Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
Отже темпи полівіння організацій, які претендували на роль виразників народної волі, явно, можна стверджувати, разюче відставали від поривань мас, доведених до крайньої межі, і не відповідали домінуючим внутріполітичним і зовнішньополітичним тенденціям.
Чекати моменту самоплинної зміни настроїв в УНС, або ж розраховувати на їх швидкий перелам у бік радикалізму через роз’яснювальну, пропагандистську роботу було просто нереально. Як це нерідко бувало в історії, доля народу, нації, революції в критичних обставинах потрапила в залежність від особистісного чинника, наявності лідера (лідерів), здатного краще за інших відчувати биття суспільного пульсу, готового очолити масовий порив, спрямувати його в організоване русло, озброїти перспективними гаслами і програмою.
Саме на таку роль українська історія висунула восени 1918 р. В. Винниченка. Так сталося, що його практично силоміць повернули в політику. І завдячувати тому треба найзаповзятливішим слугам режиму — гетьманській варті. Ревні служаки пильно стежили за потенційним «змовником» і заарештували художника на хуторі Княжа Гора під Каневом, коли письменник знайомив зі своїм черговим твором близьких друзів. Доправивши «підозрюваного» до Києва і не знайшовши жодних доказів підривної діяльності, влаштували зустріч В. Винниченка із П. Скоропадським. Гетьман, вибачившись за непорозуміння, запропонував українському патріоту, який сам собі дав слово назавжди полишити політику, очолити уряд Української Держави.
Палкий прихильник республікансько-демократичного ладу, плоть від плоті рідного народу, нації В. Винниченко з великим презирством відкинув пропозицію. Він не міг пов’язати своєї долі з режимом, який вважав контрреволюційним, антинародним, антинаціональним 574. Змушений залишитись у Києві, авторитетний партійний, революційний діяч був знову втягнутий у вир політичного життя. Він просто не міг залишатись осторонь процесів народної боротьби проти небаченого насильництва, пограбування, національної наруги. Він мав прийти на допомогу всій нації, що потрапила у величезну біду, знемагала під жорстокими репресіями власних і чужоземних владарів.
Повернувшись у коло тих, з ким довелося торувати нелегкий шлях відродження нації в 1917 р., В. Винниченко спробував, за прикладом доби Центральної Ради, відновити широкий демократичний фронт, згуртувати прогресивні політичні сили. Однак досягти бажаного як за масштабами, так і, головне, у якісному відношенні — не вдавалося.
Принагідно слід зауважити: сучасна дослідниця О. Бойко вважає, що соціалдемократ В. Винниченко та есер (центральної течії) М. Шаповал обрали лівоесерівську тактику «збройного повстання», яка суперечила платформі УНС 575. Очевидно, автор не зовсім чітко з’ясувала сутність відмінностей тогочасної політики лівих українських есерів, до яких вона помилково відносить і П. Христюка 576, і тих течій УПСР і УСДРП, представники яких входили до Українського національного союзу. В середовищі останніх також не було єдності, а поведінка виявилася зовсім не однолінійною, дуже складною, зазнавала трансформацій у ході подій.
Збагнувши розумом і відчувши інтуїтивно, що найближчими до всеукраїнської селянської стихії виявилися ліві есери — «боротьбисти», В. Винниченко був, вочевидь, неготовий до приходу в їх табір, беззастережного сприйняття їх лінії поведінки. Знав він і те, що схилити в напрямку ліворадикальних лозунгів сили, з якими організаційно розмежувались «боротьбисти», ліві з УСДРП, було дуже непросто, швидше — неможливо. Тому, не припиняючи зусиль щодо зміни курсу УНС, наближення його до глибинних народних прагнень, В. Винниченко паралельно почав шукати тих, хто був налаштований на кардинальні рішення і дії в національно-демократичному таборі.
З цього погляду, гадається, є сенс висловити певну незгоду і з твердженнями О. Бойко про те, що «В. Винниченко виступав у ролі змовника, використовуючи посаду голови Національного союзу для маскування своїх дійсних намірів, які єдиний національний фронт не підтримував. Для широкого загалу УНС залишався масовою легальною організацією, що об’єднувала опозиційні режимові українські політичні сили. За фасадом УНС велася тіньова діяльність, спрямована на повалення Української Держави шляхом збройного повстання» 577.
Традицію висувати до В. Винниченка звинувачення у недобропорядності започаткував ще гетьманський міністр Д. Дорошенко 578. Загалом-то є чимало підстав думати, що якби так сталося, що В. Винниченку вдалося б схилити на свій бік УНС, і останній в цілому б виступив за організацію повстання, то адепти авторитарно-монархічної моделі влади все-одно віднаходили б аргументи для спростування правомірності дій ворогів режиму.
Однак, уникаючи спокуси розвивати абстрактні варіанти дискусії, слід принципово оцінити події, в епіцентрі яких опинився В. Винниченко після обрання головою УНС.
Передусім, він виявився однією з ключових постатей у переговорах з гетьманською стороною про зміну складу уряду. Вимога його українізації в черговий раз була висунута Вільгельмом ІІ під час вересневого візиту П. Скоропадського до Берліна 579. Схоже, що на той час сам гетьман уже зневірився в такій перспективі. В усякому разі попередні місяці його правління переконливо свідчили, що без істотної зміни засад політики гетьманату лідери українських демократичних партій не підтримають існуючого ладу. З іншого боку, на осінь дедалі агресивніше поводили себе проросійські, великодержавницькі кола в Україні, що робило перспективу урядового компромісу більше ніж проблематичною.
Однак і не реагувати керівництву УНС на чергову пропозицію гетьмана щодо переговорів про зміну уряду, не використати бодай примарного шансу для блага нації (хто буде заперечувати, що досягнення мети мирним шляхом має безсумнівні переваги над силовим варіантом?) було б невірно. Тому В. Винниченко разом з членами президії УНС А. Ніковським та Ф. Швецем зустрілися з П. Скоропадським і запропонували реформувати Раду міністрів через введення до її складу українських діячів. Лідери УНС готові були погодитись і на залишення в уряді декого з попередніх міністрів як цінних фахівців своєї справи 580.
І хоча засоби інформації поспішили повідомити про прогрес на переговорах, досягнення обнадійливих домовленостей, подальший хід подій не підтвердив оптимістичних сподівань. Кандидатури І. Шрага, запропонованого УНС, і Д. Багалія, запропонованого П. Скоропадським, на посаду голови уряду, відпали через відмову обох претендентів. Довелося зупинитися на Ф. Лизогубі, з яким конфіденційні переговори про склад кабінету вів В. Винниченко.
Однак прем’єр, у кабінеті якого переважали кадети, природно не хотів здавати позицій ні в плані персональних поступок, ні, особливо, щодо корекції соціальної політики, зокрема — негайного проведення аграрної реформи в інтересах селянства 581. Реакцією на хід переговорів стала «Заява про міжнародне і внутрішнє становище України», підписана головою УНС В. Винниченком і секретарем П. Дідушком. Заперечуючи право уряду Ф. Лизогуба на повноправне й законне представництво Української Держави, оскільки він «чужий народові національно й ворожий йому політично та соціально» автори заяви наполягали на тому, що тільки «коаліційно-демократичний національний Кабінет міністрів має право тимчасово, до нормального сформування народної влади, стояти на чолі державної влади» 582.
