Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович (читать книги без регистрации TXT) 📗
У XII столітті Польська держава розпалася на декілька князівств, тому й не змогла протистояти німецьким лицарям, які захопили польське Західне Примор’я, в 1226 році утворили Тевтонський Орден, який згодом витіснив поляків з берегів Балтійського моря.
Над поляками нависла смертельна небезпека з боку Бранденбурга і Тевтонського ордену. У 1308–1309 році Орден захопив польське Східне Примор’я з містом Гданськом, пізніше — Куявію та Добжинську землю (1332).
Порятунком для Польщі стала так звана Кревська унія 1385 року, укладена між нею та Русько–Литовською державою. Королем Польщі став Великий князь Литовсько–Руського князівства Ягайло. Завдяки об’єднанню сил Польщі, Литви та Русі у 1410 році Тевтонському Ордену було завдано жорстокої поразки у Грюнвальдській битві. Орден було розгромлено, його рух на Схід — зупинено. А після тринадцятилітньої війни (1454–1466) орден повернув Польщі Східне Примор’я та признав себе її васалом.
Так було на Півночі та Заході Польщі.
На Сході Польща поводилася агресивно.
Уже в 1349–1352 роках польський король Казимир III, маючи підтримку Папського престолу, захопив Львів і всю Галицьку землю. Далі посилився тиск на Волинь, в результаті чого була захоплена її Західна частина.
На черзі повстало Поділля. У 1434 році після жорстоких і кривавих сутичок, які чотири роки вели руські князі на чолі з Федором Острозьким, Західне Поділля таки відійшло до польської корони.
Але боротьба за Східне Поділля продовжувалась. Збереглися окремі описи тієї жорстокої боротьби наших предків проти католицької Польщі. Так у книзі Миколи Молчановського «Очерк известий о Подольской земле до 1434 года», виданій Київським університетом 1885 року, наведена доповідна записка Великому Магістру німецького Ордену. Ось як про це пише М. Молчановський:
«26 грудня 1432 р. орденський агент повідомляв великого магістра, що згідно з повідомленнями Свидригайла (на той час скинутий Великий Литовсько–Руський князь. — В. Б.), князь Федько знищив під Копистерином біля 12 000 поляків, серед яких тільки шляхти до 350, і що перемога (Федора Острозького. — В. Б.) привернула на бік Свидригайла багато нових прибічників» [21, с. 367].
Отож, Поділля чинило жорстокий опір полякам, як Волинь і вся Русь. Микола Молчановський навіть поіменував наших князів — керівників опору: «…хоробрі захисники… земель, кн. Федір (Острозький. — В. Б.).., кн. Олександр Ніс і Івашко Рогатинський…» [21, с. 369].
Здавалося, нічого страшного не відбувалось: замість литовського князя приходив польський король. Та то тільки так здається недосвідченій людині. Бо за часів «Литовської доби» русичі–українці послуговувались у державі рідною мовою і молились Богу у своїх старих церквах.
«Польська доба» тягла за собою примусовий католицизм та примусову польську мову. Поневолювачі називали нас «схизматами», тобто «безбожниками, розкольниками». Від ополячення важко було ухилитись, від нього можна було тільки втекти. Це особливо стосувалось національної шляхти.
Поляки поводилися на українській землі настільки зухвало, що, здавалось, втратили розум. Особливо цим грішила польська аристократія та католицька церква.
Врешті це їх і згубило.
Звичайно, Русь у ХІІІ–ХІV століттях межувала й з іншими сусідами, як от: Валахія, Візантія, Золота Орда, Угорщина та інші. Про Московію тих часів говорити нічого, бо вона тоді була невід’ємною складовою частиною Золотої Орди — звичайним рядовим улусом, на кшталт Казані, Криму або Ногайської Орди.
IV. Свідчення Гілльбера де–Ланноа
Ось що писав французький лицар про свою дипломатичну подорож 1421 року. Текст наводимо мовою існуючого перекладу київського професора Ємельянова. Дослідимо текст надзвичайно прискіпливо.
