Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Той, що був зупинився позаду нього, знову натиснув на клаксон свого старого крокодила-«лінкольна».

— Та хоч вкуси мене за задній бампер, ти, мавпи шматок! — крикнув йому таксист, і Каллаген просто вибухнув сміхом. Він рушив у бік «лінкольна». Таксист хотів було приєднатися до нього, але Каллаген поклав руки йому на плечі і зупинив.

— Дозволь мені владнати справу. Я духовна особа. Змушувати лева спокійно лежати поряд з ягням — це моя робота.

Вуличний проповідник підійшов уже достатньо близько, щоб почути ці слова.

Джейк уже опинився за кулісами події. Він стояв біля фургона проповідника, оглядаючи Юкові лапи, аби впевнитися, що той не поранений.

— Брате! — звернувся проповідник до Каллагена. — Чи можу я спитати про твоє віросповідання? Дізнатися твою, алілуя кажу я, твою точку зору на Всевишнього?

— Я католик, — відповів Каллаген. — Отже, моя точка зору на Всевишнього така: він чоловік.

Вуличний проповідник простягнув йому свою велику жилаву долоню. Як Каллаген й очікував, рукостискання виявилось таким сердечним, що ледь не розтрощило йому пальці. Інтонація і легкий південний акцент цього чоловіка навели Каллагена на думку про Фоггорна Леггорна з мультиків «Ворнер Бразерс». [116]

— Я — Ерл Гарріген, — відрекомендувався проповідник, не відпускаючи зі своїх лещат Каллагенових пальців. — Церква Святого Бога-Бомби Брукліну й Америки. Радий познайомитися з тобою, отче.

— Я зараз трохи ніби в неофіційному стані, — проказав Каллаген. — Якщо хочеш, зви мене патером. Або, краще, Доном. Доном Каллагеном.

— Хвала Ісусові, отче Дон!

Каллаген зітхнув, вирішивши, що хай буде й отець Дон. Він підійшов до «лінкольна». Тим часом таксист, увімкнувши напис «ЗМІНУ ЗАКІНЧЕНО», уже поїхав геть.

Перш ніж Каллаген встиг заговорити до водія «лінкольна», той виліз йому назустріч власною персоною. Сьогодні Каллагену випав вечір знайомств із довготелесими. Цей сягав десь під шість футів три дюйми, а ще на додачу мав велике черево.

— Усе гаразд, — сказав йому Каллаген. — Пропоную вам сісти назад до кабіни і їхати звідси.

— Нічого не гаразд, поки я сам не вирішу, що все гаразд, — заперечив йому «містер Лінкольн». — Я записав номер того Абдула, а від тебе, живчику, я хочу отримати ім’я й адресу отого парубка з собакою. І також бажаю поближче роздивитися той пістоль, який він щойно… ой-ой-ой! ОООООЙЙЙЙЙ! Відпусти!

Преподобний Ерл Гарріген вхопив «містера Лінкольна» за руку й вивернув її йому за спину. А тоді почав виробляти щось цікаве з його великим пальцем. Каллагену не було видно, що саме. Поганий кут зору.

— Бог так сильно любить тебе, — приказував Гарріген тихесенько на вухо «містеру Лінкольну». — А навзаєм він бажає від тебе, чорноротого лайномета, лише щоб ти сказав мені алілуя і поїхав звідси своїм шляхом. То скажеш мені алілуя?

— ОЙЙ, ОЙОЙ, відпусти! Поліція! ПОЛІЦІЯЯЯ!

— Єдиний полісмен, що міг би опинитися зараз у цім кварталі, це офіцер Бензик, а він уже виписав мені щовечірній штраф і пішов собі геть. Зараз він мусить бути у «Денніса», сидить там і їсть свої горіхові вафлі з подвійним беконом, слава Богу, тож пропоную тобі гарненько поміркувати про це.

З-за спини «містера Лінкольна» пролунав хруст, почувши який Каллаген аж здригнувся. Йому не хотілося думати, що то так хруснув палець «містера Лінкольна», проте ніщо інше йому в голову не спало. «Містер Лінкольн» задер до неба голову на товстій шиї і видав довгий вереск щирого болю: «Гааааааа!»

— Ти краще скажи мені алілуя, брате, — порадив йому преподобний Гарріген. — Або, заради слави Бога нашого, понесеш додому свого великого пальця в нагрудній кишені.

— Алілуя, — прошепотів «містер Лінкольн». Колір обличчя в нього став вохристим. Каллаген подумав, що то частково від помаранчевого відтінку світла вуличних ліхтарів, якими, певно, замінили флуоресцентні його часів. Хоча самі лише ліхтарі навряд чи так перетворили це обличчя.

— Добре! А тепер скажи амінь. Як скажеш, тобі одразу покращає.

