Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович (книга жизни txt) 📗
— І все-таки ви летите, Ерг?
— Я не можу інакше. Відмовившись, я втратив би не тільки космос, а й Землю.
— Подвиг тим важчий, чим більша любов?
— Ви завжди добре розуміли мене, Ведо. Ось і Ніза.
Підійшла схудла, схожа на хлопчика дівчина з рудими кучерями і зупинилась, опустивши вії.
— Це виявилось так важко. Ви всі… хороші, ясні… красиві… Розлучитися, відірвати своє живе тіло од Матері Землі… — Голос астронавігатора здригнувся.
Веда інстинктивно пригорнула її до себе, шепочучи таємничі жіночі слова розради.
— Дев’ять хвилин до закриття люків, — беззвучно сказав Ерг, не зводячи очей з Веди.
— Як довго ще!.. — крізь сльози простодушно вигукнула Ніза.
Веда, Ерг, Дар Вітер, Мвен Мас та інші з сумом і здивуванням відчули, що немає слів. Нічим висловити почуття перед подвигом, який здійснюється для тих, кого ще нема, хто прийде через багато років. І астронавти, і проводжаючі знали про все — що могли дати слова?
Які побажання, жарти чи обіцянки можуть зворушити душу людей, що назавжди покидають Землю і линуть у безодні космосу?
Друга сигнальна система людини виявилась недосконалою і поступилася місцем третій. Глибокі погляди, що відбивали пристрасні поривання, які не можна передати словами, зустрічалися безмовно і напружено або жадібно впивали в себе небагату природу Ель Хомри.
— Пора! — голос Ерга Ноора стьобнув, наче удар батога, і люди поспішили.
Веда, відкрито схлипнувши, пригорнулась до Нізи. Обидві жінки кілька секунд стояли, притулившись щокою до щоки, міцно зажмурившись, поки чоловіки обмінювались прощальними поглядами і потисками рук. Підйомник одвіз в овальний чорний люк зорельота уже вісьмох астрольотчиків. Ерг Ноор взяв Нізу за руку і щось шепнув їй. Дівчина загпарілась, вирвалася і кинулась до зорельота. Обернувшись, перед тим як ступити на площадку ліфта, Ніза зустрілася з очима незвичайно блідої Чари.
— Мояша поцілувати вас, Чаро? — голосно спитала вона.
Не відповідаючи, Чара Нанді стрибнула на поміст і, тремтячи, обняла шию рудоволосого астронавігатора, потім так само мовчки сплигнула і одбігла.
Ерг Ноор і Ніза піднялись одночасно.
Люди завмерли, коли перед люком на виступі яскраво освітленого борту “Лебедя” затрималися на секунду дві постаті — високого чоловіка і стрункої дівчини, приймаючи останні вітання Землі.
Веда Конг стиснула руки, і Дар Вітер почув, як хруснули суглоби пальців.
Ерг Ноор і Ніза зникли. З чорного отвору висунулась овальна плита такого ж сірого кольору, як і весь корпус. Секунда, і навіть зірке око не могло б розрізнити слідів отвору на крутих обводах колосального корпусу.
Зореліт, який стояв вертикально на розчепірених упорах, мав у собі щось людиноподібне. Можливо, це враження створювала кругла куля носової частини, яка була увінчана гострим ковпаком і світилася сигнальними вогнями, немов очима. Чи ребристі розсікачі центральної контейнерної частини корабля, схожі на наплічники рицарських лат. Зореліт височів на своїх упорах, наче велетень, який, розчепіривши ноги, презирливо і самовпевнено дивиться поверх людського натовпу.
Грізно заревіли сигнали першої готовності. Немов у чарах, біля корабля з’явилися широкі самохідні платформи, що забрали силу-силенну проводжаючих. Поповзли, роз’їжджаючись в сторони, але не зводячи своїх жерл і променів з корабля, триніжки ТВФ і прожекторів. Сірий корпус “Лебедя” померк і якось втратив свої розміри. На “голові” корабля спалахнули зловісні червоні вогні — сигнал підготовки старту. Вібрація потужних моторів передалася по твердому ґрунту — зореліт почав обертатися на своїх підставках, набираючи орієнтовну зльоту. Далі й далі від’їжджали проводжаючі, поки не перетнули з підвітряного боку лінію безпеки, яка раптом засвітилася в темряві. Тут люди квапливо зіскочили, а платформи помчали по інших людей.
— Вони більше не побачать ні нас, ні нашого неба? — спитала Чара у Мвена Маса, який низько схилився до неї.
— Ні. Хіба що в стереотелескопи…
Під кілем зорельота спалахнули зелені вогні. На вишці центрального будинку шалено закрутився радіомаяк, посилаючи на всі боки попередження про виліт величезного корабля.
