Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
На вулиці тривав бій – Лукс ще тримався. Глибокий поріз над бровою кровоточив, звіруїн був дуже блідий, але не падав; Розвіяр був ладен заспівати від вдячності: Лукс вистояв! Лукс ще живий!
– До мене!
Озирнулись усі троє. Розвіяр напав на ватажка, але той виявився несподівано в’юнким і сильним бійцем. Смолоскипи кружляли, окреслюючи дуги, міняючи світло й темряву так, як це було вигідно суперникам. Обороняючись, Розвіяр повернувся обличчям до готелю й краєм ока побачив у вікні Яску.
– Ні! Стій!
Яска скинула руки. Нічого не відбулося. Розвіяр чув, як вона захрипіла з натуги, потім заплакала вголос, закричала: «Помріть! Падайте!» – але вороги стояли, наче нічого й не було, і Розвіяру з Луксом доводилося все важче. Вуличні бійці пройшли не один десяток подібних битв і вижили – вони билися й клинками, й смолоскипами. Лукс ледь ухилився від полум’я, яким йому тицьнули в обличчя; брови звіруїна згоріли, волосся тріщало, чужий клинок розітнув йому передпліччя…
– М-маєш!!!
Вузьку вулицю осяяв спалах. Ватажок нічних розбійників завмер, пропустив удар Розвіяра і почав падати, але не від рани. У лобі його диміла діра. Двоє інших осліпли, загаялись на яку хвильку. Лукс з останніх сил кинувся в бій і здолав другого, а Розвіяр повалив третього. За декілька хвилин усе було закінчено, тільки смолоскипи й трупи валялись на землі.
– Яско, – прошепотів Розвіяр.
У нього все крутилось перед очима. Любов, бійка, непоправна дурість Яски, яка себе видала… І тим урятувала, можливо, життя йому та Луксу.
Шуу знає, хто спостерігав за боєм із темряви, і тепер біг по вузьких вуличках, несучи приголомшливу новину нічному барону Новку. Чи Хапові. Чи обом. Яска – маг, а значить, смертельно небезпечна, а значить, життя її дешевшає з кожною миттю.
Він подолав паніку, як долають запаморочення. Що бачили хазяїн готелю та його дружина? Скільки ще пожильців можуть посвідчити проти Яски? Хто ще помітив цей проклятий спалах? Тікати зараз – даремно, міська брама замкнена, на вулицях панує нічний закон…
Аж ось один із простертих на бруківці поворухнувся й захарчав. Розвіяр схилився над ним:
– Хто вас прислав?
– Хап…
– Навіщо я йому потрібен?
– Він… не сказав.
– Чому ти служиш Хапові? – вирвалося в Розвіяра несподівано для нього самого. – Чому – не Новкові?
Поранений хрокнув – засміявся:
– Новко… останні деньки. Служи Хапові. Будеш довго жити.
– Довго, як ти, – сказав Розвіяр.
– Пощади мене, – сказав поранений. – Я допоможу тобі… Хап піднесе і тебе, і твоє дівча – мага… Ходитимете в золоті… Будете…
За мить він був уже мертвий. Розвіяр не збирався лишати свідків.
* * *
Новко з’явився особисто – за півгодини. Йому приніс новину шпигун, приставлений спостерігати за готелем, хлопчак років тринадцяти. Новко був стривожений і злий; трупи лежали рядком на вулиці. В одного, ватажка, було спотворене вогнем обличчя – випалене до невпізнання.
– Що це з ним?
– Упав на смолоскип, – байдужно сказав Розвіяр. Так байдужно, як міг; будь-який учений лікар, оглянувши цього мерця, зробив би висновок, що загинув він не від сталі, а від магічного втручання. Розвіяр сподівався тільки на те, що нічний барон не стане віддавати труп ворога ученому лікарю.
– Люди Хапа, – сказав Новко з огидою.
– Приходили по мене. Ще трішки – і дістали б.
Новко вилаявся.
– Вони знають, що я приніс тобі секрет, – сказав Розвіяр. – Хто хазяїн міста – ти чи Хап?
– Хап дістане своє, – похмуро пообіцяв Новко. – Але звідки він знав?
– Спитай у своїх людей, – значущо запропонував Розвіяр. – Кому служить Дол-Шерт – усе ще тобі?
– Заткни пельку!
З Новкових очей Розвіяр зрозумів, що зайшов занадто далеко. Нічний барон мовчки пройшов у будинок, піднявся по залитих кров’ю сходах, підібрав з підлоги крісло, усівся; мовчазний нагір, уже знайомий Розвіяру, запалив свічки.
– Твоє дівчисько… хто така?
