Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
Повторяю — моє вражіннє, що сей галас, піднятий наоколо комісії, в деякій мірі осягнув свою мету. Хоча після визначення комісії новорічна козацька рада винесла звісну нам постанову про війну з Польщею, і її неминучість, певно, не зникала з свідомости гетьмана і старшини; проте могла явитися думка, що польська сторона також хоче заняти час комісарськими переговорами, щоб зібрати більші сили, і перспектива війни не така близька. Бо не тільки Кисіль цілком серйозно взяв свою місію комісара і домагався за се ріжних благ від короля 11) — але й Хмельницький, здається, більш уваги їй надавав ніж було треба, хоч і не залишав воєнних плянів, як се підчеркував в своїм звідомленню товариш Кисіля в комісії, скептичніш ніж він настроєний воєвода браславський Лянцкороньский 12). Маємо листа Хмельницького до Кисіля з датою 10 лютого (в дійсности ранішого — коли се старий стиль). Хмельницький виправдується, що комісія не відбулася “по Громницях” (Стрітенню) — бо козацька сторона запізно одержала відомість про сей термін, полковники не могли поспіти з своїх далеких міст, а без них самому гетьманові трудно комісію відправити. “На масниці (22-29 лютого н. с.) всі дасть Бог рушимо до Паволочи, де визначив п. староста житомирський і там почнемо”. Відкладати до весни комісії він і сам не хоче; просить тільки з'їздитися в “як найменшім конкурсі” (очевидно — з як найменшими військовими ротами). Дякує, що військо відведено від лінії — післав про се подяку і Каліновському. Трівожним поголоскам просить не вірити — бо й сам їм не вірить 13).
Що до королівського послання до митрополита Коховский застерігається, що се зосталось невідомо, який воно мало ефект. Дещо про листуваннє короля з митрополитом знаходимо в пізніших відомостях московських вістунів, що взагалі чималу увагу звертали на те, яку позицію займала в сих обставинах київська єрархія. Звісний уже нам Лукаш Климовський 14) привіз в червні такі вісти: чув він від київських людей, що король Казимир писав до Київа митрополитові Сильвестрові, архимандритові печерському і всьому духовенству, і всьому війську Запорозькому, що Хмельницький відступив від православної віри, “побусурманився в ногайську віру”, нехай вони всі то знають і Хмельницького вистерігаються, і ні в чім йому не вірять. Бо він, Хмельницький, хоче бути в підданстві у турецького султана і кримського хана, а з них усіх хоче брати побори та віддавати султанові та ханові; замість церков хоче поробити мечети, а самих Киян і “Білорусів” з сімями хоче віддати в неволю й роботу Татарам, і сам хоче жити у хана в Криму. Митрополит і духовенство і богато запорозьких козаків потайки тим журяться, але явно бояться відступити від нього 15).
Инший вістун коло того ж часу росповідав се так 16). Були листи від київського митрополита в козацькі городи: писав йому король, що Б. Хмельницький передався до турецького царя з усім військом і побісурманився потайки — отже щоб митрополит з усім освященим собором сповнили королівське повеліннє: свою віру держали по давньому, і всі козаки і міщане аби послухали митрополита й пішли на Хмельницького, а він, король, з Ляхами Хмельницькому спереду заступив би, щоб його до Турецької землі не пропустити, і щоб турецький цар з'єднавшися з Хмельницьким не заволодів козацькими городами. Але козаки й міщане не няли віри митрополитові, а післали потайки розвідатися певно, де стоїть Хмельницький і чи не бісурманиться 17).
Як бачимо, сі вісти про лист короля до митрополита сходяться з оповіданнєм Коховского, і се можливо, що не вважаючи на свою пізнішу дату вони йдуть від послання післаного після сойму.
Та не мігши відмовити в таких виявах льояльности королеві, митрополит вважав, видко, за обережніш зробити відповідний жест і в противну сторону, переславши з своїм післанцем путивльському воєводі дещо з сучасної кореспонденції і в додаток заяву, що він орієнтується на московського царя і на випадок тісноти від Поляків просить дозволити йому виїхати за московську границю. Але що ся заява була тільки устна і нічим не задокументована, то воєвода їй не дав ходу 18).