— Зореліт одержує сигнал вильоту! — раптом заревів металічний голос такої сили, що Чара, здригнувшись, притис-лася до Мвена Маса. — Хто лишився в середині круга, підніміть угору руки! Підніміть угору руки, інакше смерть! Підніміть угору руки, інакше… — кричав автомат, поки його прожектори обмацували поле, шукаючи людей, які випадково лишились в середині круга безпеки.
Не знайшовши нікого, вони погасли. Робот закричав знову, як здалося Чарі, ще лютіше:
— Після сигналу дзвона оберніться спиною до корабля і заплющіть очі. Не розплющуйте до другого дзвону. Оберніться спиною і заплющіть очі! — тривожно і загрозливо ревів робот.
— Це страшно! — шепнула Веда своєму супутникові.
Дар Вітер спокійно зняв з пояса згорнуті в трубку півмаски з чорними окулярами, одну надів на Веду, а другу натягнув сам. Ледве встиг він закріпити пряжку, як дико задзвонив великий, високого тону дзвін під навісом сигнальних апаратів.
Дзвін увірвався, і в тиші стало чути стрекотання байдужих до всього цикад.
Несподівано зореліт люто завив і погасив вогні. Один, два, три, чотири рази темну рівнину пронизало це жахливе виття, і вразливішим людям здавалося, що це сам корабель кричить у тузі прощання.
Виття враз припинилося. Стіна яскравого полум’я виникла навколо корабля. Миттю все на світі перестало існувати, крім цього космічного вогню. Вежа вогню перетворилася на колону, витяглась довгим стовпом, потім стала сліпучо-яскравою лінією. Дзвін задзвонив удруге, і люди, обернувшись, побачили безлюдну рівнину, на якій червоніла гігантська пляма розжареного ґрунту. Велика зірка стояла вгорі — це віддалявся “Лебідь”.
Люди поволі посунули до електробусів, оглядаючись то на небо, то на місце відльоту, яке стало раптом мертвим, наче тут відродилась хамада Ель Хомра — жах і бідування подорожан минулих часів.
У південній частині горизонту засяяли знайомі зірки. Всі погляди були звернуті туди, де зійшов голубий і яскравий Ахернар. Там, біля цієї зірки, опиниться “Лебідь” після вісімдесяти чотирьох років шляху з швидкістю дев’ятсот мільйонів кілометрів на годину. Для нас вісімдесят чотири, для “Лебедя” — сорок сім років. Можливо, там вони створять новий світ, теж красивий і радісний, під зеленим промінням цирконієвої зірки.
Дар Вітер і Веда Конг наздогнали Чару і Мвена Маса. Африканець відповів дівчині:
— Ні, не туга, а велика і сумна гордість — ось мої відчуття сьогодні. Гордість за нас, людей, що піднімаються все вище з своєї планети і зливаються з космосом. Сум — тому що маленькою стає люба Земля… Дуже давно майї — червоношкірі індійці Центральної Америки — лишили гордий і сумний напис. Я передав його Ергу Ноору, і той прикрасить ним бібліотеку-лабораторію “Лебедя”.
Африканець оглянувся, помітив, що його слухають друзі, і вів далі голосніше:
— “Ти, що пізніше покажеш тут своє обличчя! Якщо твій мозок розуміє, ти спитаєш: хто ми? Хто ми? Спитай зорю, спитай ліс, спитай хвилю, спитай бурю, спитай любов. Спитай землю, землю страждання і землю кохану. Хто ми? Ми — Земля!” І я теж — наскрізь Земля! — додав Мвен Мас.
Назустріч біг, задихаючись, Рен Боз. Друзі оточили фізика, який небагатьма словами розповів їм неймовірне — перше зіткнення мислі двох велетенських зоряних островів.
— Мені так хотілося встигнути до відльоту, — скрушно сказав Рен Боз, — щоб повідомити про це Ерга Ноора. Він ще на чорній планеті зрозумів, що спіралодиск — зореліт надзвичайно далекого, зовсім чужого світу і що цей дивний корабель дуже довго летів у космосі.
— Невже Ерг Ноор ніколи не взнає, що його спіралодиск із таких далеких глибин всесвіту — з іншої галактики, з туманності Андромеди? — сказала Веда. — Як прикро, що він не дочекався сьогоднішнього повідомлення!
— Він знатиме! — твердо сказав Дар Вітер. — Ми попросимо у Ради дозволу витратити енергію для спеціальної передачі, через супутник тридцять шість. “Лебідь” буде доступний нашому поклику ще дев’ятнадцять годин!