– Моя дружина. – Розвіяр внутрішньо підібрався.
– Про неї розповідають дивні речі, – сказав Новко, не спускаючи очей з Розвіярового обличчя.
Той витримав погляд:
– Хто розповідає?
– Крутню! – покликав Новко.
Увійшов підліток, косоокий і веснянкуватий, зі шмарклями під носом і ножем при поясі. Закоханим поглядом витріщився на Новка.
– Що ти бачив?
Хлопчисько покосився на Розвіяра:
– Бачив дівку у вікні. Голу.
– Бачущий, – проказав Розвіяр крізь зуби. – Знає, на що глядіти.
Новко насупився:
– Що ти казав? Про блискавку?
– Вона отак зробила руками, потім ще ось так, потім ще… Щось кричала: «Падай! Помри!»
– І хтось упав?
– Ні. Потім вона зробила так, і як сяйне! Бах – у лоб. І він беркиць – на землю. Я бачив.
Хлопчисько замовк, віддано дивлячись на нічного барона: чи догодив? Запала коротенька пауза.
– Що скажеш? – спитав Новко.
Він говорив неуважно, але Розвіяр розчув у його голосі й напругу, й навіть страх. І жадібність. Нічний барон ніколи не бачив магів – зблизька. Він чув про них правду й байки, не міг відрізнити одне від другого, бажав дістати мага в свої руки – і боявся.
– Яско! – гучно покликав Розвіяр.
Вона вийшла, повністю вдягнена, але незачесана, з покусаними опухлими губами. Жалісна, налякана, бліда; у Розвіяра защеміло серце, він подумки перепросив у дівчини.
– Ця? – спитав у Новка.
Новко жадібно розглядав Яску. Вона дивилась у підлогу; Розвіяр устиг помітити, як трохи розслабляється напружене лице барона. Маг в уявленні Новка мав інший вигляд.
– Твоя баба?
– Моя дружина.
– Гарна, але худа, – з робленою насмішкою повідомив Новко. – Ти справді… ти маг, дівчинко?
Яска швидко глянула на нього й опустила очі. Новко зсунув брови; Розвіяр швидко підійшов до Яски, узяв за підборіддя, примусив поглянути собі в очі:
– Яско! Покажи, як ти робиш блискавки.
Вона дивилася на нього довгих декілька хвиль.
– Ти… жартуєш?
– Не жартую. Давай, покажи, як ти викликаєш дощ і бурю!
Він говорив гучно й, мабуть, надто наполегливо. Яска важко дихала. Розвіяр дивився їй просто в очі; він страшно шкодував, що в них украли цілу годину щастя. Або цілу ніч щастя. Або взагалі вкрали життя. Ясчина таємниця палила, мов яйце вогнянки в голих долонях, але Розвіяр мав стримати її, не змінившись на виду – хоча б тепер, перед Новком. Хоча б до завтрашнього ранку.
– Покажи, як ти робиш людей невидимими, – продовжував Розвіяр, дивлячись Ясці в очі. – Ні? Чому ж? Давай, таж ти могутній маг. Ось, хлопчик тебе бачив за роботою.
У голосі Розвіяра вперше проявилась іронія. Крутень шморгнув носом, почувши недобре. Швидко поглянув на Новка, на Розвіяра – і знов на Новка. Про всяк випадок позадкував ближче до дверей.
– Хлопчик бачив, – виразисто повторив Розвіяр. – Ось тільки скажи мені, Новку: чому, коли я прийшов до тебе з пропозицією, могутній маг лишився на плоту? При тому, що я знав, що трохи ризикую?
Обличчя в Новка ставало все похмурішим.
– Шуу, – сказав він нарешті. – Я вже подумав… Пішов геть!
Хлопчисько щез, ніби розчинився в темряві.
* * *
Готель знову замкнули. Трупи ніхто не прибрав і навіть не прикрив: мерці лишились валятись на вулиці, дожидаючи ранку. Постояльці сиділи по своїх кімнатах, не ризикуючи показати носа. Візити у Фер, навіть короткі, згубно позначались на цікавості: сліпі й глухі обивателі тут жили значно довше.
Новко пішов. Наближався ранок. Лукс був поранений. Розвіяр витяг із багажу сумку з засушеним трилисником. Листя, схоже на пташині лапи, ще більше скрючилось у киплячій воді. Відвар пожовтів од квітів, дрібних, яскравих, із різким запахом.
Яску трусило.
– Пробач. – Вона стримувала сльози.
– Нічого. Інакше вони б нас убили.
– Він не повірив тобі до кінця. Новко. Приставить вистежників. Довкола будинку повно його людей… Уранці напевно накаже оглянути трупи.