Сеї сторони не забував і польський уряд, силкуючися всяко діскредитувати Козаччину в очах московського уряду й розбирати ті звязки, що між ними наростали. Ще в осени відряджено в посольстві Альбрехта Пражмовского з приятельською осторогою про небезпеку, що загрожує московським пограничним містам від козаків. 9 (19) жовтня мав він на сю тему розмову з боярами. Пояснив їм, що сі бунтівники, розлакомившися на кров християнську і злодійську здобичу, з'єдналися з спільними ворогами християнства - бісурменами, звертають тепер свої очі на Московські землі, і останніми часами хан кримський кілька разів обмінювався посольствами з Хмельницьким, змовлячися йти спільними силами, з таким військом як було під Збаражом, на Московські землі. Супроти того добре було б щоб цар загородив міцно свої границі від козаків, і “коли б від тих злодіїв почало виявлятися якесь лихо, аби велів свойому війську давати їм відправу й нищити — аби тих спільних ворогів знищити до решти”. Але бояре поставилися до сих приятельських осторог і такого освітлення козацької справи більш ніж здержливо. Й одного боку висловили сумнів, аби козакам прийшло в голову нападати на московські україни — вони ж православні християне, тої самої віри, і ще недавно просили царя в імя сеї одновірности прийняти їх під свою руку, і цар тільки тому відмовив їм того, що не хотів зірвати згоду з королем 19). З другої -звернули увагу, що доки козаки рахуються підданими польського короля, цар мусів би їх наступ на Московські землі поставити на рахунок Польщі. А кінець кінцем поставили під знак запитання всю історію про татарсько-козацьку змову. І як Пражмовский ніяких документів на доказ сеї своєї інформації подати не міг, справа на тім скінчилась. Цар подякував королеві за зичливу острогу й обіцяв йому віддати тим же при оказії, і нічого більше Пражмовский від московського уряду не добився 20).
Тепер розпоряджаючи більшим матеріялом, що привіз Бєчинський з Криму і в инших місцях назбирали ріжні аґенти і кореспонденти, польський уряд рішив документально діскредитувати Козаччину виявивши зносини гетьмана з Отаманською Портою, тісний союз з Кримом і кримські замисли спільного походу на Москву. Супроти таких ворожих замислів спільних ворогів польський уряд хотів добитись від московського ріжних приятельських послуг в своїй війні з козаками й Татарами: щоб московський уряд орґанізував в відповідний момент діверсію на козаків від Путивля, а з Дону і Астрахани на Крим і Ногайську орду; позволив переходити в потребі литовському війську через Московські землі; купувати провіянт за московською границею і под. З сим вислано 14 лютого каштеляна Вітовского від Польщі і Обуховича від в. кн. Литовського 21). Вони повезли з собою 15 ориґінальних грамот, одержаних від хана й його візира за останній рік, з проєктами походу на Москву; здається, й пізніш досилано їм ріжні документи, які встигли дістати — лист Хмельницького до яничарського аґи в Царгороді, що був тоді привезений при кінці січня 22). Одначе все се був доказовий матеріял слабий: він доказував, що хан старався орґанізувати спільний похід на Москву, але видимо — козаки не сприяли сьому плянові. А такі пояснення польського правительства, як те що воно не пропустило торік Кримців в похід на Москву, скупивши своє військо коло Камінця і Львова, і так уратувало сусідів, бо замість походу на Москву вийшов похід на Волощину, — могли викликати тільки іронічні міркування у московських дипльоматів при всім неглибокім знанню ґеоґрафії в їх канцеляріях: про се все були свої відомости, зібрані на Україні московськими послами й вістунами.
Дивно, що польський уряд в числі инших ілюстрацій козацько-татарської небезпеки для Москви не вмів нічого ближчого розповісти про татарське посольство до шведської королеви — перепущене ним в жовтні через польські землі: на Торунь і Ґданськ. Воно мало замір використати те саме псковське повстаннє, що на нього покладав надії Акундинов, і пропонувало Швеції спільні операції з Кримцями і козаками, але шведський уряд не схотів ламати миру з Москвою. Про се московські посли довідалися в Криму, і московський уряд порахував цілий сей епізод за вияв польської нельояльности супроти Москви, але польський уряд, видимо, не мав докладніших відомостей про нього 23).
