше ані слова.
87
Коли Ленґдон біг через двір Бельведера до фонтана перед офісом швейцарської гвардії, його вимазаний кров’ю годинник показував 21:41. Кров зупинилась, але біль посилився. Біля входу його зустріли всі відразу — Оліветті, Рошер, камерарій, Вітторія і кілька гвардійців.
Вітторія поспішила йому назустріч.
— Роберте, у вас кров.
Не встиг Ленґдон відповісти, як до нього підступив Оліветті.
— Містере Ленґдон, я радий, що з вами все гаразд. Пробачте. за перехресні сигнали в архівах…
— Перехресні сигнали? — сердито перепитав Ленґдон. — Ви чудово знаєте, чорт забирай…
— Це я винний, — знічено сказав Рошер. — Я поняття не мав, що ви в архівах. Частина наших білих зон має спільну електромережу з цією будівлею. Ми розширили територію пошуків. Це я відімкнув електрику. Якби ж то я знав…
— Роберте, — сказала Вітторія, узявши його поранену долоню у свої й оглядаючи рану, — Папу отруїли. Ілюмінати його вбили.
Ленґдон чув, що вона говорить, але зміст її слів не доходили до його свідомості. Він був занадто виснажений і здатний у цю мить сприймати лише тепло її рук.
Камерарій витягнув з кишені шовкову хустинку і простягнув Ленґдонові, щоб той витер долоню. Він нічого не сказав. Здавалося, його зелені очі спалахнули новим вогнем.
— Роберте, ви сказали, що знаєте, де заплановано вбити наступного кардинала? — нагадала Вітторія.
Ленґдон захвилювався.
— Так, знаю. Це…
— Мовчіть! — перебив його Оліветті. —Містере Ленґдон, коли я попросив вас по рації не казати більше ані слова, на те була причина. — Він повернувся до гвардійців, що стояли Поруч. — Пробачте нас, панове.
Солдати зникли за дверима офісу. Жодної образи. Тільки дисципліна.
Оліветті знову повернувся до тих, що залишилися.
— Хоч як мені боляче це казати, але убивство Папи було можливе тільки з допомогою когось у цих стінах. А це означає, що ми нікому не можемо довіряти. У тому числі нашим гвардійцям. — Було видно, як болісно йому вимовляти ці слова.
— Зрада усередині означає… — стривожився Рошер.
— Саме так, — підтвердив Оліветті. — Результатам вашого пошуку більше не можна вірити. Однак тут ми нічого не вдіємо. Мусите шукати далі.
У Рошера був такий вигляд, наче він хотів щось сказати, але потім передумав. Він мовчки пішов.
Камерарій глибоко зітхнув. Досі він не вимовив ані слова, і Ленґдон відчув у ньому якусь нову упевненість, так ніби він уже все вирішив.
— Командире? — Тон камерарія був холодний. — Я збираюся перервати конклав.
— Не раджу вам цього робити. — Оліветті похмуро закопилив губи. — У нас залишилося ще дві години й двадцять хвилин.
— Це ніщо.
— То що ви хоче зробити? — вигукнув Оліветті з викликом. — (Іамотужки евакуювати кардиналів?
— Я хочу використати владу, яку дав мені Бог, щоб урятувати цю Церкву. Як я це робитиму — більше вас не стосується.
Оліветті гордовито випростався.
— Хоч би що ви збиралися зробити… — Він змовк. — Я не маю права вас стримувати. Особливо тепер, коли система безпеки, якою я керую, так серйозно скомпрометована. Єдине, про що я вас прошу, — це зачекати. Двадцять хвилин… До десятої. Якщо інформація містера Ленґдона відповідає дійсності, то в мене залишається шанс упіймати цього вбивцю. У нас іще є можливість урятувати обличчя.
— Врятувати обличчя? — Камерарій різко розсміявся. — Ми вже давно перетнули межі всякої пристойності, командире. Чи ви й досі не зрозуміли, що це — г- справжня війна?
У дверях офісу з’явився швейцарський гвардієць. Він гукнув, звертаючись до камерарія.
— Сеньйоре, мені щойно сказали, що вдалося затримати репортера Бі-бі-сі Ґюнтера Ґліка.
Камерарій кивнув.
— Приведіть його й жінку-оператора до входу в Сікстинську капелу. Я зустрінуся з ними там.
Оліветті здивовано витріщився.
— Що ви збираєтесь робити?
— Двадцять хвилин, командире. Це моє останнє слово. — Він пішов геть.
«Альфа-ромео» Оліветті вилетіла з воріт Ватикану, але цього разу за нею вже не було ескорту з інших автомобілів. На задньому сидінні Вітторія перев’язувала Ленґдонові долоню бинтом із аптечки, яку знайшла в бардачку.
Оліветті дивився просто вперед.
— Кажіть, містере Ленґдон, куди їхати.
88
Попри заглушливу сирену й поліцейську фару на даху, «альфа-ромео» промчала через міст у серце старого Рима, не привертаючи нічиєї уваги. Весь транспорт рухався в протилежному напрямку — до Ватикану, так начебто Святий престол раптом став найбільшою атракцією в Римі.
Ленґдон сидів на задньому сидінні, і в голові у нього одне за другим виникали запитання. Він думав про вбивцю. Чи. вдасться схопити його цього разу? Чи розповість він те, що їм потрібно знати? А може, вже запізно? Коли камерарій збирається оголосити людям, які зібралися на майдані Святого Петра, про небезпеку, що загрожує їм? Інцидент в архіві досі не давав спокою. Помилка.
За весь шлях Оліветті жодного разу не торкнувся гальм. Ленґдон знав, що за звичних обставин він би вже добряче перенервував. Тепер же він був наче під наркозом. Тільки пульсуючий біль у долоні нагадував, де він насправді перебуває.
Над головою пронизливо завивала сирена. І ми хочемо заскочити вбивцю зненацька, подумав Ленґдон. Зате їхали вони неймовірно швидко. Він вирішив, що ближче до церкви Санта-Марія делла Вітторія Оліветті вимкне сирену.
Тепер, коли нагодилась хвилька, щоб спокійно подумати, до свідомості Ленґдона нарешті повністю дійшла новина про вбивство Папи. У це важко було повірити, хоч насправді все виглядало дуже логічно. Проникнення до табору ворога завжди було козирною картою ілюмінатів — вони перерозподіляли владу зсередини. До того ж це був не перший випадок в історії, коли Папа вмирав від руки вбивці. Чуток про зраду ходило безліч, однак за відсутності розтину нічого не можна було довести. Донедавна. І Іе так давно науковці домоглися дозволу просвітити рентгеном гріб Папи Селестина V, який, за чутками, помер від руки свого нетерплячого наступника, Боніфація VIII. Дослідники сподівалися виявити на знімках якийсь натяк на злочин — приміром, шаману кістку. Неймовірно, але рентген засвідчив, що в голову І Іапі забили десятидюймовий цвях!