«82. В 1421 году, 4–го мая, я выехал из Эклюза; меня сопровождало семь человек, именно: Галлоа дю–Боа, Коларбатар де–Маркетт, Батар де–Ланноа, Жан де–ла–Роэ, Агрежи де–Гем, Герольд д’Артоа и Копен де–Пук. И я отправил своих людей и вышеупомянутыя мои драгоценности морем в Пруссию, а сам, вдвоем, взявши с собою казну, поехал сухопутью. Я проехал: Брабант, Гельдрию, Вестфалию, епископства Мюнстер и Бремен, Гамбург, Любек, Висмар, Стральзунд, Росток, Грипсвальд, проехал через герцогства: Макленбургское, Бартское и Померанское и по епископству Каминскому. Наконец я прибыл в Данциг на Висле, где я нашел великого магистра прусского и начальников ордена, представил магистру драгоценности и вышеупомянутыя письма и исполнил свои посольския обязанности от королей французского и английского. Этот синьйор оказал мне болыпия почести, давши мне несколько обедов…»[8, с. 34].
Великим Магістром Тевтонского Ордену в 1421 році був Михайло Кухмейстер. Саме до Магістра Ордену привіз Гілльбер де–Ланноа таємні листи від двох королів. І хоча, звичайно, лицар знав, про що йшлося у листах, але утримався повідомляти нам королівську таємницю.
Мова у королівських листах велася про щось надзвичайно серйозне.
Подібні таємні листи лицар вручив усім правителям східноєвропейських країн.
Дослідимо спогади Гілльбера де–Ланноа без вилучень матеріалу, окрім особистого.
«83. Тоже. Из Пруссии я отправился к королю польскому через город Садову... в Руси. Я нашел короля в глубине пустынь Польши, в одном бедном месте, называемом Озимины, и исполнил в отношении к нему свое мирное посольство от 2–х королей вышеназванных и представил драгоценности короля Англии. Он оказал мне честь, выслал ко мне вперед с лишком за тридцать лье, чтобы проводить меня на его счет, и приказал в указанной пустыне сделать для меня очень хорошее помещение из зеленых листьев и ветвей для того, чтобы я пребывал около него. Король водил меня на свои охоты такия, на которых брали медведей живьем, дал мне 2 великолепнейших обеда: один нарочитый, на котором было более 60 пар блюд, посадил меня за своим столом и присылал мне постоянно живности. Король мне вручил письма, которые я просил у него; оне были адресованы к императору турецкому, с которым он находился в союзе против короля Венгрии, оне должны были для меня служить опасом в Турции. Но он мне сказал, что упомянутый император умер, вследствии чего вся Турция в войне, и туда нельзя проникать сухим путем. Я пробыл у него 6 дней… И так как король был там в пустынном месте, то, при моем выезде, он послал меня в один русский город, по имени Лемберг (Львів. — В. Б.), находящийся в Руси, для того, чтобы сделать мне хлебосольный прием. Там синьоры и горожане дали мне очень большой обед и подарили шелковую материю, а армяне, бывшие там, подарили мне шелковую материю, устроили для меня танцы и дали мне случай хорошо пообедать и побеседовать с дамами…» [8, с. 35–36].
Польським королем у ті роки був Ягайло. Мовиться про нього.
Звернімо увагу: в 1421 році європейці (Гілльбер де–Ланноа) чітко знали, що Львів та навколишні землі належали до Русі. І ні польський король Ягайло, ні його оточення іншого не стверджували ні про саме місто Львів, ні про сучасну Судову Вишню, ні про Дрогобич. Бо Озимини лежали ще з далеких пір між Судовою Вишнею та Дрогобичем.
Але найцінніша для нас заява лицаря Гілльбера де–Ланноа — є свідчення про львівські танці 1421 року. Вдумаймося в це явище! Його не можна недооцінювати! Це ж не просто молодий француз 1421 року у Львові запрошував та танок молоду дівчину (українку, вірменку, польку). Ні! Уже на початку XV століття, скоріше — раніше, танцювальна культура існувала на теренах України (Русі). Танці існували як явище, в сучасному розумінні цього слова, тобто були музики, були вчителі танців, існували якісь неписані правила поведінки для танцівників. А це вже елементи великої культури людства.
Задумаймося: коли навколо, за описами того ж таки Гілльбера де–Ланноа панували дикість, варварство і примітивізм, львів’яни уже знали, що таке натхнення, потреба в музиці й танцях, опоетизовували образи жіночої краси.