— А-а-амінь.

— Славімо Бога! Славімо Іїісуууса!

— Пустіть мене… відпустіть мій палець!..

— Ти приберешся звідси, перестанеш блокувати перехрестя, якщо я відпущу?

— Так!

— Без усяких таких нісенітниць і дурниць, славімо Ісуса?

— Так!

Гарріген нахилився ще ближче до «містера Лінкольна», губи його зупинилися менш як за півдюйма від великого чопа з жовто-помаранчевого воску, що стирчав із вуха «містера Лінкольна». Каллаген дивився на це причаровано, цілковито захоплений дійством, усі інші невирішені питання й не досягнуті цілі на якийсь час він забув. Священик уже схилявся до думки, що, якби Ісус мав у своїй команді Ерла Гаррігена, скоріш за все, на хресті довелося б опинитися Пілату.

— Мій друже, скоро почнуть падати бомби, Божі бомби. І ти мусиш вибрати, чи хочеш бути серед тих, хвалімо Ісуса, хто кидатиме з неба ті бомби, чи залишитися внизу серед мешканців селищ, котрих розриватиме на шматки. Я так розумію, зараз не той час і місце, щоб тобі зробити свій вибір і приєднатись до Ісуса, але ж ви гарненько про це подумаєте, правда, сер?

Напевне «містер Лінкольн» трохи запізнився з відповіддю, бо преподобний Гарріген зробив ще щось з завернутою за спину рукою цього достойника. Той видав новий пронизливий, відчайдушний вереск.

— Я питався тебе: чи гарненько ти про це подумаєш?

— Так! Так! Так!

— Тоді сідай до своєї машини та їдь геть, і Бог благословить тебе і вбереже.

Гарріген відпустив «містера Лінкольна». Той позадкував від нього з вибалушеними очима і заліз до машини. За мить він уже їхав Другою авеню, і то швидко.

Гарріген повернувся до Каллагена й промовив:

— Католики попадуть до пекла, отче Дон. Ідолопоклонники, кожен з них без винятку, вони поклоняються культу Марії. А Папа! Краще мені навіть не починати про нього! А втім, знав я кілька непоганих хлопців католиків, і ти, я не маю в цьому сумнівів, належатимеш до них. Може, мені вдасться вимолити, щоб ти перемінив свою віру. Та й без того я здатен молитвами провести тебе крізь полум’я. — Він озирнувся на тротуар навпроти будівлі, котру тепер, схоже, називали «Хаммаршольд-Плаза». — Бачу я, моя паства розбрелася.

— Перепрошую за це, — сказав Каллаген.

Гарріген знизав плечима.

— Та що там, люди не дуже приходять до Ісуса влітку, — промовив він по-діловому. — Вони лише трохи задивляться на мою вітрину, а потім повертаються до своєї гріховності. От зима — то час для серйозного хрестового походу… Треба лише напнути якусь халабуду, де холодного вечора зможеш нагодувати їх гарячим супом і гарячою проповіддю. — Він поглянув на Каллаганові ступні. — Здається, ти загубив одну сандалію, мій друже-папіст.

Знову пролунав автомобільний сигнал, їх об’їхало якесь чудернацьке таксі — Каллагенові ця машина здалася якоюсь оновленою версією старого мікроавтобуса «фольксваген» — та ще й пасажир звідти щось їм прокричав. Навряд чи привітання з днем народження.

— Отже, якщо ми не заберемося з-посеред вулиці, самої віри може не стачити, аби вберегти нас.

ЧОТИРИ

— З ним все гаразд, — сказав Джейк, опускаючи Юка на тротуар. — Мене перемкнуло, правда? Я вибачаюсь.

— Цілком зрозуміло, — заспокоїв його преподобний Гарріген. — Який цікавий собака! Я ніколи в житті не бачив чогось схожого на нього, слава Ісусові! — І він нахилився до Юка.

— Це мішана порода, — напружився Джейк. — Він не любить незнайомих.

Юк продемонстрував, як він їх не любить, як не довіряє незнайомцям, витягнувши голову назустріч руці Гаррігена й притиснувши вуха, щоб його зручніше було гладити. А ще й вишкірився до проповідника, ніби вони з ним були старі добрі друзі. Тим часом Каллаген роззирався навкруги. Це був Нью-Йорк, а в Нью-Йорку люди мають звичку займатися власними справами і не лізти до чужих, проте Джейка все ж таки бачили зі зброєю. Каллаген не міг знати, скільки людей його бачили, але знав, що й одного буде достатньо, якщо той заявить, можливо, й тому ж офіцерові Бензику, котрого згадував Гарріген, і тим самим створить їм неприємності тоді, коли вони їх найменше потребують.