Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем книги бесплатно .txt) 📗

- Він один вер­нув би мені здо­ров'я, жи­вот­тя! - го­во­ри­ла Га­ня. - А як пом­ру, то по­хо­вай­те ме­не в са­ду, під дво­ма че­реш­ня­ми, де ко­лись пе­редніше так час­то сиділа з ним. Я бу­ду близько од вас; звідтіль вид­ко еко­номський яр. Га­ня за­ли­ва­лась слізьми; і всі сест­ри пла­ка­ли. Ма­ти не од­хо­ди­ла од неї і день, б ніч.

А ми­лий не вер­тав­ся, а слабість збільшу­ва­лась. Га­ня не спа­ла вночі, її очі бу­ли розп­лю­щені; огонь па­лив її го­ло­ву, її тіло. І уяв­ля­лось їй, що во­на ба­чить цілий ряд ба­га­тих світлиць з по­роз­чи­ня­ни­ми две­ри­ма, з блис­ку­чи­ми пар­ке­та­ми, з здо­ро­ви­ми дзер­ка­ла­ми до са­мої стелі, з кан­де­ляб­ра­ми. В її очах стіни по­чи­на­ли во­ру­ши­тись, світлиці розс­ту­па­лись; все хи­ли­та­лось, все тру­си­лось, сте­ля підніма­лась все ви­ще й десь зник­ла в не­бес­но­му прос­торі, а звер­ху на­ме­том роз­гор­ну­лось синє не­бо, яс­не, блис­ку­че, за­ли­те со­няч­ним промінням. По йо­му літа­ли й шу­га­ли лісові птиці. Ве­ликі світлиці шир­ша­ли, дов­ша­ли, пе­ре­вер­та­лись на Нес­те­ринські яри, тільки го­ри бу­ли вкриті не зе­ле­ною тра­вою, а до­ро­ги­ми ки­ли­ма­ми, шпа­ле­ра­ми, дзер­ка­ла­ми…

- Ох, ма­мо! Поп­рий­май­те оті ки­ли­ми! І хто їх по­розс­те­ляв по го­рах! - белько­та­ла Га­ня се­ред ночі. - Не хо­чу я їх, не тре­ба мені їх! І знов зда­ва­лось їй, що во­на йде по­руч із Ясем по яру, а го­ри, вкриті ки­ли­ма­ми і шпа­ле­ра­ми, все-та­ки ста­ють по обид­ва бо­ки стіна­ми. Од їх па­шить вог­нем, пе­че її тіло. Во­на і Ясь - йдуть бо­соніж по зе­леній траві, а під но­га­ми сип­ляться з тра­ви, як ро­са, зо­лоті іскри, блис­кучі брильянти і пе­чуть її в но­ги, не­на­че ог­неві іскри. Ози­рається Га­ня на яр, і їй здається, що во­на вже бре­де по яру, як по воді, в роз­топ­ле­но­му зо­лоті. Гус­те зо­ло­то об­ли­ває їй но­ги, хлю­пається, бриз­кає, бли­щить крап­ля­ми про­ти сон­ця, за­ли­ває цілий яр, як ста­во­ва во­да. Її но­ги груз­нуть, заг­ру­за­ють, ніби в гус­то­му багні; їй важ­ко сту­па­ти. А зо­ло­то все глиб­шає, підіймається ви­ще, за­ли­ває її й Яся. Во­на пог­ля­дає на Яся, а в йо­го очі страшні, звірячі; ли­це йо­го та­ке лю­те, чер­во­не, що во­на й боїться йо­го, й ха­пається за йо­го ру­ки, щоб не по­то­ну­ти в то­му чуд­но­му ста­ву.

- Господи, як важ­ко брес­ти! ко­ли б до ста­воч­ка! - белько­та­ла Га­ня, див­ля­чись на сте­лю. - Ой пи­ти, пи­ти хо­чу! Ясю, го­луб­чи­ку, дос­тань мені во­диці!

