Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Якщо його відпустять через недостатність доказів — а їх справді мало, — що буде з строїловськими хлопцями? Вони ж зовсім зневіряться в тому, що в цій країні є справедливість… Несправедливий закон — що може бути страшнішим?!
Отже, заперечив він собі, ти можеш присвоїти собі функцію справедливого законодавця? Ти не маєш права цього робити, Костенко. Дорога в пекло вимощена благими намірами…
Він примусив себе побачити обличчя генерала Строїлова — безкровне, коли його повалили на підлогу. Ти й це можеш простити Сорокіну, спитав віп себе. Коли ти можеш і це простити, тоді сідай у себе на кухні й не висовуй пику на вулицю, щоб не зустрічатися з людськими поглядами…
Правильно написано: не бійтесь ворогів, вони можуть тільки вбити вас, не бійтеся друзів, вони можуть тільки зрадити; бійтеся байдужих, з їхньої мовчазної згоди відбувається і зрада і вбивство…
Костенко спустивсь у двір, кивнув оперативникові, мовляв, шухарі, й вийшов на привокзальну площу.
По дві копійки в кишені не було: простяг кіоскеру «Союздруку» двадцятикопійчану монету:
— Будьте ласкаві, розміняйте.
— Я вам не розмінний пункт!
— Дуже прошу, товаришу…
— Сказав — ні! По-російськи не розумієш?!
Костенко оглянувся; бабуся в хусточці торгувала квітами, залишилося три букетики.
— Матінко, двадцять копійок не розміняєте?
— Яка я тобі «матінка»?! Сам дід!
— Не сподобився поки… Ви мені за двадцять копійок хоч дві штучки дайте по дві копійки…
— З цього й починав би, — бабуся взяла в нього монету й простягла по дві копійки. — Всяка людина за кожен рух свій резон мусить мати…
Костенко підійшов до автомата, зняв трубку, довго держав її в руці, а потім повільно опустив монету; знову поліз по сигарети; сунув кришево в рот, покрутив у запечених губах, потім витер сірника, прикурив, затягся кілька разів так глибоко, що, здавалося, він проковтнув дим, і лише після цього набрав номер.
Відповів сухий чоловічий голос.
— Товариша Шинкіна, будь ласка, — сказав Костенко, покашлюючи.
— Хто просить?
— Я щойно з Краснодара… Він чекає на мій дзвінок…
Шинкін узяв другу трубку:
— Слухаю…
— Йосип Михайлович?
— Так. Хто це?
— Ви знаєте, що Сорокін сьогодні від’їжджає в Берлін?
— Який Сорокін?
— Візьміть ручку й запишіть його адресу… Готові?
— Я нічого не розумію…
— Диктую. — Костенко двічі назвав адресу іноземки й дав телефон квартири, з’ясований оперативником ще з машини. — Записали? Ви знайдете у Сорокіна дві плівки — це копія його рукопису: «Управління. Зв’язки. Люди. Методи». Якщо протягом години його не візьмуть ваші люди, я не відповідаю за наслідки… У квартирі є чорний хід. До побачення…
Повернувшись на горище, Костенко спитав оперативника:
— Не рухався?
— Встав, узяв сигарети й знову ліг…
— Він? — Костенко кивнув на фотографію Сорокіна.
— Схожий, тільки він не сивий, а чорний, і з вусиками…
— Значить, він… Добре… Тепер ідіть на площу й там на мене чекайте… Коли який шухер розпочнеться — почуєте… Зразу сюди — і в діло… Зброя з собою?
— Звідки? Немає, звичайно… Нам же так просто не дають.
— Чешіть у відділення й беріть… Одна нога тут, друга там…
Як тільки Сорокіна — без галстука, розкошлатого по-клоунськи, попелясто-блідого (це було помітно навіть при тьмяному світлі вуличного ліхтаря) — троє здорованів упхнули в машину, Костенко клубком скотився по сходах, задихаючись кинувся на площу, стрибнув у машину й прохрипів:
— До трьох вокзалів, по осьовій, з фарами!
Вискочив з машини біля Ярославського, повторив:
— Через дві години їдьте до Строїлова, зрозуміли?! Не раніше! Якщо Строїлов не відчинить, кричіть у двері, що я в Кратові, пасу!
…У Кратові сіяв дрібний осінній дощик; пахло сосною; вітер — незримою долонею — ніжно гладив крони величезних дерев, і вони, немов волосся піддатливо-ласкавої жінки, шерхотливо колихалися з боку на бік.
Костенко йшов до дачі Шинкіна не кваплячись, раз по раз спльовуючи під ноги: в роті пересохло, язик був мідний, і рот без упину наповнювався пінистою, гіркою слиною, противно.
У багатьох дачах ще горіло світло; жалісливо, як проминула молодість, світилися низькі абажури, тепер таких немає; місяць був тьмяний, бо на нього весь час наганяло хмари, які сріблилися, щоб знову стати непроглядно-чорними, коли їх зносило в засинаюче небо.
Машина, на якій вивезли Сорокіна, стояла біля воріт; потім — одна за одною — під’їхало ще три; проходжувалися високі люди в шкірянках; давайте, хлопці, кінчайте ваш розбір з катом, часу у вас обмаль, глядіть не запізніться, я дав вам сто двадцять хвилин, але й за це ви маєте сказати мені спасибі…
Костенко сів на землю, відкинувся на стовп і заплющив очі; у скронях стукало, раз по раз починалися приступи гіркої нудоти; він сидів напружившись, вчепившись пальцями в мокру траву, й з нетерпінням ждав, коли ж на дачі Шинкіна пролунає постріл.