І зда­ва­лось їй, що во­на на­хи­ли­лась над кри­ни­цею, дос­та­ва­ла га­ря­чи­ми гу­ба­ми во­ди. Ко­ли ди­виться, а то не кри­ни­ця, а дзер­ка­ло; в йо­му во­на по­ба­чи­ла своє страш­не, замліле та бліде ли­це, свої ши­ро­ки очі. Пе­ре­ляк однімає в неї пам'ять, за­би­ває па­мо­ро­ки. Все зак­ру­ти­лось пе­ред її очи­ма, заб­риз­ка­ло іскра­ми, зірка­ми, за­пашіло вог­нем.

Не дов­го му­чи­лась Га­ня; швид­ко й вмер­ла, її по­хо­ва­ли в сад­ку, під че­реш­ня­ми. Сест­ри об­са­ди­ли квітка­ми її мо­ги­лу, а білий цвіт че­решні що­ро­ку об­си­пає звер­ху зем­лю на мо­гилі. Що­ро­ку на про­во­ди зби­ра­ються всі доч­ки от­ця Хве­до­ра, всі ро­дичі і став­лять під че­реш­ня­ми па­на­хи­ду за її ду­шу.

Серединський взяв до се­бе си­на сво­го і десь пус­тив­ся по світу шу­ка­ти та­ла­ну, пе­ре­хо­дя­чи з еко­номії на еко­номію, як вічний міфічний жид. Ма­лий син не­за­ба­ром умер, а з ним умер­ла й ос­тан­ня пам'ятка Га­ни­на в йо­го. Нуж­да знов вер­ну­ла­ся до йо­го, прот­ве­ре­зи­ла йо­го, про­яс­ни­ла йо­го гор­до­ви­ту ду­шу.

«І що зо мною діялось? І що зо мною бу­ло? - ду­мав він ча­сом, си­дя­чи сам в бідній еко­номій. - І що то за хур­ди­га підня­ла­ся в моїй душі, пот­ро­щи­ла моє щас­тя, взя­ла жінку мою й про­май­ну­ла, тільки за­гу­ла?.. А я знов зос­тав­ся, як і був. Тільки та хур­ди­га по­ки­ну­ла страшні сліди в моїй душі, по­ла­ма­ла, пот­ро­щи­ла й ме­не, й покійну Га­ню».

І зга­дав він, си­дя­чи си­ро­тою вве­чері, свою покійну Га­ню, її доб­ру, прос­ту ду­шу, її лас­кавість, ха­зяй­но­витість; зга­дав, як во­на са­ма по­ра­лась, пра­цю­ва­ла, доб­ре дер­жа­ла дім; зга­дав її вірну лю­бов, її му­ки, - і з'яви­лась, як на до­лоні, йо­го про­ви­на.

«Може, то бу­ла її до­ля, що я пішов так од­ра­зу уго­ру! А хіба ж во­на не да­ла мені щас­тя! А Зо­ся, Зо­ся! а мої гор­дощі! во­ни, во­ни ме­не за­па­гу­би­ли!.. а Га­ню з світа згу­би­ли».

І не раз, і не два пла­кав він за Га­нею. Та не вер­тається вдру­ге, що раз по­то­ну­ло в бе­зодні…

Лемішковський по­ми­рив­ся з Зо­сею, кот­ра і потім не пе­рес­та­ва­ла тя­га­тись з ка­ва­ле­ра­ми до си­вої ко­си, тільки вже по­тай од чо­ловіка. Во­на не бриш­ка­ла, вже бо­ялась йо­го, бо зна­ла, що ти­ха во­да ча­сом ве­ликі греблі рве. А Лемішковський тя­гав­ся од се­ла до се­ла, ти­няв­ся од па­на до па­на по еко­номіях з сім'єю, не дав ра­ди дітям, не довів їх до пут­тя, не дав їм доб­ро­го вчіння і ви­ну­вав Зо­сю, що про­гай­ну­ва­ла йо­го батьківщи­ну, за­на­пас­ти­ла й йо­го, й дітей… І не раз, їду­чи ко­ло батьківсько­го грун­ту, він ди­вив­ся на батьківську осе­лю, ха­ту, на ста­рий са­док, на все доб­ро, де вже па­ну­ва­ли чужі лю­ди, де по­хо­жа­ли но­ги чу­жих дітей, - не унуків і прав­нуків ста­ро­го Лемішки.